Більшість подорожуючих дотримуються гарної «плюшкінської» традиції — відвідуючи якесь місто чи країну, обов'язково захопити звідти на пам'ять якийсь сувенір. Що в цьому плані може запропонувати Україна і, зокрема, Київ? Адже на День незалежності столицю заполонять десятки тисяч гостей. Тож у переддень урочистостей ми вирішили влізти в шкіру туриста і пройшлися місцями «сувенірної слави». А водночас дослідили, чим живе і дихає в Україні ця залузь.
На київському Монмартрі
Перше місце куди туристів ведуть затоваритися, — це, безперечно, Андріївський узвіз, який давно отримав славу київського Монмартра. Вулична виставка починається на перетині Великої Житомирської та Володимирської вулиць і спускається до Подолу. Варто зауважити, що чим ближче до Контрактової площі, тим нижчими стають ціни. Найдорожчі товари зверху — в районі Андріївської церкви, але різноманіттям асортименту ті ятки не відрізняються. Незважаючи на 13-тий день народження незалежної держави, там уже скільки років поспіль продають «традиційні українські» шапки-вушанки, футболки з радянською символікою (правда, нещодавно з'явилися з національним забарвленням), різноманітні стилізовані матрьошки, дерев'яні вироби з розписом Палєха і Федоскіно, а також із березової кори. За Україну тут відповідають булави — від 5 до 450 гривень. Українська народна творчість на Узвозі представлена карпатськими дерев'яними виробами, петриківським розписом, глиняним начинням, вишивкою, плетеними виробами, коралями і ювелірними прикрасами ручної роботи. Особливу нішу посідають ляльки — від народних ганчірочних до високохудожніх виробів у багатих національних строях. На великі свята майстри завжди порадують вас якоюсь новинкою, але проблема Узвозу в тому, що він починає перетворюватися на барахолку з китайським ширпотребом і дешевою біжутерією, яких вистачає на базарах і у переходах.
Трохи відмінна картина у прилеглих магазинах. «На вулиці — кітч, комерційне, що користується широким попитом», — каже спiвробiтниця художнього салону «Творчість» Валентина Асатурова і підкреслює, що в їхньому магазині представлені індивідуальні роботи художників-любителів. Більшість із них — традиційні: наприклад, писанки, пивні кухлі з написом «Київ», щоправда, виготовлені у Львові, або художня вишивка, яка завжди користується попитом. «Традиційні сувеніри потихеньку відходять, народжується нова хвиля. Вже не користується таким попитом, принаймні у нас, петриківський розпис. Але гості хочуть забрати на пам'ять те, що є самобутнім. У цьому плані цікаве рішення — керамічна картина або шахи «козаки і турки». Добре, особливо серед іноземців, ідуть картини, виконані у стилі наїв — наприклад, Олесь Семерня, дуже відомий український майстер», — розповідає Валентина Асатурова. Окрім асортименту, іноземців приваблює і ціна — у 1,5—2 рази нижча за московську або на декілька порядків — за європейську.
Сувенірна продукція представлена також в окремих магазинах, наприклад у книгарнях або в ЦУМі. Проте працівники художніх салонів ставляться до їхнього асортименту з легким нальотом зневаги, мовляв, у них немає справжніх творчих робіт та й ціни досить завищені. Треба відзначити, що за роки незалежності сувенірних крамничок у Києві поменшало. Так, закрили відомий «Український сувенір» на площі Льва Толстого, тепер там модний бутік. Така ж доля спіткала й інші салони, розташовані на центральних вулицях міста. Один такий магазинчик притулився біля Спілки журналістів на Хрещатику. Директор «Виставки-продажу творів народних майстрів України» Світлана Ложкарьова каже, що їхній магазин досі існує завдяки журналістам, які відмовилися здавати приміщення представникам престижних швейцарських годинників. «Проблем із виробами у нас немає, а от бажано б побільше покупців», — каже вона. Раніше до салону їх приваблювала рекламна вивіска, яку довелося зняти через дорожнечу на такий вид послуг. Проте магазинчик живе своїм життям і торгує великою кiлькiстю сувенірів і творчих робіт народних майстрів з усієї України. Світлана Ложкарьова каже, що ціна залежить від автора, але торг можливий. Найкраще йдуть дешеві дрібнички, але і дорогі роботи також знаходять свого покупця. Це влітку, а от взимку попит на всі товари трохи «замерзає».
