Цілителі в овечій шкурі

«Бекаючий» антистрес

Ще чверть століття тому в Косівському районі нараховувалося близько 50 тисяч овець, а нині набереться заледве три тисячі. «Мій покійний батько Микола довгі роки пас вівці на полонинах, тому любов до цих сумирних тваринок у мене — з раннього дитинства, — розповідає Роман Бойчук. — Та лише в зрілому віці я зрозумів, що вони дають не тільки дієтичне м’ясо, поживні молокопродукти, цінну шерсть, а й позитивно впливають на самопочуття людини. Після важкої праці, буває, обіпрешся об дерев’яну загорожу господарського двору, подивишся, як грайливо вистрибують ягнята та неквапом пасуться старші війці — і втому як рукою знімає. Здається, що так і стояв би немов зачарований»…

Обійстя пана Романа розташоване в присілку Клифа — мальовничій місцевості, оточеній різної висоти горами, серед яких домінують дві — Сиглин та Лисина Космацька. Подвір’я — хоч конем гуляй. Щоправда, останніми роками воно, крім, власне, особняка господарів, ущільнилося двома котеджами для туристів та полонинською хатиною, де торік відкрився єдиний в Україні музей вівчарства. А вся дбайливо доглянута з дружиною Параскою садиба має назву «Космацька писанка».

Сам ґазда — інженер-лісівник — за півстолітнє життя встиг багато чого побачити й попрацювати на різних, зокрема керівних, посадах, аж поки п’ять років тому остаточно не зупинився на зеленому туризмі. «Для його розвитку Господь створив довкола нас справді земний райський куточок, — переконує він. — Ми звикли бачити це щодня, а людям, котрі приїжджають iз великих міст, наше довкілля видається казкою. Та для заохочення відпочивальників нині мало створити добротні побутові умови й запропонувати оригінальну гуцульську кухню, аби, смачно поївши, вони споглядали з подвір’я гірські краєвиди. Їх треба зацікавити історією нашого унікального Космача — найбільшого в Україні села (за територією воно не поступається навіть Івано-Франківську), ландшафтними особливостями та обдарованими майстрами, котрі живуть ледь не в кожній хаті».

Випробувано на собі

Пан Роман годинами може розповідати про тутешні місця, пов’язані з відомими людьми та різними етапами історії. Він супроводжував експедицію під керівництвом прикарпатського професора Миколи Кугутяка, яка неподалік села відкрила кілька язичницьких святилищ, що стало сенсацією в археологічному світі.

Господар «Космацької писанки» не тільки про все це детально оповість, а й покаже, проведе на полонину чи до джерела так званої «залізної води» (аналогу «Нафтусі») й родовища лікувальної глини. Та його ексклюзив — овітерапія.

За дещо загадковою назвою нового методу лікування (овіс у перекладі з латини — вівця) не приховується ніяких медичних ноу-хау. Навпаки, це — давня практика гуцульських знахарів та народної медицини. «Наші предки-горяни не мали ні часу, ні можливостей відвідувати дорогі клініки, розташовані в далеких містах, тому рятувалися ліками, виготовленими на основі зілля та продуктів тваринництва, — пояснює пан Роман. — Тільки-но починався кашель, звечора до горнятка густого підігрітого овечого молока додавали ложку лою та ложечку соди — і до ранку недуги як не було. При травмах, болях у суглобах чи радикуліті овече масло змішували із живицею або витяжкою живокосту, втирали у хворе місце та обмотували немитою овечою шерстю, котра містить сірку, жирні кислоти й ланолін. Таких справді помічних рецептів — десятки. Багато з них передав мені дідусь, дещо я записав від старожилів-односельчан. І все випробував на собі або родичах».

Можливо, ці розрізнені знання так би й не оформилися у повноцінний метод овітерапії, якби не щасливий збіг обставин. Три роки тому на відпочинок у Карпати приїхав професор Подільського аграрно-технічного університету Іван Тимофійшин, визнаний фахівець у галузі вівчарства. Він і підказав ідею комплексного застосування овечих продуктів харчування, народних ліків та безпосереднього контакту з тваринами для оздоровлення людей. Невдовзі Роман Бойчук презентував цілий проект як сімейну програму дій. Помічників із найближчого оточення не бракувало: двоє його дітей — дипломовані медики, ще один син — ветлікар. До співпраці залучили й академічну науку.

