Розквiтай пiд сонцем, Грузiє моя

Гостинна садиба

Приватний будинок тбіліського господаря розташувався хоч і не поруч зі старим містом, та все ж мав яскравий колорит грузинського дому: два поверхи, тераса, балкон і, звичайно, погріб. Без погреба — марані — не буває грузинської оселі. Тут завжди починають будівництво з підвалу, де заривають величезні, літрів на 100-200 і більше, глеки для вина. Ці глеки, зліплені з особливої глини, без гончарного кола, і обпалені унікальним способом, закопують у вапно. А вже зверху, над марані, зводять житлові кімнати.

Біля будинку ріс невеличкий сад, де полум’яніла жовтогарячими плодами хурма, цвіли троянди і вилася лоза. Справжній грузин, навіть якщо він живе у місті, все одно сам робить вино. Наш хазяїн підрахував, що у середньому його родина двічі на тиждень приймає гостей і виставляє на стіл 6-8 літрів вина. Тому у сезон він купує близько тонни винограду для виробництва домашнього грузинського, аби не осоромитися потім протягом року.

Завдяки туристичному буму наш господар Вадим Іванов виявився гнучким бізнесменом, який не тільки надає житло, а й має два авта для тих, хто хоче поїздити країною, сам проводить екскурсії. Для цього багато читає, і не просто озвучує інформацію під час подорожі, а з гордістю викладає історію країни. Хоч сам не є етнічним грузином (у нього — інтернаціональна сім’я), проте дух і традиції народу, серед якого він народився і виріс, всмоктав із молоком матері. Він, його дружина-вірменка, діти володіють грузинською і пишаються тим, що є громадянами Грузії. Дружина годувала нас сніданками, а син-студент створив мистецько-історичну екскурсію про столицю, яку артистично втілив під час прогулянки по Тбілісі.

Батькiвщина вина

Наша перша екскурсія була до Кахетії — батьківщини грузинського вина. Кахетія розташована в Алазанській долині, навколо річки Алазань. Тут особливий плодючий ґрунт, із рідкісними мінералами, що утворився завдяки річковому мулу, він і впливає на смак винограду. Найкращі грузинські винокурні і найбагатші винні погреби зосереджені саме тут, звідси родом і відоме «Кіндзмараулі». У цьому краї завжди тепло і сонячно, тому і наливаються медом кахетинські персики й ківі, тут культивують 500 сортів винограду.

Збирають його кілька разів за сезон: уперше — влітку, коли відрізають зайві, на погляд виноробів, грона. Їх кидають на землю і вони слугують хорошим добривом. Удруге — прибирають грона з пошкодженнями: коли бджола чи комаха вкусила ягоду і вона зсохлася. Втретє знімають урожай, лишаючи на лозі одне-єдине гроно — останнє, яке й піде на вино. Виноград ніколи не збирають після дощу, а урожай ніколи не миють. Сама природа розпорядилася так, що плід покриває налiт, який i виконує бактерицидну функцію.

Раніше, зібравши виноград, грона топтали ногами, урочисто і святково обставляючи цю традицію. Зараз для цього використовують малу механізацію і заповнюють масою із соку, кісточок і гілочок глеки, які тут називають квеврі. Квеврі визнаний ЮНЕСКО культурною спадщиною. Це традиційний кахетинський спосіб виробництва вина, в результаті якого продукт має пікантну гірчинку. Із вступом Грузії до Євросоюзу подібне виробництво вимагають змінити відповідно до затверджених стандартів, де сировина не має містити нічого, крім соку і шкірки. Тоді вино можна буде продавати і в Європі. Розумні грузини використовують обидва способи. Вкопані керамічні квеврі заливають на 2/3 об’єму, а одну третину лишають вільною, щоб під час бродіння вино не вилилося через вінця. При сталій температурі в марані (13-14 градусів), забезпеченій завдяки вапну волозі, вино грає 21 день. Далі його фільтрують, переливаючи у чистий глек, і запечатують

Жодне грузинське застілля не обходиться без вина. Культура його споживання тут надзвичайна. Хлопчика, який підріс і може всидіти за столом тривалий час, садять скраєчку під час свята, даючи таким чином уроки майстерності. Він має можливість спостерігати, як поводяться дорослі, що говорять, у якій послідовності, як впливає алкоголь на поведінку чоловіків. Хлопчику наливають трішки вина, щоб iз дитинства він учився відрізняти смак. Вино грузини не тільки оспівують, з ним відзначають важливі події життя, вином лікують. Здавна тут існує традиція давати кволому хлопчикові раз на день піалу, наповнену шматочками лаваша, що вимочений у вині. Цілюща сила хліба і лози за кілька сеансів ставить дитину на ноги.