Сувеніри продаються рідше, ніж холодильники
Столична фабрика «Сувенір» — своєрідне дзеркало нинішньої сувенірної галузі в Україні. В 90-х роках під прохідною підприємства стояли колонами вантажівки, фабрика ледь встигала із замовленнями, відправляючи розмальовані тарілки й шкатулки у 40 країн світу. На «Сувенірі» працювало майже 4 тисячі робітників... Тепер тут — тиша і спокій. Фактично на підприємстві значиться 70 осіб персоналу (60 iз них — майстри, керівний апарат фабрика звела до мінімуму, щоб хоч якось заощадити, а до цього часу було п'ять років банкрутства і розграбовані приміщення підприємства). Нині «Сувенір» працює переважно під замовлення: «Наш асортимент — понад 700 найменувань, — розповідає керівник групи маркетингу фабрики Андрій Кононов. — Це тарілки, шкатулки, таці, блюда. Оздоблені вони унікальним київським розписом, якого ніде не вчать, та інкрустовані соломкою». За словами пана Андрія, основними замовниками сувенірів зараз є іноземці та працівники апарату влади. Надходить чимало замовлень із нанесенням гербів міст, університетів або ж краєвидів на тарілки і шкатулки. Нанести художники (а це є винятково ручна робота) можуть будь-що, оригінальним подарунком може бути тарілка чи шкатулка з фотографією ювіляра чи улюбленого краєвиду. До слова, таке замовлення коштує у середньому 70 гривень. Діаспоряни, як правило, замовляють сюжетні композиції — маки, соняшник, козачки, півники. Гарно користуються попитом інкрустовані соломкою сувеніри. Створення таких подарунків — складний і тривалий процес: скальпелем викладають виварену, вибілену і випалену праскою соломку і клеять на поверхню. Потім покривають її лаком. А самі тарілки роблять із натуральної сировини — соснової стружки і крохмалю.
За словами пана Андрія, міська влада підприємству нічим не допомагає. Але він певен, що держава виробникам сувенірів може допомогти зробити галузь прибутковою. Варто заглянути до російських сусідів, де матрьошці державна опіка гарантована «Законом про підтримку народно-художньої творчості». А в Україні існують лише пропозиції — робити держзамовлення, надавати на пільгових умовах земельні ділянки, проводити виставки і ярмарки. «Працювати на склад ми не можемо, — каже Андрій Олександрович, — попиту на такі речі немає. Як не парадоксально, але холодильники нині купують частіше, ніж сувеніри». Щоправда, фабрика все одно на свій страх і ризик намагається брати участь у різноманітних акціях. Зараз майстри фабрики готуються до «Євробачення». «Це має бути симбіоз символів України та емблеми конкурсу, — анонсує пан Андрій. — Зараз ми працюємо над новою сучасною упаковкою».
Рекламні сувеніри — неофіційний хабар
Попри численні заяви про те, що сувеніри гроші не приносять, заробити в цій галузі теж реально. Чи не найприбутковішими наразі є так звані бізнес-сувеніри — різноманітні дрібнички із нанесенням фірмових логотипів. Чашки, запальнички, ручки абощо покликані виконувати рекламні функції. Існує навіть такий вислів: рекламний сувенір — це неофіційний хабар. «Особливо популярні зараз VIP-подарунки, — каже директор столичної фірми «Дім сувенірів» Сергій Дідківський. — Замовники усе частіше бажають бачити оригінальні й цінні сувеніри. Дарувати якомусь солідному підприємцю 50-ту за рахунком ручку «Паркер» уже ніхто не хоче. Такі вимоги розвивають галузь».
За словами Сергія Володимировича, сувенірний ринок в Українi не надто добре встановлений, тоді як рекламний розвивається шаленими темпами. Різноманітні акції із подарунками — чашками, запальничками, ручками — дуже популярні. Досить часто замовляють нанесення державної символіки у поєднанні з логотипами підприємств і установ. Бувають оригінальні замовлення — так, одна фірма, каже пан Сергій, замовила жалюзі зі своїм логотипом. Бізнес-сувеніри відрізняються прикладним характером. Якщо готується подарунок для лікаря — то це буде набір медичних інструментів, якщо презент для автолюбителя, то радіо у вигляді коробки передач.
