Олександр Солженiцин, Юлiан Семенов i «українське питання»

Це збiговисько співпало з пiком єврейської емiграцiї з СРСР, тож природно, що присутнi вiдреагували на це: вже при входi на площу можна було побачити розтяжки: «Євреї — агенти Тель-Авiва», «Свiтове єврейство оголосило вiйну Росiї», «Євреї, геть з Москви!».

Ближче до центру площi зустрiчаємо й українську тематику: «Рух — ганьба України», «Україно, поверни росiйськi землi», «Крим i Севастополь були i будуть росiйськими».

Не сказав би, що на площi зiбралися самi люмпени та маргiнали, чимало тут i вельми пристойних людей, у тому числi й iнтелiгентного вигляду.

Та ось на площу в’їжджає вантажiвка. Спадає широкий борт, утворивши простору iмпровiзовану трибуну. Досвiдченi й вправнi руки миттєво встановлюють мiкрофон, i люди — iнтелiгенти, вiйськовi, козаки — присувними сходами пiднiмаються на вантажiвку. До мiкрофона рвуться одразу всi, та активiст «Пам’ятi» показує папiрець, з якого видно, хто за ким виступатиме. До мiкрофона пiдходить новообраний мер Москви Юрiй Лужков:

— Громадяни Росiї, москвичi! — каже вiн. — Чи треба доводити комусь, що Нахiмов, Ушаков, Корнiлов, Лазарєв — не українськi, а росiйськi прiзвища?! Нашi вiдважнi флотоводцi у вiках уславили росiйський флот, росiйську зброю, росiйське мiсто Севастополь. До цiєї слави жодного вiдношення не має Рух i так звана «нєзалєжна» Україна.

Це грубе попрання всiх i всiляких правових норм, це злочинний нiгiлiзм недолугих росiйських полiтикiв, iз вини яких Севастополь раптом опинився на територiї iншої, хоча й дружньої нам республiки, до влади в якiй рвуться трубадури Руху. Вiд iменi москвичiв хочу заявити: Севастополь ми вам не вiддамо, не за горами той день, коли Севастополь повернеться у лоно матерi-Росiї!

Бiля мiкрофона сивочолий ветеран, груди якого прикрасили бойовi нагороди.

— Український народ — мирний i працьовитий, я знаю його. Але воду там каламутять захiдноукраїнськi бандерiвцi. У складi окремого батальйону НКВС я бив їх у Карпатах 1944 року, а нинi, якщо знадобиться, готовий бити їх у Криму — iсконно росiйськiй територiї. Руки геть вiд росiйського Криму!

Несподiвано у кузовi вантажiвки з’являється картонне опудало українця, який мiцно охопив рукою пiвострiв Крим. Тiєї ж митi бравий донський козак у мундирi й погонах бiлогвардiйського офiцера хвацько витягнув шаблю, щосили рубонув картонне опудало — рука з Кримом вилiтає за борт автомобiля.

— Ганьба! — хвилюється натовп. — Крим — це Росiя!

Наступний — всесвiтньо вiдомий математик, академiк Ігор Шафаревич:

— Трагiзм сучасної Росiї полягає в тому, що нам не вистачає рiшучостi. У Сталiна вона була, i тодi ненька-Україна сидiла мовчки, славлячи Сталiна, радянську владу, великий Жовтень. Що ж сталося нинi? Хто збурює українське суспiльство? Ми знаємо їх, вони — злiснi вороги Росiї. Та сьогоднi у нас немає лiдера, який поклав би край базiкам iз нацiоналiстичним душком. Горбачов i Єльцин, який рветься до влади, сповiдують лiбералiзм, демократизм та iншi непотрiбнi речi. Хiба вони здатнi на щось?..

Друзi, — потеплiшав голос промовця, — а хочете знати, що думає з цього приводу духовний пастир нашого народу Олександр Ісаєвич Солженiцин? На цiй машинi, — вказав вiн на вантажiвку, — я привiз i готовий роздати вам роздуми нашого мислителя з промовистою назвою «Как нам обустроить Россию». Тож пiдходьте, брошури вистачить для всiх.

