Гола Одеса

Голі груди за свободу

У понеділок увечері на червоній доріжці біля одеського кінотеатру «Родина» перший мужчина-фемініст в Україні влаштував акцію на підтримку українського режисера Олега Сєнцова та одночасно — жіночого руху, засновником якого він себе вважає. Він з’явився у стрінгах і разом з однодумцями тримав плакати з написами «Сєнцов живи, Путін помри!». Після цього Євген облив себе червоною фарбою і за допомогою засобу для зняття лаку і запальнички намагався підпалити тканину, на якій сам сидів.

У цей момент охоронці кінотеатру спробували прогнати протестувальника. Через кілька хвилин до акції приєдналися активістки Femen, одна з яких у кращих традиціях оголила груди. На тілі дівчини красувалося гасло на підтримку льотчиці Надії Савченко. Акція «мужика у стрінгах» спричинила черговий аншлаг на показі фільму «Я — femen». Зал був переповнений, усі сходинки зайняті глядачами. Та люди все одно не розходилися і ще годину стояли в коридорі в очікуванні — а може, їм пощастить пробратися усередину. Після перегляду відбулася дискусія: на запитання аудиторії відповідали режисер фільму, продюсер і головні героїні — активістки руху Femen, які залишилися в Україні. Фільм розповідає про всіх учасниць групи Femen. Головна роль дісталася Оксані Шачко — художниці, яка захоплюється релігійним живописом. У дитинстві вона хотіла бути черницею, але стала революціонеркою. Зараз дівчина перебуває за кордоном і просить політичного притулку. В Україні Оксана та її колеги є фігурантами кримінальних справ, які досі не закриті.

Ален Марго розповів, що його підштовхнуло до створення фільму про «Femen»: «Вперше я побачив дівчат у новинах, мене надихнула їхня сміливість. Потім я відкрив для себе нову країну — Україну, це моє друге натхнення. І, звичайно, мене надихнула зустріч з Оксаною Шачко. Вона — художник, як і я; мені було цікаво показати Femen не з точки зору журналіста, а створити повнометражний фільм з точки зору творчої людини».

Після перегляду фільму активістка Femen Ганна Гуцол підсумувала свою діяльність в Україні: «Я дуже рада, що українці зрозуміли, що потрібно разом захищати себе і свою свободу. Ми не до кінця перемогли, але те, що ми відвоювали, ми повинні зберегти. Зберегти відчуття, що ти є частиною цілої країни, твій голос змінює цю країну».

«Майдан», «Майдан» і ще раз про Майдан

Загалом, позаконкурсна програма «Шлях до свободи», на покази якої вхід вільний, щодня спричиняє ажіотаж. У суботу в кінотеатрі «Родина» був запланований студентський альманах «Чорний зошит Майдану» (режисери Анастасія Лисенко, Ася Хмельова, Юрій Катинський, Анна Гольцберг, Анна Корж, Антон Сьомін, Анна Лисун, Вікторія Жукова, Альона Косінова, Анастасія Крисько, Владислав Рогалевський, Анна Борисова). Охочих прийшло настільки багато і вони не бажали ніяк розходитися, що організатори провели ще два додатковi покази фільму в цей день. Це перша екранна робота студентів другого курсу режисури телебачення Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. Карпенка-Карого. Режисери-початківці протягом чотирьох місяців працювали над створенням своїх «короткометражок». Кожен із них вибрав собі героя Майдану і слідкував за ним упродовж кількох місяців.

Альманах був представлений на кіноринку Каннського кінофестивалю, а також подається до участі у 40 кінофестивалях.

У кулуарах фестивальних майданчиків із нетерпінням чекають на картину Сергія Лозниці «Майдан», яка змусила плакати французів на Каннському кінофестивалi. Її вперше в Україні двічі покажуть у п’ятницю. Однак сам режисер від початку відкриття кінофесту гостює в Одесі та активно спілкується з молодими кінематографістами і глядачами. На майстер-класі Лозниця навів слова Хічкока: «В ігровій картині режисер — Бог. А в документальній картині Бог — режисер». У мене є щаслива можливість мінятися з Богом місцями». Лозниця, помінявшись iз Богом місцем, у фільмі «Майдан» не вибрав одного головного героя. Цього разу — народ є його героєм. На зустрічі у «Літній кіношколі» він сказав: «Коли я приїхав на Майдан, мені стали очевидні дві речі. Перша: цьому президентові кінець, люди стоятимуть доти, поки він цього не зрозуміє. Друга: людей, які вийшли і не в силах більше терпіти несправедливість, нічим не перебити. Ті, хто вважав, що їх можна налякати, сильно помилилися, вони думали про нинішню Україну, як про Радянський Союз, де за свободу майже ніхто ніколи не боровся».

