Микола РЯБЧУК: Свобода як окраєць хлiба

1.

      Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством.

      Фiльм починається нiчним нападом мiсцевих «беркутiв» на помешкання шахтарського лiдера — керiвника профспiлки «Солiдарнiсть», побиттям присутнiх там активiстiв та арештом їхнього ватажка. Обуренi пiдступнiстю влади, яка порушила попереднi домовленостi, шахтарi оголошують страйк. Виявляється, однак, що страйк незаконний, бо в країнi запроваджено воєнний стан, i всiх порушникiв вiдтепер судитимуть за законами воєнного часу.

      Шахтарi опиняються перед нелегким вибором: скоритися перед «бєспрєдєлом» «сильної як нiколи» влади чи вiдстоювати все те, що здається їм законним i справедливим. І вони таки вирiшують продовжувати боротьбу, домагаючись звiльнення свого лiдера та скасування воєнного стану. В їхньому вiдчайдушному жестi немає наївностi чи романтизму. Вони знають, що влада справдi «сильна як нiколи» i справдi здатна на будь-якi злочини задля свого самозбереження. Вони чують по радiо, як одне за одним падають страйкуючi шахти й заводи пiд натиском «народної» армiї та ще «народнiшої» мiлiцiї. Кiльце стискається. А все ж вони вирiшують захищатися до кiнця: забарикадовують територiю пiдприємства, встановлюють нiчнi чергування, врештi, запрошують священика для останньої служби просто в цеху, для спiльної молитви i для останнього, можливо, причастя.

      Вони вiдпускають усiх, хто боїться, хто з рiзних причин не може або не хоче лишатися до кiнця. Це вiльний вибiр вiльних людей.

      Врештi, «народна» влада добирається i до них. З вертольотами, танками, сльозогiнним газом, з озброєними до зубiв омонiвцями. Справжнє обличчя влади — i єдине, властиво, джерело її «сили».

      Боротьба, як неважко було й передбачити, виявляється надто нерiвною. Бунтiвникiв за кiлька годин приборкано — i на цiй шахтi, i на всiх iнших; промосковський режим у Польщi врятовано — принаймнi ще рокiв на вiсiм. Десяток шахтарiв, щоправда, довелося вбити, ще кiлькасот поранити, покалiчити, отруїти газом. Але ж чого не зробиш задля суспiльної злагоди?..

2.

      Фiльм варто побачити кожному українцевi, аби зрозумiти чимало важливих i, на жаль, не для кожного очевидних речей. Ну хоч би те, чому поляки вже в Європi, а ми — дедалi глибше занурюємося в євразiйське баговиння; чому їхня влада поважає своїх громадян, а наша — має за бидло; чому жодному iноземцевi не спадає на гадку вважати польських керiвникiв московськими прихвостнями, а самих полякiв — якимись недоросiйськими покручами, тимчасом як щодо нас така думка у цiлому свiтi, на жаль, не є рiдкiсною. Вiдповiсти на всi цi запитання можна, у принципi, одним реченням: бо поляки мають хребет. В українцiв хребет перебитий, а в декого й атрофований, i тому їхнi правителi ледь не навколiшках повзають перед яким-небудь Путiним, випрошуючи благословення на врядування в малоросiйськiй вотчинi; їхнi «елiти» пускають слину перед третьорозрядними московськими «звьоздамi», переконанi, що це i є «мiровой уровєнь»; а їхнi «трудящi» із зомбованими обличчями слухають щонайвульгарнiшу росiйську попсу i дивляться щонайпаскуднiшi росiйськi бойовики, нi на хвилю не сумнiваючись, що це i є «наша» музика, «наше» кiно, «наше радiо», «наше всьо».

      Менi, безумовно, шкода цього пластилiнового народу, з якого зграя авантюристiв, що захопила владу ще в жовтнi 1917-го, лiпить i досi собi на догоду потiшнi фiгурки (чого варте саме лише «всенародне обговорення» конституцiйних змiн!); але менi ще бiльше було б шкода європейцiв — з усiма їхнiми комплексами, забобонами i проблемами — коли б вони раптом наважилися впустити до свого ЄС цю всю нереформовану бiомасу з її рабською покiрливiстю i хитруватiстю, байдужiстю i брехливiстю, злодiйкуватiстю й лiнощами, неохайнiстю i пияцтвом, а головне — з її кримiнальними «елiтами», корумпованим держапаратом, цензурованими мас-медiа, кишеньковими судами та з її загальною шизофренiчною невизначенiстю — полiтичною, цивiлiзацiйною, нацiонально-культурною. До якої «Європи» можна йти з усiма цими комунiстичними топонiмами та незлiченними пам’ятниками тоталiтарним вождям, первомаями й переяславами, дзержинськими i щербицькими i, найгiрше, з повсюдною переконанiстю, що це наша iсторiя, вiд якої негоже, мовляв, вiдрiкатися? До якої «Європи» можна йти зi старим КДБ, що змiнило назву, та не змiнило звичок, лише доповнило звичне стеження за полiтичною опозицiєю не зовсiм звичною, але незрiвнянно прибутковiшою участю у рiзноманiтних бiзнес-проектах? До якої «Європи» можна йти iз совдепiвською мiлiцiєю — цим «озброєним загоном влади», за безсоромним зiзнанням її головного начальника, — коли в цiлому свiтi її знають головно за африканськими масштабами хабарництва та азiатською вибагливiстю катувань?

