«Я — одеситка»

Учора в Одеському літературному музеї відбулося святкування 125-річного ювілею поетеси Анни Андріївни Ахматової. З нагоди дня народження поетеси відкрили літературну виставку «Я народилася в Одесі» та виставку «Портрети А» Альони Даце. І хоча Анну Ахматову вважають королевою російської поезії, сама ж поетеса казала про себе: «Я — одестика».  У цьому переконує музейний працівник і мистецтвознавець Людмила Сауленко. Вона пригадує, що в 70-х роках їй, учорашній студентці, на лавочці на Приморському бульварі професор, член правління Товариства бібліофілів при Будинку вчених, двоюрідний брат поета Володимира Сосюри Борис Олександрович розповідав про зустріч з Анною Ахматовою на початку шістдесятих років. Вони сиділи великою компанією за святковим столом. Борис Сосюра запам’ятав величний вигляд, довгу шию, низький голос. Дізнавшись, звідки приїхав її сусід, Ахматова сказала: «А я ж теж — одеситка».

Анна Ахматова народилася під Одесою на дачі на 11-й станції Великого Фонтана в сім’ї морського інженера-механіка Андрія Горенка та Інни Еразмівни, до заміжжя — Стогової. Коли їй виповнилося 15 років, родина Горенків мешкала на дачі в Люстдорфе. Сьогодні це дачне селище одеських німців Люстдорф називається Совіньйон і заселене «новими одеситами». У записах Ахматової згадується випадок, коли вона їхала через Великий Фонтан. Мама запропонувала дочці зійти і подивитися на дачу, де та народилася. «Я раніше її не бачила. Біля входу в хатинку я сказала: «Тут колись буде меморіальна дошка». Я не була пихата. Це був просто дурний жарт. Мама засмутилася: «Боже, як я погано тебе виховала», — написала Ахматова.

Меморіальна дошка на 11-й станції з’явилася в 1989 році, до 100-річчя з дня народження. На жаль, жодне з меморіальних Ахматовських місць в Одесі не збереглося в первозданному вигляді. Навіть кафедральний собор, в якому хрестили шестимісячну Анічку, в 1936-му був підірваний більшовиками. Тільки через десятиліття його відбудували заново. І хоча у 1989 році, оголошеному ЮНЕСКО роком Ахматової, постало питання про пам’ятник поетесі, цю ідею так і не вдалося реалізувати. Все, як і говорила Анна Андріївна, — дошка, а не пам’ятник.

Із 8 до 20 років Анна проводила літо під Севастополем. Тут теж встановлено тільки меморіальну дошку. Проте спогади засвідчують, що Крим для поетичної дівчини був чимось більшим, ніж звичайний курорт. За сміливість і норовливість вона отримала прізвисько «дика дівчинка». За словами Ахматової: «Я отримала прізвисько «дика дівчинка», тому що ходила босоніж, бродила без капелюха і т.д., кидалася з човна у відкрите море, купалася під час шторму і засмагала до того, що сходила шкіра, і всім цим шокувала провінційних севастопольських панянок».

Третя меморіальна дошка встановлена у Києві на вулиці Заньковецької. Після розлучення з чоловіком мати переїхала з дітьми до родичів у Київ. Тут Анна вступила в останній клас Фундуклеївської гімназії, навчалася на юридичному відділенні Вищих київських жіночих курсів. Анна багато віршів присвятила Києву, почала вести «Київський зошит». Із дитинства вона була подругою Миколи Гумільова, який називав її чаклункою. Але лише 25 квітня 1910 року вона сказала йому «так» у сільській церкві під Києвом. Після весілля молодята подалися до Парижа, а згодом до Італії, Росії. Відтоді Київ для Анни залишився далеко позаду. Та все-таки саме звідси почався її творчий шлях.