У кожної війни має бути тил. Надійний.
Більшість сімей хотіли б оселитися в Луцьку та інших містах. А ситуація така, що нині знайти вільну хату навіть у селах поблизу обласного центру важко. Тому змушені пропонувати їм житло у віддалених районах. На Волині немає санаторіїв чи дитячих таборів, де б можна було тимчасово розмістити переселенців, як роблять це в інших областях. Житловий ресурс Луцька і довколишніх районів обмежений. Як розповіла громадська активістка Тетяна Должко, раніше, коли потік біженців був ще не таким великим, влаштувати людей було просто. Приходили підприємці, просили дати їм сім’ю, що бiдує, яку вони брали під свою повну опіку. Тепер, на жаль, такого вже немає.
— Нам вдалося влаштувати і забезпечити житлом дві родини. Уклали договір з агентством нерухомості, все проплатили, тобто люди мають дах над головою. Тепер проблема в іншому: власники квартир неохоче здають вільне житло. Бояться, надивившись і наслухавшись страшилок про переселенців зі сходу, — розповіла активістка. — Коли була перша хвиля біженців iз Криму, тоді такої проблеми не існувало. Людям пропонували житло безкоштовно, допомагали усім необхідним. Тепер не хочуть здавати вільне житло навіть за гроші. А у більшості переселенців їх і немає. Ось зараз шукаємо житло для родини з Краматорська. Приїхали тато з мамою, четверо дітей, бабуся. Їхня хата зруйнована, повертатися немає куди. Грошей теж немає, бо втікали звідти без нічого. Вони хотіли б оселитися в сільській місцевості, але неподалік Луцька. І це не дивно. Уявіть себе на чужині, де немає жодної знайомої душі. У Луцьку принаймні є ми, волонтери, до яких можна звернутися у випадку потреби. Коли пропонуємо їхати на Полісся, починають розпитувати, що в тому районі є, які там люди. Дехто роботи не боїться, і городи їх не лякають. Родина з Краматорська теж обробляла город на батьківщині. Ми пояснюємо їм, що в тому ж Камінь-Каширському районі люди, може, ще кращі, щиріші. І не треба боятися туди їхати. Зараз ця родина живе в одній із церков. Самооборона возить їм їсти, церква забезпечила одягом. Але це тимчасовий дах. Людям треба влаштовуватися на постійне місце проживання. Невідомо, яка буде їхня подальша доля. Хоча люди різні. Міські жителі не уявляють своє життя без супермаркету, аптеки поруч, чи лікарні. Якось запропонувала одним полікувати горло малиною і медом — вони поняття не мають, що таке можливо! Їм треба дорогі ліки з аптеки. Коли таким пропонуєш їхати в село — для них це трагедія. Звичайно, обурюються. А у волинян фактично вичерпується фінансовий ресурс, бо їм зараз теж непросто. На Волині невисокі зарплати й доходи. Тим більше зараз, коли все дорожчає, а зарплати заморожені. Скоро нам самим треба буде допомога. Тому засуджувати і наших людей не варто. Одними людськими пожертвами та благодійністю проблем переселенців не вирішиш. Сама громада вже безсила. Допомога Майдану, армії, тепер біженцям. Як на мене, то вже починається гуманітарна криза. Держава поки не допомагає її вирішувати. Бо ресурсів теж на це не має. Долучатися до цього мають міжнародні організації.
— Чимало наших людей тепер кажуть, що готові приймати жінок і дітей, а чоловіки, якщо вони молоді й здорові, нехай повертаються на схід і захищають свою землю, своє майно від терористів. А то несправедливо виходить: наші хлопці там гинуть, визволяючи схід, а їхні чоловіки тут пересиджують смутні часи і чекають допомоги від усіх. І теж ніби мають рацію...
— Це так. Але спробуймо стати на місце родин утікачів. У цієї сім’ї з Краматорська тато теж приїхав з родиною. Він каже: «Як я можу відпустити саму дружину з дітьми невідомо куди, як вона виживатиме, хто буде їх годувати?» І має рацію. Бо хтось має доглядати дітей, а хтось — заробляти кошти на прожиття. Це має робити чоловік. Не можуть вони побиратися весь час. Просто спрацювала пропаганда, коли почали розповідати міфи про східняків, що вони ліниві, не хочуть працювати, вимагають усіх благ на тарілочці. Та не всі ж однакові.