      Власне, список «набуткiв», якими сьогоднiшня Україна могла б ощасливити європейцiв, можна iстотно продовжити — аж до сотнi професiйних росiйських агентiв, які, за свiдченням московського перекинчика Олега Гордiєвського, працюють сьогоднi в самому лиш Києвi, проте висновок зi сказаного загалом простий: не випроставши хребта, не вичавивши із себе раба, совка, гомо совєтiкуса, не визначившись перед самими собою iз власною iдентичнiстю, ми не здобудемо не лише формального членства в добропорядному європейському товариствi, — ми, боюсь, не здобудемо в цьому товариствi навiть неформальної до себе поваги. З якої, зрештою, рацiї чужi уряди, яких ми не вибираємо i яким не платимо податкiв, мають ставитись до нас краще, нiж власний уряд, якого ми всi утримуємо своїми грошима, своєю працею i, що там грiха таїти, своїм терпiнням?

3.

      Але сказавши, що українська склянка наполовину, ба, на двi третини порожня, мусимо задля справедливостi визнати, що вона так само наполовину чи принаймнi на одну третину наповнена.

      Українська незалежнiсть не впала українцям на голови несподiвано й незаслужено, як це одностайно стверджують московськi пропагандисти та їхнi малоросiйськi денщики. Казати так — означає принижувати пам’ять хоч би тих кiлькохсот студентiв, що полягли пiд Крутами, й тих багатьох тисяч партизанiв, які в карпатських та волинських лiсах вели безнадiйну, самозречену боротьбу з бiльшовицькими окупантами.

      Але правда й те, що тi, котрi йшли пiд Крути i в карпатськi лiси, i тi, котрi переписували потайки Симоненка та перефотографовували Дзюбу, i тi, котрi виходили на заборонений мiтинг до пам’ятника Шевченку й лягали на асфальт на площi Октябрської революцiї, щоб перетворити її на майдан Незалежностi, i навiть тi, котрi просто їм спiвчували, завжди були меншiстю в цiй країнi. Для бiльшостi незалежнiсть була справдi несподiваною, незаслуженою та й, правду кажучи, не надто потрiбною. Як несподiване скасування крiпацтва — для затурканих росiйських селян, бiльше наляканих, як ощасливлених раптом дарованою їм свободою.

      Референдум 1 грудня 1991 року показав не так прагнення бiльшостi українцiв до незалежностi, як готовнiсть переважної бiльшостi улягати полiтичним бажанням владної номенклатури. По-справжньому незалежнiсть у груднi пiдтримало не набагато бiльше людей, нiж у березнi того самого року, коли на iншому, «горбачовському», референдумi проти збереження «оновленого» СССР висловилося близько третини українцiв, тимчасом як двi третини той горбачовський проект пiдтримали. Пiдтримали — бо цього хотiла українська номенклатура, яка на той час iще не дозрiла до iдеї цiлковитого усамостiйнення i рiзкого розриву з Кремлем. До грудня, однак, ситуацiя iстотно змiнилася — спокуса усамостiйнення для територiальних елiт зробилася ще гострiшою, натомiсть можливi ризики, пов’язанi з цим, суттєво зменшилися внаслiдок колапсу центральної влади в Москвi пiсля невдалого комунiстичного путчу.

      Таким чином, вражаюча цифра 90% на користь української незалежностi склалася 1 грудня з двох принципово вiдмiнних частин. Приблизно третина в цiй цифрi — це голоси людей, якi хотiли української незалежностi i в березнi, i у вереснi, i протягом цiлого свого життя, будучи її переконаними прихильниками — незалежно вiд забаганок центральної влади. Натомiть двi iншi третини — це голоси людей, якi насправдi не були нi «проти», нi «за», якi нiколи не мали виразних переконань, i тому завжди голосували так, як того хоче начальство: у березнi — за Совєтський Союз, у груднi — за незалежнiсть.

      Проте й у груднi, попри вражаючу одностайнiсть голосування за незалежнiсть, принципова вiдмiннiсть мiж згаданими двома частинами українського населення нiкуди не зникла. Вона повною мiрою увиразнилася у виборах Президента, що вiдбулись того самого 1 грудня. Завдяки їм українське населення мало можливiсть не просто проголосувати за незалежнiсть, а й вибрати собi певний тип тієї незалежностi, певну модель держави, з якою хотiли би пов’язати своє майбутнє.

