За бороду диплом віддав

Навіть для багатьох мистецтвознавців ім’я художника Анатолія Сумара мало про що говорить. Він прожив 73 роки, помер у 2006 році. Жодна з його робіт не зберігається у музеї, та й у приватних колекціонерів також. Сумар принципово відмовлявся продавати свої творіння. Одного разу до нього в гості на квартиру на Володимирській, 51 прийшов російський поет Євген Євтушенко. Він кров з носа хотів заволодіти однією з робіт Сумара, вважав його українським генієм. Той же ж назвав космічну ціну, щоб ні в якому разі не розлучитися з картиною. «Астра, скажи йому, що я не Міхалков. Я не можу купити цю роботу», — бігав по квартирі поет та емоційно вмовляв дружину художника посприяти угоді.

Сумар ні за яких обставин не йшов на компроміс. Через свою принциповість він, будучи відмінником, залишив навчання на останньому курсі Київського національного університету будівництва та архітектури. Тому що відмовився поголити бороду, як того вимагав порядок. Анатолій Сумар настільки ретельно оберігав право на внутрішню свободу, що на кілька десятків років став білою плямою на карті українського мистецтва ХХ століття.

Днями у Національному художньому музеї відкрилася його персональна виставка у чотирьох великих залах. Він належить до художників епохи хрущовської відлиги. Вправлявся у живописі всього шість років, із 1957 по 1964-й. Написав понад 50 картин. А тоді на 27 років замовк. Кажуть, це сталося після однієї з перших виставок. На ній його звинуватили у надмірному абстракціонізмі, новаторстві та антипартійності. Так Анатолій із живопису перекваліфікувався у промислового дизайнера, робив логотипи для сільгосптехніки, пізніше працював у конструкторському бюро іграшки, розробив книжку «Маленький ляльковий театр», із якої можна було вирізати фігурки, збирати їх і склеювати театр. Його картини весь цей час не покидали стін квартири. Аж по сьогодні. Поки мистецтвознавець, куратор, співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва Валерій Сахарук не ввійшов у довіру до нащадків Сумара і не випросив у них роботи для виставки у музеї.

Головним зберігачем колекції є його дочка Анна Сумар. На відкритті виставки вона розповіла, що «як Плюшкін, сиділа над роботами батька. Їх треба бачити всі відразу, тому й не погоджувалася жодну з них продати». Старша онука художника Катерина Зоря переклала монографію «Анатолій Сумар» на англійську мову. Молодша онука Люся Зоря знає про дідуся геть усе. На виставці вона залюбки проводить екскурсії і розповідає родинні історії про кожну з робіт. Люся навчалася на культурології у Києво-Могилянській академії. Для дипломної роботи вибрала творчість Сумара. Каже, що кожна його картина реалістична і вона не розуміє тих, хто звинувачував Сумара в абстракціонізмі. «Я бачу Хрещатик, наш двір на Володимирській, Липки, майдан Незалежності, вітання Пабло Пікассо, якого дідусь вважав генієм, кактуси на підвіконні, його улюблені рослини. Дідусь узагалі весь час щось саджав. У його кімнаті була розсада капусти, а на підлозі лежали листки, на яких він малював, де що буде висаджувати на дачі», — особистими враженнями про Сумара ділиться з «УМ» Люся.

У 90-х роках, коли про Анатолія Сумара знову заговорили і почали брати його роботи на спільні виставки, він ніби воскрес. Поселився в окрему від родичів квартиру і весь час відтворював втрачені картини. Після його смерті у квартирі знайшли кілька жіночих портретів. У 60-х він малював лише свою дружину Астру. А тут із полотна дивилася незнайомка. Люся підозрює, що це була жінка, з якою дідусь здружився в лікарні. А може, й ні. Може, хтось із відвідувачів її впізнає і відкриється ще одна легенда про Анатолія Сумара.