Наталія ЛЕБІДЬ
Остання книжка, яку я прочитала, зветься так: «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Автор — Владислав Івченко. Загалом до купівлі творів сучасних українських авторів я ставлюся дуже обережно. В моїй малогабаритній квартирі існує непорушне правило — все, що не буде прочитано більше одного разу, іде в утиль. За останній десяток років макулатури я здала чимало — а все тому, що описи в форматі «я-історія» відчутно піднабридли. «Я-історіями» страждає й чоловіча українська проза, жіноча ж іншого стилю, власне, й не знає. Рефлексії довкола власного життєвого досвіду (передусім — сексуального) забивають памороки. Читаєш і чекаєш, коли з дорогоцінної тушки авторкині злізе невдячний протагоніст, й оповідь, минаючи стадію сопливої мелодрами, набуде хоч якихось ознак екшну.
Словом, Івченка я купила, тому що анотація обіцяла детектив, та ще й в антуражі українського села початку ХХ століття. Такого, власне, ще ніхто не писав, тож піонерські (в хорошому розумінні слова) починання Івченка слід було заохотити гривнею. Чи розчарована я? І так, і ні. Почну, як каже наш Прем’єр Яценюк, із доброї новини: надворі — літо, хочеться урізноманітнення та пригод — й усе це можна знайти в Івченка. Це дійсно той випадок, коли твір написано не про автора та його проблеми, твір — про вигаданого героя, й він (себто твір) має фабулу, має розвиток сюжету й всі супутні ознаки белетристики. Книжка включає новели, котрі єднає головний персонаж — Іван Карпович Підіпригора. Такий собі «філер», що, вийшовши у відставку після служби в київському охоронному відділенні, купує хутірець на Полтавщині, щоб зажити там спокійним поміщицьким життям. Що відбувається далі — здогадатись неважко: виявляється, що без Івана Карповича не розслідується нормально жоден злочин, і Підіпригорі мимоволі доводиться ставати «найкращим сищиком імперії».
Із пісні слів не викинеш, але згадки про імперію та про службу на неї головного героя дещо напружують. Асоціативний ряд мимоволі завершується Путіним і «ла-ла-ла-ла», хоч автор цього, звісно, не бажав, тим паче що перша книжка про пригоди Підіпригори була видана у 2011-му (а писалась, відповідно, ще раніше). Але річ навіть не в асоціаціях. Є напрочуд вдалі новели, а є — доволі посередні. Різонув мозок сюжет про дівчину, котру обіцянкою роботи за кордоном заманили в бордель, де, зрештою, й убили. Сама історія про це містить дуже мало від класичного детективу й занадто відгонить початком 90-х на пострадянському просторі. Інша крайність — оповідання про вовкулаку, котрий одночасно є таким собі доктором Франкенштейном і створює для власних сексуальних утіх красуню, яку видає за свою сестру й яку харчує кров’ю немовлят. Забагато «наворотів» на квадратний сантиметр тексту й концептуально недоречна містика без розвінчання наприкінці «сенсу чорної магії». Вовкулака таки виявляється справжнім вовкулакою, а сутенери — сутенерами, й усе це, як-то кажуть, «в одному флаконі».
Але в цілому тема — «важлива й актуальна», адже, як уже зазначено, «чистих», без домішок нарцисизму, сюжетів в укрсучліті катастрофічно бракує, а жанр детективу, якому дали попередній поштовх Василь Шкляр та Євгенія Кононенко, не розвивається. Не вистачає й бальзаківського «зшивання» опусів наскрізним персонажем, який діє у різних творах, виринаючи то в якості головного, то — другорядного героя. Івченко торує цей шлях, створюючи цикл пов’язаних між собою книг, розвиваючи «легкий» пригодницький жанр не без гумору та моралі. І хай Іван Карпович Підіпригора все-таки не найкращий сищик імперії, авторові хочеться потиснути лапу й побажати нових — з урахуванням побажань трудящих — книжок.