Коли на подвір’ї старовинної церкви VІ століття ми побачили залишки численних вритих квеврі, а у кутку — їхнє порожнє звалище, стало очевидно: давні традиції живіші за все живе. І досі у християнській Грузії відзначають і народження, і смерть родичів, звозячи на церковний двір жертовного барана, викопаний із домашнього марані чималий глек iз вином, сир, хліб та зелень. Тут же ріжуть худобину і смажать шашлик. Накривають довгий стіл, де ставлять приготовлені наїдки, і частують не тільки всіх парафіян, а будь-кого, хто виявився поруч.

Християнськi святинi

Грузія однією з перших на Кавказі прийняла християнство як національну релігію, було це у далекому 326 році. Вірмени стверджують, що це не так, що їх народ хрестився на 30 років раніше. А документи, які могли б це підтвердити, переходячи від вірменів до грузинів і назад, врешті-решт десь загубилися. Боротьба за першість триває й досі, набуваючи кумедних форм і втілюючись в анекдотах. Та хай там як, а багатонаціональна країна мирно уживається з усіма народами, тут можна прийти на службу і до православного храму, і до синагоги, і до мечеті.

Християнські храми на Кавказі — це не лише духовні місця, а й культурні, освітянські центри, «фортеці», у яких у давнину населення відбивалося від мусульманських загарбників. Церкви Грузії унікальні, зведені на красивих легендах, і навіть у найдавніших із них сьогодні правлять службу. Моє серце найбільше полонив храм Джварі (Святий Хрест). Збудований у VІ столітті, гордий у своєму зовнішньому аскетизмі, стоїть він високо на горі, над Тбілісі, і дивиться вниз на давню столицю Грузії — Мцхету. Ці місця святі для кожного грузина. Тут і справді надзвичайно гарно: навкруги величні гори, серед яких вдалечині виблискує сніжна вершина Казбеку, внизу бура Кура і бірюзова Арагві, зливаючись воєдино, несуть свої води. Теракота відреставрованих черепичних дахів Мцхети під яскравим сонцем разом із природою створюють приголомшливо гармонійну палітру. Ловиш себе на думці: у таких місцях не можуть не народжуватися талановиті поети і художники, архітектори і композитори.

А давня Мцхета сьогодні повністю відтворена як туристичний об’єкт, починаючи від будинків, у яких живуть пересічні громадяни, і закінчуючи мостами та кафедральним собором Светіцховеллі. Причому її мешканці не заплатили жодного ларі із власної кишені. Їхні дахи, фасади, двері і вікна відремонтовані, естетично впорядковані згідно із національною стилістикою за рахунок бюджету за часів попереднього президента Саакашвілі. Так цілий мікрорайон давньої столиці набув привабливого вигляду, і сьогодні охороняється ЮНЕСКО. До речі, відреставровані в країні не тільки сакральні місця, а майже кожний районний центр країни. І автошляхи, що ведуть до них, гладенькі, неначе річка.

Гуляючи Мцхетою, не можна оминути Светіцховеллі, про який багато хто читав у «Десниці великого майстра» Константине Гамсахурдія. Архітектору Арсукідзе, який звів у ХІ столітті цей красивий храм в ім’я Животворящого стовпа (так перекладається Светіцховеллі), заздрісний учитель наказав відрубати праву руку. Про це свідчить рельєф руки із будівельним кутом на північному фасаді храму. Велична споруда протягом багатьох віків була й усипальницею грузинських царів, їхні могили — перед вівтарем і розташовані так близько одна до одної, що важко пройти, не наступивши на якусь плиту. Тут збереглися фрески ХVІ — ХVІІ століть, причому наш гід звернув увагу на одну цікавинку: в розписі на сюжет Животворящого стовпа є зображення інопланетянина. І справді, з літаючої тарілки визирає обличчя у чудернацькому скафандрі.

Ніде в світі так не впадало в око, як у Грузії, що церква — це живий організм. Наша подорож припала на вихідні дні, й тому на кожному кроці ми зустрічали весільні кортежі. А біля самих храмів шикувалися черги із молодят та гостей. У Кахетії, наприклад, у чоловічому монастирі Алаверді відбувалося вінчання трьох пар одночасно. Надзвичайно урочисте видовище! Шкода, що всередині заборонено фотографувати, бо це — визначна пам’ятка грузинського зодчества ХІ століття. Та, окрім величного інтер’єру, женихи тут вбираються у національні строї, а наречені — у розкішні весільні сукні. Алавердський монастир носить ім’я одного з найбільш шанованих християнських святих у Грузії — Святого Георгія. Храмів із його іменем у країні більше 350.

