Де тепер наш Майдан

...Кілька годин проговорила з хлопцями із Львівщини. Тільки один записався в батальйон Міноборони. В Нацгвардію уже не беруть — лави переповнені. Інший повернувся зі Слов’янська, 1-й батальйон Нацгвардії. У грудні-лютому ці хлопці були в 10-й сотні «Самооборони Майдану», яку заснували мешканці міста Сокаль. Уже в березні повернулися додому – для них Майдан закінчився. І от уперше з того часу прийшли на Майдан.

Зустрілася з ними біля ялинки, де стоїть намет штабу Ради сотників Майдану. Артем, який тільки-но зі Сходу, здивовано розглядає майданівців у камуфляжах і бронежилетах: «Що вони тут роблять?». Кажу, що повернулися з мітингу під ВР, а зараз сваряться між собою, бо 28-ма сотня без узгодження поперлася під суд, де розглядали справу «регіонала». Артема вразили три факти: 1) ці чоловіки не записалися в Нацгвардію; 2) на Майдані досі «воюють» дівчата в камуфляжах; 2) деякі сотні Самооборони — на зарплаті в глави МВС Авакова (на день по 40-60 грн.), а їхні сотники отримали посади або солідні гонорари.

Я йому довго пояснювала, хто де стоїть, які сотні від Авакова (Парубія), які — самі по собі, за ідею, що таке Рада сотників Майдану, що нині роблять майданівці, що тут думають про Схід і про Нацгвардію. Артем мовчки слухав. Коли запитала, що там у Слов’янську, він засміявся: «Ти туди не хочеш? По адреналін. Там — не Майдан».

Розповідав, що місцеве населення вже полюбило Нацгвардію і розчарувалося в терористах. Каже, що ворогів треба винищувати. Домовлятися нема з ким, і доки Путін не попуститься, в Україну приїжджатимуть все нові наймані вбивці. Місцевий криміналітет, за його словами, сам розбіжиться. Розповідав про нічні перестрілки, про генерала НГ, якого сепаратисти збили в літаку, про зраду у вищих колах, про український сухий пайок для піших солдатів і натовський — який дають десантникам.

Ці хлопці залишили жінок, дітей, дівчат і пішли воювати за Україну на Донбас. Бо якщо ворога не зупинити на кордоні, завтра він буде у твоїй квартирі на Західній Україні.

Артем каже, що на «Беркут» зла не тримає — стояв із ними під Слов’янськом, нормальні хлопці.

Після цієї розмови я ще раз пройшлася Майданом. Один із Козацької сотні заявив, що в Нацгвардію їм не радить іти отаман. Бо це ж у міліції служити, Авакову підкорятися. Чиновників, на його думку, треба гнати геть і починати з Порошенка. Я в шоці. Кажу ж, тільки обрали. А козак: «Так він нічого не робить. Нас хочуть заманити на Схід як гарматне м’ясо, а головні події відбуваються тут, у Києві. Хто буде на Майдані стояти? Ми ж на владу тиснемо».

Потім підійшла до інших хлопців. Вони якраз по смартфону дивилися вечірні новини й шукали себе на відео з-під Ради. За 5 хвилин розмови я почула кілька матів замість вставних слів, кілька ідіотських погроз убити депутатів, кілька жартів нижче пояса. І згадала очі хлопця, який повернувся зі Сходу. Згадала його посмішку, його виважену чисту мову. Я не пам’ятаю кольору його очей. Але те сяйво я вже десь бачила. І тихий спокійний голос, який вселяв у мені впевненість, що все добре, прорвемося.

Так розмовляли мої герої на Грушевського у січневі ночі та на Майдані — в ніч на 19 лютого. Далі говорити було важко.

А ще я жалкую, що схід так далеко від мене, далі за Майдан, і я не можу проводити з хлопцями ночі, як це робила раніше, а вдень — іти на роботу і писати в редакції про культуру. Шкодую, що поряд із ними немає кінодокументалістів. Ось це було б кіно, варте «Оскара».