Юлія КОСИНСЬКА
Останнім часом читаю біографічну літературу. Книга «Мій Костя» Ади Роговцевої на мою полицю потрапила недавно, однак прочитала її миттєво, на одному подиху. Книга цікава не тільки тим, що написана легко, я б навіть сказала — ніжно, це ще один погляд, штрих доби, мистецького, духовного наповнення епохи. Еклектична за змістом — книга нарисів, спогадів, щоденників, книга-радість, книга-біль і книга-сповідь.
Ада Миколаївна зізнавалася, що писала її не тільки задля пам’яті чоловіка, а і щоб певною мірою зберегти себе — після смерті Костя Петровича це була потреба душі, можливість не потонути в горі і відчаї.
Можливо, тому книга про Костянтина Степанкова не відпускає від першої до останньої сторінки, бо написана щиро, «чорнилом серця» і правди. Яким він був актором, чоловіком, батьком, другом? І чому не розкрився повною мірою як актор? Про що мріяв? Що непокоїло, забирало здоров’я і віру?
«Мій Костя» цікава для мене і як документальне свідчення доби, яка сформувала плеяду талановитих українських авторів, режисерів, художників; доби, яка народжувала і вбивала водночас. У книзі — без купюр і прикрас — написано про друзів, духовних побратимів Степанкова. Лесь Сердюк, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов — усім їм випало разом підніматися на «голгофу часу». І те, з яким вантажем здобутків і втрат вони туди діставалися, відкриває їхні характери, талант і талан...
Так само несподівано з цікавістю відкрила для себе особистість Андрія Миронова. Коли вибирала з-поміж біографічних книжок про цього актора, знайома бібліотекарка порадила книгу Тетяни Єгорової «Андрій Миронов і я». Гарний стиль і манера викладу, багатство фактів і — знову ж таки — відкриття епохи, про яку знаємо поверхово. За весь цей набір «плюсів» ставлю авторці високу оцінку.
Взагалі біографічний жанр — особливий. Книга про цікаву людину має бути (хоч як не банально) цікавою. Оригінальною і за формою, і за манерою викладу, і за наповненням. Від автора біографічної книги не чекають статистики. Він має бути гурманом: вибрати найцікавіше, написати стисло, не обтяжуючи читача зайвими фактами і водночас не відпускаючи його уваги.
Саме такий підхід ми взяли за основу з моїм співавтором Олегом Круком, коли писали «Феєрію пригод Тура Хейєрдала». Біографія всесвітньо відомого норвезького вченого, мандрівника вражає неймовірністю подій і фактів. Але важливо розповісти так, щоб читач бачив живу людину. Тож спробували поєднати життєпис «містера Кон-Тікі» з особистими враженнями від знайомства. Чи вдалася книга — судити, звісно, не нам, а читачам...
Катерина БАЧИНСЬКА
Я залежна від запахів. Зазвичай вони пов’язані з певними моментами у моєму житті. Запахи парфумів, речей, людей, транспорту, книг, приміщень — усе це відразу нагадує мені про щось своє, нікому більше не притаманне. Нещодавно я відкрила шафу — вирішила перебрати речі, — і знайшла серед них крем. Так-так, звичайний крем для обличчя. Після подій на Майдані я спеціально заховала його якнайдалі, щоб не нагадувати собі про ті зимові вечори. Викинути не наважилась, щось таки зупинило. Пригадую, коли поверталась додому і обмерзлими руками наносила його на обличчя, бо шкіра від морозу просто лущилась, то відразу пригадувала тих, хто ночував на Майдані, й усі мої «проблеми» тікали далеко. Усе це дуже добре закарбувалось у пам’яті, але десь набагато глибше сидять і не полишають оті відчуття. Запах того крему і по сьогодні пахне чимось більшим. Дивно, правда ж? Крем можна викинути і не згадувати про нього, але, позбувшись речі, мабуть, аж ніяк не можна позбутись відчуттів. Вони не відпускають.