Я не випадково називаю iмена промовцiв i так докладно вiдтворюю змiст їхнiх виступiв, бо далекого 1989 року був присутнiй на тому московському «майданi», i активiст «Пам’ятi» сунув i в мою руку роздуми авторитетного письменника, фiлософа, iсторика, лауреата Нобелiвської премiї, а зараз книга його роздумiв «Как нам обустроить Россию» лежить передi мною. І дуже цiкаво спiвставити тодiшнi мiркування Олександра Ісаєвича з тими реалiями, свiдками яких ми стали нинi. Тим паче що, на бiду України, Європи та всього свiту, «рiшуча людина» у Росiї таки знайшлася, i вона безцеремонно вiдiбрала у нас Крим i не полишила планiв вдертися в iсконнi нашi Донецьку та Луганську областi.

Солженiцин розумiє, що з усiх республiк СРСР Україна становить для Росiї найбiльшу цiннiсть, бо Україна — це Європа, i в нiй живуть не «якихось» 2-3 мiльйони людей, як у прибалтiйських республiках, а 50 (за тодiшньою статистикою). Це зумовило те чiльне мiсце, яке посiдає Україна в роздумах письменника. Із неприхованою симпатiєю говорить Олександр Ісаєвич про Україну, коли справа стосується далекої минувшини. Аби не переказувати роздуми своїми словами, на що не маю права, найцiкавiшi думки без якихось коментарiв наводжу мовою оригiналу: «Сам я — едва не наполовину украинец, и в ранние годы рос при звуках украинской речи».

«Мы все вместе истекли из драгоценного Киева, «откуда русская земля стала есть», по летописи Нестора, откуда и засветило нас христианство. Одни и те же князья правили нами: Ярослав Мудрый разделял между сыновьями Киев, Новгород i все протяжение от Чернигова до Рязани, Мурома и Белоозера; Владимир Мономах был одновременно и киевский князь и ростово-суздальский; и такое же единство в служении мистополитов. Народ Киевской Руси и создал Московское государство».

«Да, больно и позорно вспомнить указы времен Александра II (1863, 1876) о запрете украинского языка в публицистике, а затем и в литературе — но это не продержалось долго, и это было из тех умопомрачительных окостенений и в управительной, и в церковной политике, которые подготовляли падение российського государственного строя».

«Коммунизм — это такой миф, который и русские, и украинцы испытали на своей шее в застенках ЧК с 1918 года. И тот же самый миф предательски затолкал Украину в такой же беспощадный голод 1921—1922 года, 1932—33 года. И вместе перенеся от коммунистов общую кнуто-расстрельную коллективизацию, — неужели мы этими кровными страданиями не соединены?»

На цьому комплiменти i спiвчуття Українi закiнчуються, i письменник переходить до прямих i жорстких звинувачень у дусi справжнього росiйського «патрiота»:

«Однако и суетно-социалистическая Рада 1917 года составилась соглашением политиков, а не была просто избрана. И когда, переступив от федерации, объявили выход Украины из России, она не спрашивала всенародного мнения».

«В Австрии и в 1848 году галичане еще называли свой национальный совет «Головна Русска Рада». Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпаторосов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма, который у вождей нынешней эмиграции прорывается то лубочным невежеством, что Владимир Святой «был украинец», то уже невменяем накалом: нехай живе комунiзм, аби згубились москалi!».

«Это все — придуманная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым не-русским языком».

Мiркування «Как нам обустроить Россию» Солженiцин передав у Москву, перебуваючи в емiграцiї в мiстi Бермонт (США). Беззаперечний знавець української iсторiї, вiн, перебуваючи далеко вiд Батькiвщини, ранiше, нiж будь-хто у Росiї, зрозумiв головну мету того, що розпочалося в Українi з виходом на авансцену Руху: не за горами проголошення незалежностi української держави i, як наслiдок, вiдокремлення її вiд Росiї. Такi реалiї, навiть думки про них нечувано налякали росiйського просвiтителя, викликали жах:

«Сегодня отделять Украину — значит резать через миллионы семей и людей: какая перемесь населения; целые области с русским перевесом; сколько людей, затрудняющихся выбрать себе национальность на двух; сколько смешанного происхождения; сколько смешанных браков — да их никто «смешанными» до сих пор не считал. В толще основного населения нет и тени нетерпимости между украинцами и русскими».

«Еще этот мучительный и затратный процесс разделения отяжелит первый переходный период для всех нас, первую пору нового развития: сколько еще нужно средств, средств, когда их и так нет».

