Пульс, за яким ми не стежили

Історія справді нічому не вчить. Кожне покоління на витку свого існування мусить повторити численні помилки предків, по кілька разів наступити на давно розставлені граблі, на власному досвіді випробувати стусани споконвічних проблем, щоб нарешті зробити правильні висновки. Про це я думаю, коли читаю збірку статей В’ячеслава Чорновола. Про час, який ми втратили, і про велику відплату за недалекоглядність і безпечність, котрих ми припустилися за 22 роки.

Книга «Пульс української незалежності» — збірка редакторських колонок Чорновола, що їх публікувала рухівська газета «Час» у 1995—1999 роках — потрапила мені до рук із професійного інтересу. Хотілося написати статтю про те, чи справді В’ячеслав Чорновіл був федералістом. Ні, не був. На жаль, його іменем спекулює частина політикуму, котра є не зовсім чистою в намірах і геть мізерною на тлі постаті самого Чорновола. Протягом усієї політичної кар’єри (мається на увазі час Незалежної України) В’ячеслав Максимович був прихильником унітарного устрою держави. Винятком є короткий період у 1990—1991 роках, коли Чорновіл справді покладав надії на федеральний устрій і працював над створенням «Галицької асамблеї». Однією з причин, котра змусила його відмовитися від попередньої візії, було посилення сепаратистських настроїв на сході й у Криму. А вже у 1998 році Чорновіл безпомилково передбачив, що декотрі сили під соусом федералізації пропонуватимуть феодалізацію країни: він називав аморальним «розбудовувати на теренах Української держави кланову федерацію... під розмовки про «неперспективність» національної ідеї».

Прониклива точність Чорновола стосувалася не тільки федералізму. Котру проблему б не взяти з числа тих, які нині тривожать Україну, — всі вони переймали лідера Руху ще 15-20 років тому: загроза російської агресії, потреба дієвих гарантій недоторканності від Заходу, інтеграція в НАТО, залежність від московського газу, розширення прав кримських татарів, чорноморський флот РФ, «червоні» державні свята...

Редакторська колонка за 15 листопада 1996 року: «Коли ми під тиском Росії та Заходу поспішно роззброювалися, вивозячи ядерні боєприпаси в Росію, нам давали щедрі гарантії нашої безпеки, недоторканності і неподільності нашої території. Який з Росії гарант, ясно». У тій же статті В’ячеслав Чорновіл закликав до виходу України зі структур СНД. «Треба припинити балаканину про «стратегічне партнерство» і «великого сусіда» і готувати народ до можливого загострення стосунків iз державою, яка прямо заявила про свої агресивні наміри». Чорновіл передбачав, що Росія множитиме конфлікти біля своїх кордонів. Аналізуючи абхазький конфлікт (який «без її [Росії] зброї і «добровольців»... не зайшов би так далеко»), Чорновіл дійшов висновку, що «аналогічні проблеми періодично виникатимуть на всьому пострадянському просторі, поки Росія остаточно не позбудеться імперського синдрому і не перестане створювати або підігрівати міжетнічні конфлікти на своїй і чужій територіях».

Авжеж, Чорновіл був не єдиним політиком, хто дотримувався таких поглядів, і хто побоювався російської агресії. Але мова навіть не про персоналію — а про те, що подібна точка зору тоді не входила до політичного «мейнстріму» й не стояла на порядку денному. Чорновола — як і багатьох інших — могли назвати «русофобами», які несуть маячню, аби лиш насолити Росії. Ілюзії українців щодо Росії нарешті розвіюються. Але зовсім трішки, на дещицю. За останнім опитуванням КМІС, 52% українців усе ще добре ставляться до Росії. В самій РФ прихильників України менше на двадцять відсотків — так, наче це ми напали на Росію.

Народний рух іще в 1992 році закріпив у програмових документах потребу вступу України в НАТО. За якийсь час курс на євроатлантичну інтеграцію був підтриманий керівництвом держави, але сама співпраця розгорталася мляво. В 2008 році, коли Україні було відмовлено в наданні плану дій щодо членства в НАТО, стало очевидним, що інтеграція в Альянс має слабку підтримку не тільки серед українського суспільства та більшості політиків, а й на Заході. Хоча В’ячеслав Чорновіл попереджав: «Згубні наслідки для Європи може мати нерозуміння того, що атлантичний рух повинен включати цілу Європу, а не лише Західну й почасти Центральну, і що принципових перешкод для вступу, наприклад, України до ЄС, НАТО... не може бути».

Часто кажуть: «Якби у 1991 році обрали Чорновола — все було б інакше...» Навряд чи. Саме через те, що кожне покоління замість вчитися на помилках історії надає перевагу самостійному шляху поневірянь і випробувань, ми мусили через це пройти, ба навіть мусимо йти далі. Те, що ми переживаємо нині, неодмінно розставить усе на свої місця. Знаєте, чого я боюся найбільше? Що потім прийде нове покоління — покоління наших дітей, внуків чи правнуків — яке почне свої експерименти зі старими граблями, злегковаживши нашим досвідом. Бо коли граблі лежать нерухомо — ніщо не віщує біди, хоч що пишеться у книжках.