Живуть, як на курортi

«Місця відпочинку для начальства просто зрівняли б із землею»

Замість спилювати дерева новосанжарці під керівництвом селищного голови не втомлюються їх саджати. Навіть того дня, коли я навідалася до райцентру, Андрій Олександрович брав участь у посадці липової алеї біля приміщення райво. Самих тільки троянд, хвалиться Андрій Река, посадили 12 тисяч кущів (а жителів у Нових Санжарах — близько 9 тисяч).

— Усе до чогось приурочуємо. Ось, скажімо, парк Воїнів-інтернаціоналістів, — селищний голова з гордістю показує мені окультурені такими ж, як і він, ентузіастами куточки райцентру. — До речі, воїнів-інтернаціоналістів у селищі 84, а в кожного з них є дружина, діти, батьки, брати й сестри, куми чи й узагалі друзі — уявіть собі, скільки людей оберігають цей парк! А якби це був просто парк відпочинку, тоді хоч самому в ньому стеж за порядком.

— Вісім років тому Нові Санжари були схожими на всі наші містечка: на кожному кроці — смітники, бруд, бродячі собаки. Люди викидали сміття з двору, а далі — хоч трава не рости. Як було перебороти отаку психологію?

— Це дуже велика робота. Із людьми потрібно бесідувати, — переконаний селищний голова, — звертатися до їхньої совісті: «Людоньки добрі, хіба ж можна отак жити? Та вже увесь світ із нас сміється». Аби прийшла ота нова свідомість, я йшов у школи, дитсадки і спілкувався з дітьми. Де тільки можна, повідомляв: ми боремося за те, аби нашому селищу присвоїли звання курортного. Усі дивилися на мене, як на людину несповна розуму. Як це райцентр, що потопає у смітниках, раптом перетвориться на курортний? Хоч, думаю, люди давно чекали, що хтось їх попросить: давайте, мовляв, жити по-людськи. Тепер, коли збулася моя мрія і селище таки отримало звання курортного, можна тут смітити? — запитує Андрій Река і сам собі відповідає. — Не можна. Хоч усе оце зроблене на голому ентузіазмі.

— Невже на голому ентузіазмі таки можна звернути гори? — запитую.

— Іншого виходу просто не було. Прекрасно ж розуміли, що маємо владу, яка живе одним днем. То що ж, скласти руки й чекати? Ні, потрібно себе поважати. Той, хто себе поважає, не житиме посеред нечистот, не ставитиметься наплювацьки до громадського майна й території, на якій проживає, — розмірковує Андрій Олександрович. — Ви не побачите в нашому селищі навіть опалого листя — згрібаємо його по мірі того, як осипається, й вивозимо.

Усі вісім років Андрій Река окультурює територію не лише селища, а і його околиць. Пригадує: аби звільнити від сміття останні, стали всією громадою плечем до плеча. Сотню автомашин усілякого мотлоху вивезли. Там, де колись були смітники, створено 13 місць відпочинку. На кожному такому місці — 13 дерев’яних столиків, 13 урн для сміття, 13 мангалів — усе зроблене з підручних матеріалів. А чому саме 13? Пояснення просте: Андрій Олександрович полюбляє це число. Окрасою таких місць є капличка святої Покрови, місток Закоханих, що проліг через яр, гойдалки, на яких можна злітати над урвищем (для любителів гострих відчуттів). Тепер це улюблені місця відпочинку місцевих жителів. Ой, забула згадати про волейбольні майданчики як на одному, так і на іншому березі річки. Андрій Река пригадав, що коли показував ці місця відпочинку своїм колегам, ті дивувалися: а хіба, мовляв, волейбольні сітки на ніч не знімаєте? У відповідь Андрій Олександрович посміхнувся: навіть узимку їх узагалі не знімають.

— Коли ми створювали перші ось такі місця відпочинку, — пригадує любитель чистоти та порядку, — багато хто пророкував: поб’ють, поламають, тільки нерви собі, мовляв, помотаєш. І я, чесно кажучи, дуже переживав, аби і справді не зруйнували. Але ж усе це ми створювали руками новосанжарців. Тож увесь час звертався до них: «Люди добрі, за два роки ось такі місця відпочинку з’являться в кожному районі селища — отже, всім буде зручно». Тепер тут буває дуже багато людей. І скрізь, як бачите, чисто, всі столики, урни для сміття, мангали в чудовому стані. Навіщо ж їх нищити, якщо вони доступні для всіх? А якби зробив щось подібне в одному місці для начальства — напевно, побили б і поламали.