«Братья! Не надо этого жестокого раздела! — это помрачение коммунистичесих лет. Мы вместе перестрадали советское время, вместе попали в этот котлован — вместе и выберемся».

Однак впадає у вiчi, що низка положень маститого лiтератора та iсторика не є безперечною i потребує, м’яко кажучи, уточнень, якi дозволю собi зробити:

Солженiцин передрiкає, що Казахстан, як об’єднання тюркських народiв, через деякий час вийде зi складу СРСР, а Україна як слов’янська країна залишиться в об’єднаннi «братiв-слов’ян» — Бiлорусi та Росiї. Насправдi сталося навпаки: Казахстан, попри заворушення казахiв, усе ще тримається «мiцної» росiйської руки, Україна ж давно вийшла зi слов’янського «братства».

Солженiцин не пiдтверджує того факту, що Донецький i Луганський регiони Українi передала бiльшовицька влада. У його роботi йдеться про Донецьк, але той, що розташований у росiйськiй Ростовськiй областi й ранiше називався Гундоровка. І Ленiн був не проти, аби йому «нарiзали» територiю аж до Каспiю. І нiхто з поважних полiтологiв, як у нас, так i в них, не зупиниться i не запитає себе: «Стривай, а до чого тут український Донецьк, який при Ленiнi носив iм’я Юзовка, при Сталiнi — Сталiно, а Донецьком став лише 1961 року?..»

Нинiшнi сепаратисти з Донецька та Луганська заговорили про цi територiї як про «Новоросiю». Але ж у нас i школяр знає, що справжня Новоросiя — це територiя пiвдня України, i генерал-губернатор Новоросiї — граф Воронцов — правив нею, сидячи в Одесi. Правив погано, багато пив, влаштовував нескiнченнi бали, був малоосвiченою людиною, що дало пiдстави Пушкiну називати його «полунаглец», «полуподлец», «полуневежда». До чого тут Донецько-Луганська «Новоросiя»? Тут би й сам Олександр Ісаєвич знизав плечима, i вiн також наголосив, що Новоросiя — не що iнше, як iсторична область пiвдня України.

Однак повернiмося на Московську Манежну площу в той недоброї пам’ятi день, коли росiйськi «патрiоти» «виховували» Україну. Набiр «аргументiв» досить стандартний, нам добре вiдомий: Шевченко писав росiйською, Гоголь узагалi переїхав до Росiї, а Україна за допомогою Росiї за роки радянської влади з вiдсталої аграрної республiки перетворилася на потужну iндустрiальну. Промовцi виходили й виходили, i їм, здавалося, не буде кiнця.

І тут сталося диво. Не бiблейське, а цiлком реальне диво: звiдкілясь здалеку виразно почувся посилений мiкрофоном жiночий голос: «Дорогi москвичi! Тiльки сьогоднi при входi з Манежної площi ви зможете безкоштовно отримати газету Юлiана Семенова «Совершенно секретно». Газета вмiщує документальний нарис Володимира Висоцького «Життя без сну». Ми чекаємо на вас, приходьте просто зараз».

І цього було досить: натовп почав помiтно рiдшати, задкуючи до виходу, вишикувавшись у широку чергу бiля невеликого автофургона. Усi жадiбно брали газету (а то й двi) з портретом Висоцького на всю першу шпальту, тут же заглиблюючись у читання.

Володимир Висоцький... Опальний, невизнаний властями поет, композитор, бард, актор i кiноактор був кумиром москвичiв, вiн i пiсля смертi викликав величезний iнтерес до себе. Люди жадiбно ловили будь-яку iнформацiю про нього, а тут вiн сам розповiдає про себе...

Та це лише один бiк медалi, iнший полягав у тому, що не менший iнтерес викликав засновник i редактор «Совершенно секретно» Юлiан Семенов — творець легендарного Штiрлiца. Коли продавали його книгу «Сiмнадцять миттєвостей весни», покупцi у книгарнях ламали прилавки, коли однойменний фiльм вийшов на екрани, вечорами пустiшали мiста СРСР i країн Варшавського договору, а також обох Нiмеччин.