      Гадаю, не буде надмiрним спрощенням стверджувати, що та сама третина «переконаних самостiйникiв», яка у березнi-91 проголосувала проти СССР — усупереч волi мiсцевої номенклатури, проголосувала так само у груднi — i проти СССР, i проти кандидата вiд згаданої номенклатури Леонiда Кравчука. Ця третина голосувала не просто за незалежнiсть i не просто за Чорновола (та кiлькох iнших некомунiстичних кандидатiв), а й — насамперед — за європейський шлях розвитку, за радикальний розрив iз совєтчиною, з комунiстичним минулим, за глибокi економiчнi та полiтичнi реформи, за той шлях, який собi вибрали посткомунiстичнi народи Центрально-Схiдної Європи та Балтiї.

      Двi третини, однак, як ми знаємо, проголосували за Кравчука, себто за мiнiмальнi змiни або й їх вiдсутнiсть, за збереження «УССР» у номенклатурно-олiгархiчнiй реiнкарнацiї, за «спадкоємнiсть влади», яка мордує нас уже понад 80 рокiв, i, видно, замало мордує, за «братерськi зв’язки» з Росiєю та iншими економiчно вiдсталими й полiтично реакцiйними режимами Євразiї, за звичну сваволю спецслужб, пiдфарбованих в «українське», i за незмiнне всевладдя ЦК, перейменованого тепер в «Адмiнiстрацiю Президента». По сутi, ми й досi живемо в «Українськiй Совєтськiй Республiцi», яка спритно усамостiйнилась 1991 року, не ставши, однак, вiд того анi правовою, анi демократичною; i, по сутi, досi вирiшуємо ключове питання горбачовської «перестройки»: чи зумiє новонароджене громадянське суспiльство взяти пiд свiй контроль авторитарну державу й трансформувати її в лiберальну демократiю — за прикладом Польщi, Угорщини, Балтiї, а чи навпаки — авторитарна держава повернеться у звичну позу на чотирьох лапах, аби остаточно порвати на клаптi залишки незалежного вiд неї громадянського суспiльства — за прикладом Бiлорусi, Росiї, Азербайджану та середньоазiатських деспотiй.

      Україна i досi перебуває на роздорiжжi — мiж Європою й Азiєю, мiж демократiєю й диктатурою, мiж нелегким, але гiдним шляхом у «перший» свiт i легким, та ганебним — у «третiй». І те, що ми досi в цiй розкаряченiй, «багатовекторнiй» позi перебуваємо, — не тiльки вина двох третин наших спiввiтчизникiв, котрi 1 грудня 1991 року вибрали саме такий варiант незалежностi. Це ще й, у певному сенсi, заслуга тiєї iншої третини, котра цього варiанту не вибирала i нiколи не визнавала його за природний i належний для України. Саме завдяки її опору, її громадянськiй активностi ми перебуваємо все ще на роздоріжжi, а не в глухому євразiйському закапелку; ми все ще маємо шанс на полiпшення, якого туркмени з узбеками вже не мають; ми все ще можемо вибрати собi владу, замiсть втiшатися з року в рiк її безпросвiтною «спадкоємнiстю».

      Ця меншина, набивши собi в 90-х роках чимало полiтичних синцiв, зумiла, здається, набути потрiбного досвiду, об’єднатись пiд проводом авторитетного лiдера i розширити вплив на iстотну частину «мовчазної бiльшостi», традицiйно манiпульованої владою. Щоб подолати, однак, авторитарний режим, який не надто рахується з правом i правилами, потрiбна не проста перевага — її вiн завжди може «нейтралiзувати» кишеньковими виборчими комiсiями, керованими судами й цензурованими мас-медiа. Потрiбна перевага багаторазова, абсолютна, всенародна. Така, яку мала польська «Солiдарнiсть», виступивши на початку 80-х проти комунiстичної клiки. Перед українськими демократами тут ще чимало роботи.

      Але поки ще є в Українi дипломати й мiнiстри, здатнi подати у вiдставку, протестуючи проти антинародної полiтики власного уряду; поки є мiлiцейськi сержанти, здатнi посвiдчити проти власних кримiналiзованих босiв; поки є журналiсти, яких не купити й не залякати, i студенти, яких не загнати в об’єднану соцiал-демократичну кошару; поки ще є цей народ — добряче прибитий, але не добитий, ми всi: лiвi й правi, освiченi й не дуже, росiйськомовнi й суржикомовнi, i навiть цiлком безмовнi — маємо шанси на змiну влади i на краще, гiднiше людське життя.

      Понад сто рокiв тому один український класик написав iншому знаменитi слова: «Годi вже плакати та нарiкати, що нас б’ють. І добре роблять, що б’ють! Свiт спiвчуває не тим, котрих б’ють, а тим, котрi вiдбиваються».

      Поляки це зрозумiли давно — i здобули заслужене спiвчуття та повагу свiту.

      Чи зрозумiють це коли-небудь i українцi?

Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].