Україна як виробник бізнес-сувенірів зовсім не розвинена. Нині лідирують у виробництвi таких презентів Німеччина, Франція, Голландія, яка є ще й найдешевшою поліграфічною країною. Найбільшим попитом в Україні користуються щоденники польської фірми «Едіка». Усі чашки, ділові щоденники (україномовні, з усіма нашими святами і картами українських доріг) виготовляються переважно за межами України. «Я звертався до вітчизняних виробників, — каже пан Сергій, — але досвід довів, що наша продукція виходить або дорогою, або неякісною. Так, приміром, я запропонував кільком фарфоровим заводам виготовляти чашки, але ті не зацікавилися, відповівши, що для цього потрібно змінювати технологію. А між іншим, тільки чашки могли б приносити підприємствам як мінімум півмільйона доларів щороку». Із поліграфією простіше. В Україні вже існують якісні підприємства, але говорити про конкуренцію з Польщею чи Німеччиною не доводиться. Чекають виробники бізнес-сувенірів і на «Євробачення», у зв'язку з чим сподіваються на зріст попиту на сувеніри усіх видів, а на рекламні — у першу чергу.
Срібна ложка і шабля для міністра
Цікаво, а що дарують наші високопосадові особи своїм іноземним колегам? У зовнішньополітичному відомстві України цим питанням займається Управління державного протоколу. Воно дає рекомендації і формує перелік пам'ятних подарунків, які від імені України презентуватиме міністр чи його заступники. Як правило, це національні сувеніри: ювілейні монети від Нацбанку, роботи народних майстрів — картини, вироби зі шкіри, дерева, вишивка, книги, ювелірні вироби — наприклад, срібна ложка із символікою чи набір спеціально оформлених монет Нацбанку.
Проте мудра політика дипломатії потребує особливого підходу. За довгі роки роботи українці напрацювали за кордоном свої канали, які їх консультують з приводу унікальних сувенірів. «Будь-яка несподіванка буде гарною, якщо її попередньо обговорити з нашими партнерами, тому ми заздалегідь повідомляємо їм список протокольної атрибутики для майбутнього обміну», — повідомило «УМ» джерело в МЗС. У першу чергу це стосується умов зберігання і транспортування: незручно ж якось дарувати великогабаритну картину або скакуна латиноамериканській делегації, яка летить звичайним літаком з кількома зупинками або пересадками. У міністерстві полегшено зітхають, що такими презентами їх теж iще не ощасливлювали. Існує також табу на дарування зброї, оскільки тільки Президент та міністр оборони мають право нагороджувати рушницею чи клинком. Хоча виняток із правил існує — і від Міністерства закордонних справ, з люб'язної згоди МО, один новопризначений міністр сусідньої країни на свій день народження отримав сувенірну шаблю.
Серед нестандартних подарунків пам'ятають старий фотоапарат харківського заводу, подарований главі уряду, затятому колекціонеру. Але справа не в коштовності, а в ексклюзивності, наголошують знавці. До того ж, кожного разу главі делегації треба придумувати новий ралець. Так, потроху відходить звичай дарувати булаву — за роки незалежності їх отримали майже всі міністри закордонних справ Росії. Тому протокольники жартують: добре, коли змінюються міністри, — є шанс подарувати те, що дарувалося раніше. Якщо під час офіційного візиту в Україну міністра закордонних справ іноземної держави супроводжує його дружина, їй також належить щось подарувати.
Останнє ноу-хау Управління протоколу — українські голограми із зображенням всесвітньо відомих експонатів Музею історичних коштовностей України, наприклад скіфської пекторалі. На це все в міністерському бюджеті є спеціальна стаття, якою розпоряджаються «господарники» Управління розвитку та забезпечення дипломатичної служби. У ній, зокрема, затверджені норми максимальної вартості подарунків, які може дарувати в тому числі й міністр. Хоча правильніше сказати не «дарувати», а «передавати», оскільки у 90% випадків, особливо це стосується європейських делегацій, обмін подарунками відбувається перед початком зустрічі, як правило, сувеніри для європейців ретельно запаковані. Безпосереднє вручення можливе на зустрічах високого рівня або у випадках з країнами Близького Сходу та Азії. Дуже часто східні візаві дарують нашим міністрам національні костюми, проте ще жодного разу не отримували у відповідь українські шаровари.