Тепер про головне. Безплатне розповсюдження газети «Совершенно секретно» мало пропагандистський i наступальний характер: на другiй шпальтi у виглядi звичної для радянських людей передовицi газета вмiстила редакцiйну статтю Юлiана Семенова «Диалог и взаимоуважение». Розрахунок був простий: прочитавши нарис Висоцького, будь-хто з тих, хто спiвчуває «Пам’ятi» й її сателiтам, прочитає й передовицю Юлiана Семенова.

Навчений життєвим досвiдом, надiлений неабияким письменницьким талантом, Семенов повiв розмову про проблеми нацiональної полiтики в країнi та росiйсько-українськi стосунки зокрема.

Свiтогляди Юлiана Семенова, у принципi, не могли бути шовiнiстичними. І ось чому: його батько — Семен Ляндрес, був євреєм, мати — Галина Миколаївна — українка, дружина — Катерина Сергiївна — росiянка, сестра по материнськiй лiнiї Нiкiти Михалкова та Андрона Кончаловського (обидва, до речi, i нинi дотримуються концепцiї «сильной руки» — московської, зрозумiло).

Передмову до статтi «Диалог и взаимоуважение», яка вже самою назвою знижує градус тодiшнього протистояння мiж тоталiтарним Радянським Союзом (Росiєю) та Україною, яка прагне позбавитися тоталiтаризму, Юлiан Семенов розпочинає промовистими i повчальними прикладами з життя таких класичних носiїв великодержавного росiйського шовiнiзму, як царськi прем’єр-мiнiстри Сергiй Вiтте та Петро Столипiн.

Перший був призначений Олександром III керуючим Пiвденно-Захiдною залiзницею й 1887 року прибув до Києва. Багаторiчне перебування в Києвi, знайомство зi столицею Київської Русi, носiями української культури й тими, хто iдентифiкував себе як українцi, змусило графа Вiтте переглянути свої погляди. У заснованiй ним газетi «Киевское слово» вiн писав: «Великая Российская империя в течение тысячелетнего своего существования образовалась тем, что постепенно поглощала силою оружия и всякими другими путями целую массу других народностей, и таким образом явилась Российская империя, которая представляет собой конгломерат различных народностей, а потому, в сущности говоря, России нет, а есть Российская империя.

Ну а после того, как мы поглотили целую массу различных племен и захватили их земли, теперь в думе явилась полукомическая национальная партия, которая объявляет, что, мол, Россия должна быть для русских, т. е. для тех, которые исповедуют православную религию, фамилия которых кончается на «ов».

Вiд себе додам: це було написано 120 рокiв тому, а як актуально звучить нинi! І ще: ставши прем’єр-мiнiстром, Сергiй Вiтте жив в обох росiйських столицях — Москвi та Санкт-Петербурзi. Але було б марною справою шукати хоча б якiсь слiди цього державного мужа у названих росiйських мiстах, не збереглася навiть могила. І тiльки в Києвi, уже в незалежнiй Українi на вулицi Лисенка, 6 на будинку Управлiння Пiвденно-Захiдної залiзницi було вiдкрито меморiальну дошку з барельєфом великому росiянину Сергiю Юлiйовичу Вiтте...

Ще показовiша доля Петра Столипiна. Коли 1913 року прем’єр-мiнiстр Столипiн приїхав до Києва, в мiстi зникли всi написи й навiть вивiски українською мовою — аби не дратувати Петра Аркадiйовича. І ця людина, яка нiколи не вважала українцiв окремим самобутнiм етносом, заперечувала його право на свою мову i навчання рiдною мовою, похована... на українськiй землi. І не де-небудь, а в Києво-Печерськiй лаврi. І нiхто з українцiв не чинить наруги над його могилою. Тож про який «войовничий нацiоналiзм» українцiв волають активiсти «Русского единства», «Русского блока» й iже з ними?..

Та чи не досить переповiдати своїми словами найрейтинговiшого письменника, твори якого перекладенi мовами чи не всього свiту i побили всi мислимi рекорди тиражiв? Слово — Юлiану Семенову: «Те из украинцев, кто отстаивали идею независимости, создание своего государства и выход из состава СРСР, подвергались неслыханным преследованиям со стороны карательных органов — их арестовывали, ссылали, расстреливали, преследовали и их семьи. Такие же «методы» использовали и немцы в 1939-м, когда напали на Польшу, и в 1941-м, когда вступили в украинские земли.

Хоть кто-то в России задумался над размерами потерь братского нам народа — и в людском факторе, и в материальном? И вот феномен: по количеству Героев Советского Союза украинцы стоят выше всех других народов России».