Третій фільм із назвою «Майдан» належить не українцеві. Його автор єгипетсько-американська кінорежисерка Джехен Нужейм, яка створює документальні фільми в країнах Близького Сходу і США. Три роки тому Єгипет пережив схожу революцію, як в Україні. Зі своїм майданом і тираном, брутальною поліцією і слабкою опозицією, зі своєю кров’ю та сльозами. Кінематографісти зняли групу єгипетських активістів, які борються проти лідерів та режимів і ризикують своїм життям, щоб побудувати нове суспільство, що базується на совісті. «Майдан» — хороший і правдивий фільм про людей та їхню революцію. Як каже один із кінокритиків Олег Яськів, це «один iз проявів небесного сценарію, який написаний для українців».

Сміх, страйк проти страйку і життя як воно є

Одеський кінофестиваль має на меті показати фільми, які найближчим часом можуть вийти в український прокат. А як відомо, дистриб’ютори люблять легкі комедії, які точно зберуть добру касу. Тож на фестивалі є з чого посміятися. Хоча інколи відчуваєш себе трішки мертвим. Перед показом «Хвороба кохання» подружньої пари режисерів Олени Дем’яненко та Дмитра Томашпольського чоловік порадив: «Коли у царство мертвих потрапляє жива людина, її важко вирахувати. Єдине, що її видає — це сміх. Достатньо розсмішити жильців царства, і жива людина видасть себе. Тож смійтеся, будьте живі». Та, на жаль, «Хвороба кохання» про сифіліс і взаємну любов, яка може його вилікувати без медикаментів, мало кого розсмішила. Глядачі сиділи трішки мертвими.

Можливо, це все пов’язано із тим, що «Хвороба кохання» знімалася у Києві та Криму, з українськими акторами і про українську ментальність. А в рідній країні часто власний гумор не сприймається. Це підмітив режисер з Японії Акіра Ікеда. Коли він показував свій фільм «Анатомія скріпки» на батьківщині, ніхто не сміявся. Японці дивилися фільм про фабрику, де вручну виготовляють скріпки із проводів, зосереджено і без емоцій. Натомість в Одесі та Роттердамі, де показували «Анатомію скріпки», глядачі реготали до болю в животі.

Розважила й стрічка «Столітній старий, який виліз у вікно і зник» Фелікса Гернгрена зі Швеції. В Аллена за плечима 100 років пригод, п’янки зі Сталіним, Франко і Труменом. У день свого 100-рiччя він тікає через вікно з притулку для старих і знаходить валізу з 50 мільйонами доларів. І тут життя починається знову. Дідок подається в біги і починає жити, як король на Балі.

Мексиканський режисер театру і кіно Алонсо Руіспаласіос за стрічку «Ґуерос» узяв приз у Берліні за найкращий дебют. Двоє студентів Сомбра і Сантос у підвішеному стані. Їхній Національний університет страйкує. Хлопці вирішують не покидати убогої квартири і страйкувати проти страйку. Їх буденність порушує приїзд Томаса, брата Сомбри, який виявляє, що мексиканська фолк-рок легенда Епіґменіо Крус при смерті в одній з лікарень міста. Томас переконує хлопців знайти його і віддати йому останні почесті. Але пошуки кумира дитинства стають подорожжю самопізнання через невидимі межі Мехіко. На одній із вечірок студенти зустрічають групу кінематографістів. Вони перемовляються між собою, що це нероби, які знімають чорно-біле кіно за невеликі гроші і вважають себе митцями. «Ґуерос» своєю естетикою чорно-білого кіно повністю відображає слова героїв фільму — молоді люди експериментують, як світ зміниться, якщо одного дня вони помруть або ж навпаки стануть активістами студентського руху.

Єдиний фільм, про який кінокритики та глядачі вже третій день не перестають говорити і готові ще раз на нього сходити, коли він вийде у прокат, — це «Юність» Річарда Лінклейтера. Зйомки американського художнього фільму почалися у 2002 році й закінчилися у жовтні 2013 року. На 64-му Берлінському кінофестивалі «Юність» боролася за головний приз. Була нагороджена призом за найкращу режисуру. Фільм також є ключовим претендентом на премію «Оскар-2015». У центрі історії — шестирічний хлопчик Мейсон, батьки якого розлучаються. Режисер раз на кілька тижнів знімав невеликі епізоди з його життя, що показують дорослішання і відносини з батьками дитини, підлітка, юнака. Фільм про реальне життя звичайної родини. Про жінку, яка після народження двох дітей закінчує коледж і влаштовується викладачкою психології. Про те, як вона після сорока розлучається зі всіма своїми чоловіками, продає великий дім і плаче над чашкою кави, коли її молодший син їде навчатися в інше місто. Про чоловіка, який тікає від малолітніх дітей і дружини на Аляску, але потім приїжджає в рідне місто і хоче повернути все назад. Про перші цигарки, першу пляшку пива, перші поцілунки і константу життя у 18 років. На перегляді фільму була помічена 79-річна Кіра Муратора разом із чоловіком і співавтором — художником і сценаристом Євгеном Голубенком. Пара легендарних кінематографістів, які живуть в Одесі, три години аж до півночі просиділа на «Юності» і вийшла з показу вельми задоволеною.

Ось для таких моментів і потрібен в Одесі кінофестиваль, щоб любителі кіно у кінотеатрі змогли побачити усміхнену Кіру Муратову.