Незабутнє враження справив і старовинний монастир Святої Трiйці, побудований високо-високо в горах, над селищем Казбегі. Коли підходиш до нього, навколо — широченне плато, оточене вершинами. Дух перехоплює від величі й краси природи! А сама церква ніби ширяє над цією розкішшю. Невелика, з дзвіницею, обнесена кам’яними мурами, вона прихистила тут лише трьох монахів. Зліва від вівтаря — самовідроджувальна ікона Богородиці. Після пожежі у 1980 році лики Богоматері і маленького Ісуса були суцільною чорнотою. Сьогодні вже видно очі, ніс, вуста. У цих давніх кам’яних склепіннях, просякнутих запахом ладану та воскових свічок, відчувається надзвичайно сильна енергетика, не хочеться звідси йти, навіть юні монахи випромінюють якусь неземну доброту.

Чому грузинська дорога називається воєнною

Цією візитною карткою країни — Воєнно-Грузинською дорогою — ми з нашим гідом Вадимом їхали з Тбілісі у високогірне селище Казбегі. Давним-давно від давньої Мцхети до сучасного Владикавказа вів вузький, довгий і небезпечний гірський прохід, описаний ще античними мандрівниками. І лише наприкінці ХVІІІ століття з участю Росії, після підписання країнами Георгіївського трактату, розпочалося будівництво Воєнно-Грузинської дороги.

Грузинський цар Іраклій зблизився із православним сусідом Росією для боротьби з одвічним ворогом — персидським шахом. Та Росія, незважаючи на Георгіївський трактат, за яким передбачалася і військова допомога, зрадила Грузію. Не допомогла їй, коли персидський правитель вирішив покарати васала за непослух і надіслав загін у 350 тисяч воїнів. Грузинів було всемеро менше, вони билися, але були приречені на смерть. Ще й досі по маршруту Воєнно-Грузинської дороги можна зустріти стіни грізних середньовічних фортець. Наприклад, зубчасті мури Ананурського храму, який сьогодні ретельно реставрують і демонструють не тільки як церкву, а й як форпост колишнього захисту.

І під час Великої Вітчизняної, враховуючи важливе стратегічне значення Воєнно-Грузинської дороги, Гітлер розпочав битву за Кавказ, щоб захопити цю магістраль і перекрити доступ радянським військам до бакинської нафти. Без палива радянські танки стали б недієздатними. Та й Сталінградська битва була розпочата, щоб припинити випуск танків на тракторному заводі міста. Перемога під Сталінградом вирішила все. Дорога лишилася, як і раніше, життєдайною артерією.

Гірськолижний курорт Гудаурі теж розташований обабіч відомої дороги, до речі, був час, коли дорогу так і називали — Гудаурською. Сніг у цьому місці випадає після Різдва і лежить аж до травня. Курорт активно розвивається і стрімко будується. Сюди приїжджає багато росіян, яким, власне, і недалеко з дому. Кордони Грузії для них відкриті, а для грузинів за часів колишнього президента вони були закриті в односторонньому порядку.

Нарешті Хрестовий перевал. Це найвища точка Воєнно-Грузинської дороги, висота вказана на стовпчику — 2395 метрів над рівнем моря. Водії за допомогою сучасних гаджетів перевіряли її, погрішність становить 2-3 метри. Так точно було визначено підйом у давні часи. Через цей перевал до Грузії в’їжджали Пушкін, Грибоєдов, Лермонтов. Проте в мене на цій дорозі самі собою зринали шевченківські рядки: «За горами — гори, хмарами повиті...»

Туристiв тут цiнують

Містечко Казбегі розкинулося біля підніжжя Казбеку — одного із кавказьких п’ятитисячників. Із лівого боку його омиває бурхливий Терек, з інших оточують високі лісисті гори, створюючи сприятливий клімат для бальнеологічного курорту. Та більше, ніж відпочивальників, тут можна зустріти альпіністів і туристів з усього світу. Тому 50-річний грузин Гія, який свого часу закінчив Київський інститут харчової промисловості, а повернувшись додому, не зміг знайти роботу за фахом, став гірським провідником. Він і посадив нас у свій позашляховик та повіз на екскурсію у гори до чоловічого монастиря Святої Трiйці.

Сутеніло. Машину кидало на вибоїнах. Заплющивши очі, аби не бачити урвищ, ми сиділи, затамувавши подих. Гія, щоб якось розважити нас, розповiдав про туристів. З’ясувалося, що він не любить нахабних американців і розмова з ними у нього коротка, хоч англійською і не володіє. Аж раптом навперейми машині, ледве не під колеса, кинулися хлопець iз дівчиною. Для нас о такій порі на безлюдній гірській дорозі це було як грім посеред ясного неба. Гія загальмував, опустив скло, і ми почули благання англійською підвезти їх, коли будемо вертатися. Хлопець виявився з Голландії, його подруга — із Сингапура. Вони взяли напрокат машину, хотіли на ній піднятися, аби побачити унікальний храм, та через десять метрів бездоріжжя зрозуміли: треба йти пішки. Піднялися засвітла, поки туди-сюди, стало темніти і холодати. Гія забрав туристів.

