Коли передові українські загони увійшли до Слов’янська, стало зрозуміло, що головний терорист Гіркін утік, прихопивши з собою частину банди. Тоді більшість силовиків кинулась навздогін, і вони не дали бойовикам закріпитись ні в Краматорську, ні в Артемівську. Колона танків та БТР російського виробництва в оточенні живого щита з цивільних авто поспіхом влетіла в Донецьк, і тільки тоді українцям дали наказ припинити бій.
На жаль, виконуючи наказ про завдавання якомога меншої шкоди цивільним, авіація не могла розстріляти колону з повітря — загинула б велика кількість ні в чому не винних людей. До складу живого щита входили українські полонені, інтелігенція iз захоплених міст, затримані бойовиками журналісти, не виключено, навіть іноземці, які пропадали останні три місяці в зоні АТО. Частину заручників терористи не встигли використати, як збиралися, надто стрімким був наступ, надто швидко тікали.
Підвали мерії та каземати міліції Слов’янська були переповнені. Серед сотень звільнених — громадські активісти, захоплені журналісти, навіть викладачі української мови. На окупованих територіях російські терористи влаштували... свого роду сталінський режим.
Інну М., яка просила не називати своє ім’я, учасницю Євромайдану зi Слов’янська, заарештували на другий день після того, як до влади в місті прийшли окупанти. Донос написали сусіди, які знали, що вона їздила в Київ і ніколи не приховувала своїх проукраїнських поглядів. У Києві вона вже усміхається, але все ще здригається від кожного різкого звуку. На обличчі — сліди побоїв, руки і шия в порізах та опіках, один iз пальців розтрощений і тепер дбайливо вправлений лікарями на спеціальній розтяжці.
«До речі, слово «розтяжка» тепер для мене має кілька нових значень, — розповідає вона. — Підвал був переповнений, нас били, знущалися, мене різали ножем, вимагали виказати «Правий сектор» у Слов’янську, якого тут зроду не було»... Зараз Інна в Києві й не знає, як знайти в собі сили повернутися до Слов’янська. Адже доведеться жити поруч iз сусідами, які написали донос.
Тимчасове припинення вогню, яке так критикували записні радикали, сотням заручників давало хоч якусь надію на звільнення. Частину з них обміняли на бойовиків, частину відпустили за ті 10 днів. І хоч напади на українських військових не припинялися ні вдень, ні вночі, одностороннє перемир’я врятувало чимало життів мирних мешканців.
Найголовніше, як тепер кажуть військові, ці 10 днів дали можливість підвезти боєприпаси, перегрупувати сили і розвідати точні місця дислокації супротивника. Велика заслуга оперативного командування АТО, що ворог не здогадався про реальнi цілi припинення вогню, й легенда недолугих переговорів, де Київ нібито піддався на тиск Москви, була витримана до останнього. Присутність і керівництва СБУ в антитерористичній операції пішло на користь справі і зовсім не заважало армії та МВС.
Перші успіхи у звільненні кількох опорних для терористів міст Президент України назвав переломом у боротьбі за український Донбас. Але попередив, що є далеким від ейфорії, адже наразі бойовики окопуються у найбільших містах.
Непотрібним для успішного проведення операції виявилося і введення воєнного стану. Якби це сталося, на армійське керівництво була б покладена організація життя на всій території, а так армія займається своїми прямими функціями — переслідує і б’є супротивника. Натомість у кожному зi звільнених міст активно працюють підрозділи МВС та СБУ.
І все ж найголовніше завдання — звільнення мільйонного Донецька та Луганська — все ще попереду. Лишається сподіватися, що ті депутати, які використовують складнощі цієї гібридної війни на сході для політичної боротьби, усвідомлять, що їхня критика Президента та військових наразі виглядає недоречною.
Маємо справу не просто з ворогом України — з ворогом демократичного способу життя. Репресії проти iнакодумцiв, переслідування інтелігенції, доноси, тортури — тепер цього вже немає в Слов’янську, але в Москві хотіли б кинути у цей морок усю Україну. У мріях ворогів ті, хто критикує керівництво АТО, і ті, хто її проводить, — сидять у сусідніх камерах і лише перестукуються перед допитами.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