«Полистайте телефонную книгу жителей Москвы. Да там украинских фамилий не меньше русских — есть Шевченки, Лысенки, Бондаренки, Полищуки, Гончары — всех не счесть. Наши доморощенные «патриоты» хотя бы раз задумались над тем, как отзовутся в душах украинцев-москвичей нападки черносотенцев и очернение всего, что связано с Украиной?»

Однак наївно було б вважати, що своїм виступом Юлiан Семенов зруйнував щiльнi шеренги «Пам’ятi» та iнших росiйських «блокiв» — цього не сталося. Але вiн зробив те, чого до нього не робив нiхто. Справдi, поглядаючи на гидкi витiвки «Пам’ятi» з мiтингами та маршами в центрi Москви, iз зiбраннями у престижних залах, з погромними гаслами та всебiчним вандалiзмом, мовчали всi: партiя та комсомол, мiлiцiя та КДБ, мовчав безстрашний «Огонек» українця Коротича, безкомпромiсний Станiслав Говорухiн, який багато рокiв прожив в Українi й свої найкращi фiльми зняв на Одеськiй кiностудiї, а згодом не раз знiмав збiговиська «Пам’ятi», так i не включив жодного епiзоду, не сказав про неї жодного осудливого слова в нашумiлому фiльмi «Так жить нельзя».

Безчинства «Пам’ятi» зiйшли нанiвець лише тодi, коли в липнi 1991 року президентом Росiї було обрано Бориса Миколайовича Єльцина. Історiя ще оцiнить масштаб цiєї непересiчної особистостi, яка в незалежностi України вiдiграла значну роль: пiдписавши в Бiлорусi Бiловезьку угоду, Єльцин вiдпустив Україну, як вiн висловився, «у вiльне плавання», а на запит нашого Президента щодо суверенiтету України сказав: «Та берiть його, скiльки зможете». А чого вартий такий вислiв: «Я суворо наказав своїм мiнiстрам: кожного разу перед початком робочого дня запитай себе: що ти зробив для України?».

Жоден iз лiдерiв Радянського Союзу та Росiї нiчого подiбного не мав навiть у думках.

Іншим симпатикам України був Вiктор Степанович Черномирдiн. Будучи багато рокiв послом Росiйської Федерацiї в Українi, вiн не раз повторював на урочистих прийомах: «Я народився в Оренбурзi. У нас в однiй частинi мiста жили росiяни, а в другiй — за рiчкою Урал — українцi. Так в українцiв усе було краще — i домiвки, i худоба, i городи, i дiти не росли розбишаками».

Сьогоднi мало хто знає, що Черномирдiн, будучи мiнiстром газової промисловостi СРСР, був засновником i першим керiвником сумнозвiсного «Газпрому». Про якi «газовi вiйни» мiж нашими країнами могло йтися, хто в нас узагалi знав, що є такий монстр — «Газпром»? Висуванець Черномирдiна — Рем Вяхiрєв — лише заговорив про ринкову цiну для України, як був суворо попереджений: «Газопровiд «Уренгой—Помари—Ужгород» прокладали українськi газовики, причому по росiйськiй територiї також, труби виготовляв Харцизький (Донеччина) трубний завод, i пролiг цей потiк по надрах української землi, українцi ж забезпечують його тривалу безаварiйну експлуатацiю. Тож про яку «обґрунтовану» цiну може йтися?..»

Подарувавши Українi таких діячів, прихильних до нас, як Єльцин i Черномирдiн, доля раптом рiзко вiдвернулася — на авансцену росiйської полiтики вийшов Володимир Путiн. Як сталося, що головний чекiст країни «вийшов» у прем’єр-мiнiстри, а далi й у президенти? Один iз бiографiв Путiна Андрiй Данцев у книзi «Правители России» прямо визнає: «Сообщение о назначении Путина премьер-министром затмило своей неожиданностью и шоком все остальные известия того дня».

І далi: «Случилось так, что приход Владимира Путина на высший правительственный пост совпал по времени с последним в XX столетии полным солнечным затмением, происшедшим 11 августа 1999 года».

Для України це був зловiсний знак небес: затемнення, яке вже давно розсiялося в космосi, у головi росiйського президента не розсiялося й досi.