Мудрий Лис

— Не засмучуєтеся, що не отримали Шевченківської премії?

— Найбільша премія для мене була, коли нещодавно один чоловік написав мені листа. У ньому розповів, що родом із Харкова, а живе в Луганську. Коли він прочитав «Століття Якова», зрозумів, що цей роман про справжню Україну. «Я вперше відчув себе українцем», — підкреслив мій читач. Тільки заради цього одного речення в листі треба було писати роман «Століття Якова». Іншу найвищу премію я отримав у березні. У нас в Луцьку є книгарня «Освіта». Туди якось зайшов чоловік і хотів щось купити жінці на 8 березня. Продавщиця порадила «Століття Якова». Перед 8 березням він повернувся в книгарню, мовляв, подарунок не вдався. Зранку прокинувся, жінки нема. А вона на кухні читає «Століття Якова».

У принципі, Шевченківська премія має симпатичний грошовий вимір. Він не завадив би.

— Вам було 58, коли про вас почули як про письменника. Мабуть, це чудовий вік, коли є що сказати.

— Згадую слова Жозе Сарамаго: «Якби я помер у 60 років, ніхто б не знав про мене як про письменника». Я належу до тих людей, які поступово набивають руку, виходять на свій стиль. У 60 я навчився писати стисло, компактно. Йшов до цього довго і нудно, через усі свої попередні романи і записані, але ще не реалізовані сюжети.

— Остання ваша книжка «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» для багатьох може здатися гонитвою за модою, коли письменники видають поради довголіття. Чому ви звернулися до народної мудрості?

— Це, швидше, документальна проза. Я народився і виріс на хуторі поблизу села Згорани Любомльського району на Волині. Хутір називався за прізвищем мого діда — Кусько. Я давно хотів написати історію про хутір і мою родину. У радянські часи всі хутори занепали, а мій Кусько вистояв. Дід підкуповував начальство, коли різав свиню, обов’язково давав їм чвертку. Ніяк не хотів йти до села. Це був його світ. Але діда я не любив, бо він був нарваний до роботи. На тому хуторі жила також моя бабуся Пелагея. От її я любив. Тому коли видавництво «Книжковий клуб сімейного дозвілля» запропонувало мені написати про Полісся, його легенди, повір’я, філософію, я нічого не вигадував, відразу прийняв рішення розповісти про свою чудо-бабусю. Вона знала багато легенд, казок, приказок, молитов, була релігійною і водночас простягала руки до сонця, до неї ходили лікуватися, за порадами, дізнавалися, як врятувати сім’ю, як знову закохати в себе чоловіка. Бабуся й дітям радила, як поводитися, щоб батьки їх любили і гладили по голівці. На перший погляд, Пелагея була звичайною сільською жінкою, напівграмотною. Та в селі її поважали. Люди часто приходили до неї на душевні бесіди, навіть священик із райцентру приїжджав поговорити з бабусею про Святе Письмо. Також бабуся Палажка була знаною повитухою. Вміла лікувати травами і квітами. Кілька рецептів я написав у книжці. Брала для цього тополю, осику і пирій, малину та ожину. Королями лікування вважала ромашку та деревій.

— Використовуєте поради бабусі?

— Моя бабуся померла 1973-го, у 74 роки. Якби я тоді зрозумів, що живу поруч із надзвичайною людиною, то все за нею записував би. Спілкувався з нею щодня. Вона розказувала мені казки про русалок та вовкулаків. Була переконана, що в хаті живе домовик. Розповідала, що на дорозі на хутір зустріла русалку. Ту, яка живе в житі. Коли ми з братом хотіли теж подивитися на русалок і йшли в поле, бабуся давала нам свічку. Казала, що русалки хреста не бояться, а від вогню тікають.

В юнацтві я не надавав її порадам особливого значення. Любив її як бабусю, не більше. Зараз я задумуюся над її словами. Згадую її повчання, що потрібно бути терпеливим, жити в гармонії з природою.

— А ромашкою лікуєтеся?

— Я якось перехворів виразкою шлунка. Довго лежав у лікарні. Нічого не допомагало. Лікар тоді сказав, що мене можна лише ромашкою лікувати. Організм сприймає тільки її.

— У книжці є кілька розділів, написаних начебто самою Пелагеєю. Як ви над ними працювали, якщо за її життя жодної історії не записали?

— Після її смерті я приїхав на хутір до діда. Він тоді сказав: «Знаєш, Володьку, як стара моя померла, ніби душа з цього хутора вилетіла». Мені защеміло у грудях. Коли повернувся додому, відразу зробив перший запис про бабусю. Я пам’ятав її казки, переповідав їх дітям. Коли почав працювати над книжкою, приїхав у Згорани на День села. Вийшов на сцену і звернувся до громади з проханням розповісти, хто що знає про бабусю, хто її пам’ятає. Минуло 40 років від її смерті, але люди в селі досі згадують про Пелагею. Розказували мені, як вона приймала пологи, які ліки готувала, про що з жінками сам на сам говорила у лісі. Її мову відтворив поліським діалектом, як у нас в селі розмовляють.

— Як особисто на вас вплинула поліська мудрість Пелагеї?

— Напевне, те, що я став журналістом, а згодом почав писати прозу — це дар, який передався від бабусі, її поетичного бачення світу. Та й за те, що нам iз пані Наталею уже впродовж чотирьох десяткiв років вдається вберегти сім’ю і творити в одній кімнаті, я також вдячний бабусі. Вона привчала мене до того, що потрібно прощати, мати мудрість і велике терпіння.