«Попередня влада вдавала, ніби не помічає того, що я роблю»

— То, виходить, у Нових Санжарах люди стали свідомі й не смітять?

— Ні, це не так. Я не згоден з отією комуністичною приказкою: чисто там, де не смітять. У нашому селищі 500 (!) урн для сміття. Його територію щодня прочісують 3—4, а іноді й 5 велокарет: ті, хто ними керує, не лише обслуговують урни, а й підбирають папірці, які заніс вітер. Або ж хтось слабозрячий не влучив до урни. Двічі на день люди мають змогу позбутися домашнього сміття: за чітко встановленим графіком до них приїжджають сміттєвози. За вісім років жодного разу не зірвано графіка. Щоранку, ще немає й шести годин, вітаюся за руку з водіями сміттєвозів. Чому? А раптом якийсь із автомобілів поламався. Я маю про це знати.

У центрі Нових Санжар — вказівники, на яких зазначено, скільки кілометрів від селища до Брюсселя, Лондона, Парижа... «А загалом, щоб повести українців у Європу, потрібно їм спершу показати, що ми щось для них робимо у себе вдома, — вважає Андрій Олександрович. — Попередня влада вдавала, ніби не помічає того, що я роблю. Адже люблю говорити те, що думаю».

Роботі, яку розпочав селищний голова, за його словами, немає кінця. Її, каже, можна хіба що призупинити.

— Оцій придорожній капличці — 5 років, — Андрій Олександрович демонструє мені ще один свій улюблений куточок — перед в’їздом до селища. — Отут, на схилі, донедавна стояли плетені з лози кошики, у яких росли квіти. Якось зирк — а ті кошики просто розсипаються. Тож ми зробили їх надійнішими — з каменю, до того ж із металевими дужками. А біля самої каплички поставили ікону пресвятої Богородиці у вигляді скульптури.

Невдовзі тут, поряд зi спостережною вишкою і справжньою гордістю Андрія Реки — парком «Батьки і діти початку ІІІ тисячоліття», закладеному самими новосанжарцями в 2008 році, виросте дерев’яний млин.

— Наш парк Перемоги так найменували в 1967 році. А посадив його у 1870—80 роках петербурзький адвокат Перцович. Згідно з його задумом, парк мали охороняти скульптури петербурзьких левів. Коли я це вичитав, то замовив скульптури левів, і тепер вони стоять перед входом до парку, — розповідає невгамовний Андрій Река.

Таких теплих куточків, які гріють душу, чогось навчають, у Нових Санжарах тепер дуже багато. Парк Матері, місток Закоханих, місце прощення та примирення... Мою увагу привертає й оригінальний пам’ятний знак — присвята праці селянина. Стилізована ваза з колосками і три руки, що тримають різноманітний сільськогосподарський інвентар. Чому три руки? Бо в селянина завжди так багато роботи, що не вистачає пари рук.

— Втілив її в житя місцевий коваль. А коли на відкритті пам’ятного знаку подарунок йому вручив сам «губернатор», майстер так розчулився, що відмовився від винагороди за роботу. Тож коли в мене запитують, за які кошти окультурюю селище, відповідаю: за гроші й дурень що завгодно зробить, а спробуйте щось зробити без них, — хитро мружиться Андрій Олександрович.

— Що потрібно, аби й інші міські, селищні голови урешті-решт почали наводити лад на ввіреній їм території? Чи є у вас якийсь рецепт? — допитуюся в Андрія Олександровича.

— Для цього потрібно так мало: усього лиш мати бажання. Я відповідаю за свою громаду, а тому завжди говорю: тільки-но помічу, що напали ліньки, чогось не хочеться робити, — наступного ж дня звільню крісло селищного голови. Мені ж не суд це крісло присудив. Мене обрали люди. Це величезна довіра. І як після цього можу людей підвести? Вони, до речі, уже просто не захочуть жити, як раніше, — у смітті та бруді. Переконаний: до того, що було, ніколи не опустяться.