Трудодні... без м’ячика

Не кожному селу України пощастило закарбувати свій життєпис у книзі професійного історика й етнолога. А село Хижинці, що на Вінниччині, відтепер має такий свій «науковий портрет». Книга «Культура повсякдення села Хижинці (1950—60-ті рр.)» доктора історичних наук, провідного наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Валентини Борисенко нещодавно вийшла друком у столичному видавництві «Дуліби». Це погляд етнолога зсередини на роки повоєння у рідному селі. Дослідниця записала від старшого покоління свідчення про те, як харчувалися селяни в 1960-ті роки, в що одягалися, як справляли весілля, у що гралися діти. У книзі вміщено близько 100 старих фото. Серед них — фотогрофії призовників на Першу світову війну, які у вузлику зберігала ще з 1914 року одна з мешканок Хижинців. «Динамічні зміни, що відбуваються наприкінці ХХ— на початку ХХІ століть, стирають iз нашої пам’яті події, знання про побут та культуру українців повоєнного часу. Саме цей період був надзвичайно заідеологізований, і пізнати правду не легко. Переважно розповідається про надзвичайні «трудові досягнення». А як і чим насправді жили тут люди? Я роблю екскурси в 20—30-ті роки. Але основна розповідь — про 1950—60 роки, про які нинішнє молоде покоління знає найменше».

Село садів

Село Хижинці — давнє. Спершу було козацьким, а потім державним. Розташоване всього за 10 кілометрів від Вінниці, отож чимало селян їздили туди торгувати. До колгоспів у селі був свій оркестр — труба, бубон і цимбали. У неділю та свята на великій галявині збиралися хлопці й дівчата, танцювали. Приходили жінки з малими дітьми. «А як організувався колгосп, то не стало музик, не стало розваг, — розповідала авторці книги Василина Ільченко, 1913 року народження. — Батько одним з перших пішов до колгоспу, здав коні, корову, реманент. Він казав, що як таке вже закрутилося, то назад не вернеться». Батько Василини Іванівни вважався багатим. У нього був великий сад. Він сушив сливи і груші у величезній сушарні. «Це така погребиця, викопана у землі, ніби погрібець, — пояснювала бабуся Василина. — Там внизу були зроблені печі, туди клали для підтримки «каблучок» із ліщини і обмазували глиною... Батько спав, певно, годину на добу. А то вічно коло сушарні. І ночував там, бо треба було дрова підсовувати, перевертати груші». Після колективізації йому закинули, що він куркуль — бо грушами торгував. Утім не розкуркулили. А в нього, як згадувала Василина Іванівна, «була хата, у ній піл з дощок, там спали батьки і малі діти, а більші — на лавах. А на печі баба Юхтима. Це була її територія. Там у неї на гвіздочках багато цибулі, сплетеної у вінки, висіло, насіння гарбузове у торбинці».

Побут селян у часи Другої світової війни досліджений мало. Відомо, що вони працювали в колгоспі. Керував військовий на назвисько Грель і бив батогом тих, хто з якихось причин не виходив на роботу. Коли німці відступили, селяни з залишених ними касок ще довго годували курей і собак. Після війни у селах було мало чоловіків, то жінки виконували і їхню роботу. Багато хто хотів би позбутися колгоспного рабства, та селянам (на відміну від городян) не видавали паспортів. А без цього документа нікуди було податися. Хіба що завербуватися на Донбас, Далекий Схід, Урал. У 1950-ті вже майже всі були в колгоспі.

Чорні руки боліли...

У Хижинецькому колгоспі «Червоний борець» були корівники, свинарники й курники. Селянки все робили там вручну. До того ж, на кожну були записані значні «норми» польових робіт — переважно з вирощування цукрових буряків. За працю грошей зазвичай не платили, а записували «трудодні». Восени видавали по мішку зерна і цукру. Платили незначні суми лише тим, хто був на «постійній роботі» на фермі. То була надміру важка праця, без вихідних і свят, з ненормованим графіком. Жінки власноруч вичищали гній від худоби, носили корм, доїли, самі тягали бідони з молоком. Траплялося, їм видавали в колгоспі гумові чи кирзові чоботи і виписували солому та гичку для домашнього господарства. На полі робітниць, звісно ж, ніхто не годував. «Пам’ятаю, як мама, не в силі вправитися зі своєю нормою, брала нас із братом на копання буряків, — згадує Валентина Кирилівна. — Лопата загрузала у мокрій землі, руки мерзли. А в мами вони були порепані й чорні і дуже боліли. Пізньої осені мама отримувала на «трудодні» неповний мішок цукру, який стояв на печі й можна було тихенько лизнути його з вершечка. Це була така насолода!».

Колгоспникам неможливо було хоч на день залишитися вдома, щоб обробити свій город. У 1961 році кілька жінок таки не вийшли день на роботу — підгортали картоплю на своїх присадибних ділянках, і голова колгоспу розпорядився переорати ту картоплю, що вже починала цвісти... Це сколихнуло село.

Це був час, коли СРСР активно фінансував космічні програми і виробництво ядерної та водневої зброї. Де там було думати про мобільні тракторці й апарати для машинного доїння, тим паче — про гарячі обіди й зручний та естетичний робочий одяг. Проте городи таки обробляли, підриваючи здоров’я, — треба ж було щось їсти і дітей годувати. «Село не збиралися повністю знищувати, воно було потрібне, бо годувало місто, — пояснює Валентина Борисенко. — Але це було продовження політики, започаткованої ще за Голодомору. Село було набагато свідоміше за місто в національному плані. Воно протистояло комунізації. І в повоєнні роки намагалися утримувати селян у ледь живому стані, щоб не було ні часу, ні сил на «зайві» думки. Було і постійне психологічне приниження, і перевантаження важкою фізичною працею».

