Чи є життя після Майдану

Колишня журналістка журналу «Кореспондент» Крістіна Бердинських написала книгу про людей із Євромайдану. Видання складається зі 130 портретів активістів, які своєю щирістю, вчинками, роботою і громадянською позицією надихнули авторку на створення цього проекту. Спершу він існував у соціальній мережі «Фейсбук» і був своєрідним блог-щоденником, проте з часом авторка вирішила зібрати всі ці історії без переписування та редагування в одну книгу, яка отримала назву «Єлюди».

Усе почалося після того, як Крістіна поспілкувалася з Іваном Сидором, дияконом Михайлівського Золотоверхого. «Визначальним моментом для мене стала подія першого штурму Майдану в ніч із 10 на 11 грудня. Одним із найяскравіших спогадів тієї ночі був дзвін Михайлівського. Багато хто знав про це, але мало кому відомо, що три години поспіль до мозолів на руках у дзвони бив студент семінарії Іван Сидор. Коли я поспілкувалася з ним і написала саме цю історію, то зрозуміла, що не хочу більше писати про політиків. На тому етапі життя мене цікавили лише ось такі люди, як Іван», — розповідає «УМ» авторка.

На сьогодні книга вийшла тиражем п’ять тисяч. І попит на неї немалий. У столичній книгарні «Є» «УМ» повідомили, що 100 примірників розкупили за два дні і поки книги у магазині немає. Проте, незважаючи на успіх, далі писати книги Крістіна не планує: «Я не хочу перетворитися на конвеєр. Краще нехай мої читачі запам’ятають лише це видання». У планах творця обличчя Майдану — повернутися до новин та роботи журналіста, але, за словами Крістіни, це буде не раніше, ніж у вересні: «Зараз я займаюся книгою, розповідатиму про неї людям, спілкуватимуся з читачами, а у вересні, після навчання у Польщі та Данії, таки повернуся до своєї роботи».

Завдяки волонтерам книгу «Єлюди» в електронному вигляді переклали на 17 мов світу. Можливо, найближчим часом вона вийде друком англійською та польською.

На презентації книги до книгарні «Є» прийшли й деякі герої книги. «УМ» розпитала їх, як Майдан вплинув на їхнє життя.

21-річна Олеся Жуковська, волонтер-медик Майдану, яку 20 лютого снайпер поранив у шию: «Якраз 19 лютого, напередодні розстрілів на Майдані, Крістіна мені написала у «Фейсбуці» і призначила зустріч. Зважаючи на те, що зі мною трапилось, зрозуміло, що ми не зустрілися. Коли я поправилася, Крістіна прийшла до мене в лікарню.

Чи змінив мене Майдан? Однозначно. Зараз я переїхала до Києва, тут живу, працюю у столичній лікарні, планую вступати до медичного університету імені Богомольця на факультет за спеціальністю «Лікувальна справа». З’явилося багато мрій і сподівань, про які раніше навіть не думала. Мені здається, що у більшості тих, хто вистояв на Майдані і не розчарувався, змінилося не лише світосприйняття, а й усе життя. І я — не виняток».

Анна Заячківська, міс Україна-2013, волонтер Майдану: «Коли я їхала на Майдан з Івано-Франківська, то не знала ще, чим саме зможу допомагати. Багатьох дивувало, що модель щось робить на Майдані під час революції. А коли мене побачили по телевізору, що я розливала чай та роздавала бутерброди, то взагалі були шоковані. До Майдану я не знала Києва. Після цих подій мені вдалося залишитися у столиці. Зараз я тут працюю і розвиваюся. Зміни відбулися не те що в кар’єрі, а й у житті загалом. Я намагаюся бути послом від України, місійним і громадським діячем. Мене часто запрошують на різні міжнародні конференції. Проте про модельну діяльність не забуваю. У найближчий час планую певні поїздки за кордон. Хочу змінити безглуздий стереотип про українських дівчат, про яких часто говорять як про непорядних. Думаю, що після Майдану світ по-іншому сприйматиме нашу країну».

Іван Сидор, диякон Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря. Бив у дзвони під час штурму в ніч на 11 грудня: «У ніч із 10-го на 11 грудня під час розгону Євромайдану мені кілька разів телефонували, оскільки мій телефон є на сайті монастиря. Тоді я зрозумів, що відбувається щось страшне. Побачити, як розвиваються події на Майдані, ми не могли. Я зателефонував до намісника монастиря і за його згодою почав бити у дзвони. Я, як і кожен громадянин, любив Україну, але я не цінував настільки українців. Я побачив, що наш народ може зробити все. Я не знаю, чи є ще десь така країна, в якій, коли станеться біда — за кілька годин тобі принесуть усе необхідне для порятунку. Пані Крістіна була першою, хто прийшов до мене і попросив розповісти цю історію. Зараз мене, звісно, як і кожну людину, яка стала героєм книги, переповнюють почуття, але тоді я про це не думав, я робив те, що мав робити. Думаю, головне у цій книзі — це історії людей, які, можливо, стануть прикладом для когось. Щодо змін, то скажу, що саме ці дзвони допомогли мені після навчання залишитися служити в монастирі. Тепер я тут диякон».