Люди, які працюють в обласному штабі, що опікується переселенцями, теж розповідають різні історії. Є серед переселенців такі, які кажуть: «Я беженец! Вы мне обязаны». Хтось тікає від війни і радий будь-якому дахові над головою, а комусь треба апартаменти й обов’язково з інтернетом. Як жінці з 16-річною донькою з Луганська, які приїхали в Камінь-Каширський район. Їм запропонували добротний дерев’яний будинок iз газом, меблями, село поруч із райцентром. Треба було лишень помити підлоги й трохи прибратися, бо в хаті давно не живуть люди. Луганчани відмовилися, бо дім для них виявився завеликим і немає інтернету. Тамтешні мешканці обурюються, що переселенців треба не лише поселити, нагодувати, а ще й цигарки їм купувати. «Хай би йшли до лісу чорниці збирати. Знали б, як ми ту копійку тут заробляємо! А то ходять і розповідають, «как их Киев бомбил», — чула сама, як скаржилися жіночки на місцевому ринку.
Декого з переселенців узагалі не влаштовує рівень життя на Волині, тому такі просяться до Польщі. А в Маневицькому районі у невеличкому селі поселилася родина зі Слов’янська, яка втекла туди, аби не чути не те що пострілів, навіть звуків автомобілів. Вони готові порпатися в городах, ходити в туалет на вулицю, пити воду з колодязя, як п’ють усі поліщуки, аби бути подалі від того жаху, який пережили. А вищезгадана уродженка Каменя-Каширського, яка приїхала з Луганська, чистою російською мовою вимагала її поселити в хату чи квартиру з усіма зручностями. Бо вона не уявляє, як це прати руками і носити воду з криниці. А те, що вона росла колись без усього цього і що тисячі її земляків і зараз не мають пральних машин і води у будинках — її не обходить. Зате корінна луганчанка розмовляє настільки гарною українською мовою, що не дивуєшся, чому вона втекла з рідного міста. Бо там навіть за таку мову могла поплатитися.
Про неприпустимість нагнітання ворожої атмосфери довкола переселенців наголошував на одній із нещодавніх нарад голова Волинської ОДА Григорій Пустовіт. Він переконаний, що ця кампанія свідомо проводиться антиукраїнськими силами. Жителі Західної України мають своїм ставленням до цих людей спростовувати російську пропаганду та міфи, які вона розповсюджує. А про те, що ця атмосфера свідомо нагнітається і розповзається, як інфекція, свідчать соціальні мережі. Читаю, наприклад, такий коментар: «Не можна було їх запрошувати. Ці люди ніколи не стануть українцями (громадянами цієї країни), їм зручно грати роль бідних і нещасних. Їм усе одно, хто глядачі — росіяни чи українці. А коли ці актори не отримують тієї уваги, на яку очікували, у них починається істерика. Їх нахабність, неадекватна поведінка спрямована на привертання нашої уваги. Їм і на думку не спадає, що більшість їх просто тихо ненавидить за те, що вони зробили зі своєю малою батьківщиною». Що тут додати? Навіть якщо ці люди справді такі — це не їхня вина, а їхня біда. А що ми всі робили для того, щоб вони відчули себе українцями? Ми не жили у тих регіонах, не були у їхній шкурі. Нам не вдовбували двадцять років у голови, що там, на сході, живуть наші вороги. І через нашу пасивність й недалекоглядність теж кримінальна донецька влада дорвалася до державного керма, поставивши країну на межу війни. Бо якщо Янукович на минулих виборах навіть на Волині мав стільки симпатиків, нехай і за гроші, то що казати про заляканi бандитами Донецьк і Луганськ ? Як на мене, це нещасні, обмануті люди, які тепер змушені розплачуватися й за свої, і за наші спільні гріхи. Отож тим, хто вражений бацилою недоброзичливості, можна порадити: якщо не можете чи не хочете допомогти цим людям — принаймні не судіть. Не дай Боже опинитися на місці тих, хто втікає від війни. Пригадайте, як у голодному 1947 році Західна Україна рятувала мешканців сходу від голоду. І тоді теж серед нас були різні люди. Хтось ділився останнім, а хтось шкодував навіть свинячої бульби. Але скільки східняків порятували тоді від голодної смерті волиняни та мешканці інших західних областей... І врятовані пам’ятають про це, згадуючи iз вдячністю. Бо ми були разом.
Редакція отримує чимало листів, у яких люди просять допомогти вирішити ту чи іншу проблему або отримати консультацію з важливого питання. Днями надійшов лист від мами п’ятирічної доньки, яка мешкає на Хмельниччині. Вона попросила кореспондента «УМ» дізнатися, як і де можна придбати путівки в санаторій для лікування дитини у супроводі дорослого. >>