Ставлення місцевих до іноземців дуже толерантне. Зрозуміло, що туризм тут — друга після сільгоспробіт стаття доходу. Та коли грузини дізнавалися, що ми з Києва, обличчя зразу засвічувалися посмішками. Починаючи від компліментів, зниження ціни на базарі і до цитування Тараса Шевченка, нам виявляли шанування. І це не тільки у гірському селищі, а скрізь по країні.

Кулiнарнi хiти

Подорожуючи Грузією, я була вражена однаково смачно приготовленою їжею як у дорогому ресторані, так і у придорожньому кафе на перевалі. Різниця відчувалася у сервіруваннi та інтер’єрах, ну і в цінах, звісно.

Тим, хто любить овочі, тут — справжній рай, їх уміють готувати будь-яким способом і подають під різноманітними соусами як закуски. Саме закусками грузинська кухня відрізняється від усіх інших національних. Вони завжди приготовлені на основі кількох трав: базиліку, чебрецю, м’яти, кінзи. Такий набір зелені — це вже і є закуска «джонджолі», а коли приправити її горіховим соусом, стане «пхалі». До речі, соуси грузини готують тільки з рослинних інгредієнтів.

Люблять у Грузії і сири власного виробництва. Їх подають не тільки перед основною стравою або на десерт, а й готують із ними всім добре відомі хачапурі. У різних районах країни хачапурі відрізняються рецептами: у Хевсурському до сиру додають трави, у Рачинському замість сиру кладуть квасолю, в Аджарському разом із сиром має бути майже сире яйце.

Серед самих грузинів надзвичайно популярні хінкалі, схожі на чималі торбинки із м’ясом. Секрет їх приготування криється у швидкості. На правильно розкачане тісто віртуозно кладуть рідкий фарш, як правило, з баранини, або ж асорті, збирають до пучки краї й гарненько заліплюють. Швидко варять у воді й одразу подають до столу. Правильно їсти хінкалі руками, беручи їх за хвостик. Потім треба відкусити шматочок тіста і випити юшку з середини, а вже тоді — закусити фаршем.

Тбiлiсi

У Тбілісі витає якийсь особливий дух інтелігентності, поєднаний із національною гідністю. Це відчувається і коли ти перебуваєш на центральному проспекті Шота Руставеллі, де безліч театрів, музеїв, храмів, офіційних установ, і коли блукаєш вузькими вуличками старого міста. На пішохідній Шардені я ніяк не могла збагнути, яку європейську вулицю вона нагадує: тут багато арт-кафе, ресторанчиків, сувенірних лавок. А в кінці її — сквер із пам’ятником Софіко Чіауреллі, він приємно вразив мене своєю естетикою. Бронзовий бюст видатної актриси кіно і театру, оточений чотирма колонами, на яких відображені її визначні ролі, дуже камерно вписався в архітектуру всього кварталу.

Тбілісі — магічне місто. Сидячи з горнятком турецької кави (так тут називають мелену каву) біля Театру маріонеток, була зачарована химерним фасадом із ляльками, «живим» годинником на ньому, що відбивав кожну чверть. Весь час кортіло зайти всередину, але був ранок. Зрештою зайшла в ресторан, який є продовженням театру, а там на стінах — історія і спектаклів, і артистів, і режисерів. Так же нездоланно притягував до себе і скляний пішохідний міст через Куру, кликав пройтись по ньому. Цей модерний елегантний шляхопровід, створений сучасним італійським архітектором, дуже легко з’єднав старе місто з новим, що на відстані здаються далекими одне від одного.

У моїй пам’яті Тбілісі лишився старовинним містом із молодим диханням. Можливо, це тому, що розказував нам про визначні пам’ятки 22-річний син Вадима. Читав сучасні вірші грузинського поета, підкреслюючи ними славну історію. Піднявшись на цитадель Нарікала (VІІ століття), звідки з одного боку місто лежало мов на долоні, а з іншого височіли прекрасні гори, заспівав а капела грузинську патріотичну пісню. І стільки в ньому було гідності, гордостi за свою країну, стільки любові в очах, що мимоволі майнула думка: з такою молоддю у Грузії — велике майбутнє!

«Тбілісі» в перекладі означає «теплий». Колись на цьому місці знайшли теплі сірчані джерела, на них і було засновано царське поселення, що згодом переросло у столицю. А джерела б’ють і досі, на них побудовані відомі сірчані лазні, про які Пушкін свого часу писав: «Отроду ничего не встречал я роскошнее Тифлисских бань».