Просто і зі смаком?

У садах дозрівав урожай. Самих тільки сортів яблук у Хижинцях вирощували понад двадцять: папіровка, денешта, ренета золота, пепенка, шафран, кальвін, семеренка, книш... І груші — бабка, дуля, хунтівка, бера, панна. Фрукти сушили і возили до Вінниці на базар. «Ця праця була важка, і коли батьки були на роботі в колгоспі, за сушарками доглядали діти, — зазначає Валентина Борисенко. — Вночі по кілька разів треба було прокидатися і підходити до печі, щоб підкласти дров у вогонь або розворушити жар». Сухофрукти збували на приймальних пунктах у Вінниці або перекупникам. Грошей на дрібниці не витрачали — їх мало вистачити до наступного врожаю. А бували роки, коли листя на плодових деревах з’їдала гусінь...

Харчувалися дуже просто, стравами з борошна та молочними кашами. З кислим молоком споживали деруни, млинці й коржі. На вечерю часто варили картоплю в лушпайках, її обчищали, вмочали в олію і їли з квашеною капустою чи солоними огірками. Чай запарювали з гілок вишні, малини й смородини. Раз на тиждень пекли пиріжки з горохом. Рибу і м’ясо вживали на свята. Яєчню також, бо величезну кількість яєць потрібно було здавати державі. На них можна було дещо придбати в «кооперації». Скажімо, за кофтину слід було, окрім плати грошима, здати понад 100 яєць. За ковдру чи пальто слід було приплатити їх понад 300. На них можна було купити й «дефіцити» — борошно, олію, оселедці. У кооперації можна було придбати також горілку «Московську», консерви «бички» та «кілька», цукерки «подушечки», «морські камінці», «барбарис», «м’ятні», пряники та печиво. Утім у селян на такі продукти бракувало грошей. А «кілька в томаті» вважалася святковою стравою. Наприкінці 1960-х почали входити в ужиток консервація, нові салати (скажімо, вінегрет), прянощі.

Одягалися теж просто. Восени і взимку і чоловіки, й жінки вбиралися однаково — у ватяні куфайки. У 1960-ті жінки стали носити святкові плюшеві півшубки на ватяній основі. Дівчатам шили бастонове пальто з широким каракулевим коміром. Хлопці восени та навесні ходили в вельветових куртках — «бобках». За відрізом тканин у Вінниці треба було простояти ніч у черзі. Для дівчат на виданні і жінок намагалися пошити хоча б одну святкову сукню.

«У дранті тоді ходили. Влітку ходили босі на поле, а восени й зимою у валянках. Самі шили валянки», — згадує одна з найстаріших мешканок села, Ганна Трохимівна Бойко. Людей, як тоді говорили, «гонили на роботу»: взимку на розкидання гною, влітку — на жнива, на тік до машини, де провіювали зерно, — він працював цілодобово. Бувало, що туди посилали й старшокласників.

Світ дитинства

У 1960-х по селах активно пропагували і створювали «учнівські виробничі бригади». Їм виділяли ділянку поля в декілька гектарів. Школярів також залучали до вивезення та розкидання гною на полі, прополювання буряків і кукурудзи. Це тоді, коли СРСР на весь світ волав, що використовувати дитячу працю — то великий злочин.

Купованих іграшок у селянських дітей не було. Часом на літо до бабусь приїздили онуки з міста. Вони мали фабричні ляльки і гумові синьо-червоні м’ячі. Сільські діти заглядали за ворота, щоб хоч побачити таке диво. Адже в них були саморобні м’ячі, які дітям робили з наскубаної з корів вовни (коли вони линяли навесні). Такий м’яч зовсім не стрибав.

Наприкінці 1960-х у Хижинцях проживали 1881 особа. Батьки щоденно повторювали дітям: «Вчися, бо будеш волам хвости у колгоспі крутити». Хлопці й дівчата «виривалися» в інститути, і там уже отримували паспорти і проходили курс «радянської освіти», з ретельним зубрінням «праць марксизму-ленінізму». Тим часом жителів села, тобто носіїв традиційної української культури, помітно меншало.

У матеріалах Етнографічної комісії ВУАН (1921 —1934), що в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, Валентина Борисенко відшукала записи учнів Хижинецької трудової школи за 1927—28 роки: описи календарних свят, колядок і щедрівок, приказки, пісні, казки. Авторка порівнює записані тоді колядки з тими, які знали діти у 1960-х. Багатоманіття втратилося. До того ж, вчителі не дозволяли школярам колядувати, «брали на олівець». У великодній час учителька у школі перевіряла, чи руки в дітей не у фарбі. Утім мало хто міг відмовитися від щастя пофарбувати яєчко... При цьому у школі розповідали, що СРСР — це найкраща у світі держава, що дітям тут ведеться найліпше. «Чи не було несприйняття?» — питаю. «Дитина дуже довірлива, — пояснює Валентина Кирилівна. — Коли в школі розповідали про досягнення Радянського Союзу, про подвиги партизанiв, діти, як правило, цьому вірили. І не багатьом спадало на думку замислитися і порівняти ті труднощі, що були вдома, з казковими текстами в підручниках — і зробити свої висновки».