У такі вечори мене рятує книга «Євромайдан. Хроніка відчуттів». Коли оті відчуття, не прекрасні і приємні, а терпкі і болючі, починають виринати знову. Це видання, над яким працювало п’ять талановитих чоловіків — Тарас Прохасько, Іван Ципердюк, Юрій Андрухович, Сергій Жадан та Юрій Винничук. Книга вийшла одразу після втечі Януковича. До неї увійшло кілька десятків есе, які виходили під час Майдану в інтернеті, зараз вони за хронологією розміщені в одній книзі. Передати хронологію подій зможе кожен, а от майстерно відтворити хронологію відчуттів, та ще й на папері, даровано не кожному.
152 сторінки, на кожній з яких — події цієї зими. Від щасливих студентських протестів і до масових розстрілів на Інститутській. Коли читаєш, то часом стає боляче, бридко, страшно і нестерпно, так, як було під час найскладніших днів. Але, читаючи книгу, знаєш, що, перегорнувши сторінку, тебе реанімують, вилікують і поставлять на ноги. З відчуттями трохи важче, ніякий лікар, навіть книга, їх не вилікує, їх можна лише на певний час «залатати», і варто лише відчути запах того самого «крему», як по шкірі знову проходить «мінус 40».
У кожному з розділів у мене є улюблене есе, те, яке особисто мені найближче. «Оці юні обличчя — це ж діти тих, хто мерзнув на морозах 2004-го року. А дехто і в маленькому віці бачив цей Майдан. У них це вже в крові. І струмінь цієї крові ніхто вже не поверне назад» — це слова з есе Юрія Винничука «П’ята колона бдить», він ще 3 грудня написав про сценарій Росії і про те, чого ж насправді їй треба.
Як написав Жадан, зараз нам залишається «вірити у те, що потребує віри». Саме віра як узимку, так і зараз не дозволяє опускати рук. Кожен письменник написав про віру, але моє сакральне ось це: «Не можна піддавати сумніву речі, яких ти тримався ціле життя, на які ти орієнтувався, які відстоював. Навіть якщо в певний момент вони видаються тобі надто утопічними чи безнадійними. Попри всю утопічність чи тимчасову недосяжність, не можна сумніватися в таких речах, як свобода і справедливість». Справді, не можна...
109 днів позаду. А все було неначе вчора. Я хочу пам’ятати прекрасне: очі людей, їхні віру і бажання жити краще, але водночас я не хочу відчувати знову і знову всі ті дні крові, болю і страху, якими довелося заплатити..... За що? Переконана, ми самі поки не знаємо, «за що». Новий Президент — це лише перший крок тієї довгої і щасливої дороги, яку нам обіцяють.
Насправді, кожен із нас знає, чому «цей запах крему» таки не відпускає, а довго і моторошно нагадує усе те, що відбувалося цієї зими. Обіцяю, що викину той крем, як тільки зрозумію, «за що». Але якщо нас знову обдурять, то вже і без його запаху по шкірі постійно проходитиме «мінус 40». А книга нехай поки буде на столі, «рятувати» останнім часом доводиться таки часто.
І ще одне, забула найголовніше, те, що сьогодні має собі сказати кожен, як писав Андрухович: «Дякую, що дав жити в такі часи, Господи».
Наталія ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
Не знаю, як у кого, а в мене кожен вечір завершується ритуально: малеча, викупавшись перед сном і солодко зарившись у подушку, мрійливо заплющує очі і вимогливо промовляє, як заклинання: «Казочку!». І хоч-не-хоч, а мусиш садовити своїх допитливих неслухнянок на казковий корабель, що вирушає в країну снів.
Раніше було просто — згадувала відомий сюжет (обов’язково — «про принців і принцес»), і переповідала щось із Шарля Перро чи Божени Нємцової. Але з часом завдання ускладнилося — мої дівчатка нізащо не хотіли чути вже знайомі історії і вимагали чогось новенького. Так що відомі сюжети швидко закінчилися, так само, як і грецькі та давньоримські легенди. А з того часу, як Олеся навчилася читати і перечитала всі книжки, що були вдома, а потім залізла в інтернет, узагалі настали скрутні часи. Довелося на ходу вигадувати щось самій. Будете сміятися, але і цей запас сюжетів виявився не безмежним.