«Препарати? Лій, бринза та горілка»

Уже перші результати досліджень, проведених разом з ученими Львівського національного університету ветеринарної медицини за темою «Біоенергетичний вплив вівці на психоемоційний стан людини», підтвердили чимало висновків, давно зроблених горянами на інтуїтивному рівні. Порівняльні аналізи молока корови, кози й вівці показали найвищий вміст амінокислот, мікро- та мікроелементів саме в овечих молокопродуктах. Ще одне цікаве спостереження: при контакті голого тіла з ворсинами овечої шерсті (приміром, у шкарпетках грубого плетiння) утворюється відповідне електричне поле, що сприяє притоку крові до капілярів нижніх кінцівок. Завдяки цьому за короткий час зникає відчуття втоми і важкості в ногах. Особливе полегшення відчувають люди старшого віку.

Набуті таким чином знання і досвід стали основою інтелектуальної власності Бойчуків. Глава сім’ї сподівається, що в перспективі вони можуть спонукати до наукової діяльності когось із дітей чи внуків. Наразі космацькі овіотерапевти вже отримали патенти на «Мазь для лікування суглобів та м’яких тканин» і «Виготовлення овечої бринзи в умовах високогір’я Українських Карпат». На черзі — офіційний документ, що засвідчить авторство винаходу та виняткове право на використання «Способу лікування методом овітерапії».

Як і в кожній новій справі, тут не обійшлося без скептиків та суворих ревізорів. Приїхала якось представниця відділу охорони здоров’я і почала з порога начальницьким тоном: «А на якій підставі ви лікуєте людей?». — «Не лікую, — парирував Роман Миколайович, — а допомагаю оздоровлюватися. Рецептів не виписую, хірургічного ножа до рук не беру, в людський організм не втручаюся, бо не маю лікарської освіти». — «Якими ж процедурами й препаратами ви оздоровлюєте?» — заганяла на слизьке чиновниця від медицини. — «Переважно лоєм, горілкою та бринзою», — з м’якою іронією відповів господар. На тому й розпрощалися.

Місце для полонинського духу

«Не тільки різного роду інспекторам, а тим, хто приїжджає на відпочинок, дохідливо пояснюю, що в нас — не лікувальний заклад, а рекреаційний, — наголошує співрозмовник. — Із серйозними недугами, травмами, пухлинами необхідно звертатися до офіційної медицини. Ми ж, окрім здорової їжі, мазей та сухих вовняних компресів, пропонуємо відновлювати здоров’я, поєднуючи відпочинок на лоні природи зі спілкуванням із вівцями».

Аби бачити все це не на фотографіях, а на власні очі, господарі вглибині садиби звели ідентичну полонинській хату-стаю, де відкрили музей вівчарства, та дерев’яний будиночок з обладнанням для виготовлення натуральних шерстяних ліжників і ковдр.

Підходи до музею охороняє пес-«блонді» на кличку Барон. Охороняє — гучно сказано. Він по-дружньому виляє хвостом, з усього видно, запрошуючи погратися. «Молодий ще, — виправдовує легковажного стража господар. — Та і спеціалізація в нього інша — пасти отари. Там він незамінний. За такого пса породи карпатський волох колись давали щонайменше десяток овець».

Приміщення музею — дві невеличкі кімнати, в яких скрупульозно відтворено полонинський побут вівчарів. У першій, так званій робочій, на відкритому вогні готується в котлах бринза, вурда (варений сир), жентиця (сироватка, яку ще називають гуцульським пивом). На стінах та стелажах — різноманітний дерев’яний посуд, інструменти й пристрої, необхідні для тривалого затворницького життя пастухів поодаль від людських осель. Друга частина стаї, з вузьким ліжком та старовинною скринею — для відпочинку. «Усі речі — справжні. Вони неодноразово бували з вівчарями в далеких горах і зберігають істинний полонинський дух, — запевняє пан Роман. — Це неоціненний спадок від наших попередників. Мусимо зберегти його і передати наступникам» .