І тоді я придумала новий ритуал: просто читати їм на ніч цікаву книжку (з продовженням). Спочатку це було «Кохання коня Домінікаса» Вітаутаса Лансбергіса у чудовому перекладі Дмитра Чередниченка. Пізніше — «Поліанна» Елеонор Портер (колись я зробила першу в житті спробу перекласти цю книжку з англійської — і цей переклад у мене лишився). Після цього — «Вісім днів із життя Бурундука» Івана Андрусяка...
А нещодавно мені до рук потрапила книжка «Янгол із золотим волоссям» Зірки Мензатюк. Придбала я її на останньому Книжковому арсеналі — купилася на яскравий малюнок на обкладинці (все ж «Видавництво Старого Лева» вміє привабити читачів) і на знайоме прізвище. По дорозі додому розгорнула в метро, щоб ознайомитися... І — попалася! Бо такого глибокого і щирого поєднання неоднозначного дитячого світу з історією і казкою я давно не зустрічала. А може, й ніколи досі.
Галинка — проста школярка. У неї непросте життя — і в школі, як їй здається, у неї немає друзів, і нова вчителька зовсім не така, як попередня, а головне — її улюблений молодший братик уже кілька місяців лежить у лікарні зі зламаною ніжкою, і перспективи зовсім не радісні. І навіть дивний янгол, більше схожий на старшого брата, який знайомить Галинку з історією відомого печерського іконописця Аліпія, не вирішує за неї її проблем. Усе це має зробити Галинка сама — і лише в кінці стається невеличке диво.
Я краєм ока спостерігала, як бігали оченята Олесі, коли вона читала «Янгола із золотим волоссям». Думаю, найближчим часом я знову візьму цю книжку до рук, і ми продовжимо наші вечірні читання. І вередливі слова «я це знаю» не будуть злітати з дитячих вуст. Бо казка життя — на те вона й казка, щоб учити нас жити по-справжньому.
А в «загашнику» — прекрасне фентезі Орисі Осійчук «Айхо». Роман минулого року отримав першу премію на «Коронації слова» — і тиша. А в мене — є! Ау, видавці, ви куди дивитеся? А ще — повна версія дитячого роману Терези Проць «П’ять дарів», який колись безжально «розполовинило» видавництво «Грані Т» і який готується нарешті побачити світ під іншою назвою. У мене це теж є. Хочете — поділюся? Нехай і ваші дітки вчаться пізнавати життя за рецептами казки. Потім цей досвід ой як згодиться!
Ольга КУПРІЯН
Книжки для мене — це, як правило, робота. Читання, вичитка, рецензування, промоція. Знайти твір, який у цьому шаленому темпі вражає і зворушує, ох як нелегко. Та ще й з-поміж української сучасної літератури, яка ще тільки вчиться вражати і зворушувати з першого слова. Проте роману запорізької письменниці Тетяни Савченко якимось чином це вдалося.
Ця історія — про покинутих дітей, чиї батьки подаються в довгі мандри, віддають їх у дитячі будинки або ж помирають. «Мануал до черепахи» — написано на обкладинці, де дівчина начебто збирається проковтнути черепаху. За назвою іде підзаголовок «Історії дороги і дому». У дорозі — двоє дорослих, батьки, які буцімто подалися в мандри й раз по раз надсилають додому листи з різних куточків світу. Мати пише про те, що відбувається з її дітьми вдома, батько — про різні міста, де вони удвох із матір’ю бувають. Детройт, Кіото, Нью-Йорк, Багдад, Дрезден... міста дивовижним чином нагадують українські, скидається на те, що в Україні — цілісінький світ.
А вдома в той час — семеро дітей, полишених самих на себе. Найстаршій із них на початку розповіді виповнилося 14 років, наймолодшій — 13 днів. Усі семеро страшенно травмовані, всі — безнадійно покинуті. Двоє старших мусять заробляти на всю немаленьку сім’ю, одна постійно намагається накласти на себе руки — з гумором, але в її нездалих спробах просвічується невимовний трагізм. Ще одна закохується в юнака, чий образ побачила на плиті на цвинтарі. Інша має двох уявних друзів, ляльок Полішинеля й Арлекіна, які заміщують їй батьків... А найменша, Варварка, й узагалі живе в окремому світі, не вміє читати й писати, не визнає науки географії і все сподівається, що колись прийде той, хто знатиме, як правильно підійти до черепахи й відновити світовий порядок і справедливість:
«Земля, — тихо починає Варварка, — лежить на одній черепасі. Черепаха хоче їсти. Дуже-дуже давно хоче їсти, але їжі для неї нема. Точніше, вона десь є, але ніхто не знає яка. Ніхто не знає, як із черепахою обходитися та чим її годувати. І через те черепаха пливе, куди бачить. Але коли-небудь станеться й таке: хтось розумніший за решту підійде до краю землі, звісно, з боку голови, а не з боку хвоста, і покличе черепаху так, як слід, і дасть черепасі годну для неї їжу. Тоді черепаха враз зупиниться, перестане плисти, і на землі припиняться всі вітри, і повернуться додому всі мандрівці, хоч би де вони плавали, хоч би з ким вони плавали...».
Лишається молитися разом із Варваркою, щоб колись-таки знайшовся той, розумніший за решту, який зуміє вчитатися в «мануал до черепахи» й зробить так, щоб усе стало на свої місця. Віднині й назавжди. І всі мандрівці, хоч би куди вони поділися, повернуться додому, до своїх дітей.
Ярослава МУЗИЧЕНКО
Ця книга цілковито захоплює, занурює і дає побути в собі якийсь час ніби в особливому 3D-світі. І виходиш із неї іншою. Подібне пережила торік, читаючи «Облещення Єви Фольк» Девіда Бейкера — про те, як поступово німецький народ «впадав у сплячку» нацистської пропаганди і яким болючим було пробудження у стані «народу злочинців».
Герої книги Бейкера, врешті відмовившись від ілюзій, віднайшли в собі любов, що дала силу подолати страх розчарування і руїни, сором звинувачень. Герої книги Лілі Хайд «Омріяний край» (К.: «Дуліби», 2014) — кримські татари, прибувши на історичну батьківщину на початку 1990-х, також відмовилися від ілюзій. Але інших. Не про найкращість своєї нації, а про казку дитинства, в яку прагли повернутися. І, таким чином, зберегли... оту казку.
Лілі Хайд — відома англійська письменниця й публіцистка. Упродовж десяти років вона приїздила в Україну, в Крим, розпитувала кримськотатарські родини, записувала їхні історії і, як видно, пережила їх глибинно, особистісно. Письменниця тендітними мазками змалювала помережаний сонячними зайчиками портрет кримськотатарського народу. Полотно цього портрета в багатьох місцях пробите сірими гострими камінцями. Вони, прострілюючи 3D-картину книги, боляче вдаряють читача по серцю. Та водночас ранки огортаються котроюсь із добрих історій кримськотатарського дідуся. Біль минає, і натомість у душі зростає усмішка.
Книга «Омріяний край» змальовує буття кримських татар через історію 12-річної дівчинки Сафінар, родина якої після 50-річного вигнання повернулася до Криму. Дівчинка, вихована дідусевими розповідями про казковий гористий край із біленькими хатками та садами гранатів, замість нього потрапляє у наметове містечко переселенців, а невдовзі — у недобудовану хату, в якій протікає дах і чадить піч. Її мама, яка в Узбекистані мала посаду головного лікаря, охайно й шляхетно вдягалася — за кілька місяців тут перетворюється на худющу постать у ватнику й калошах, як і інші жінки народу. Мама з татом, які досі ніколи не сварилися, починають дратувати одне одного і лаяти дітей. Однолітки дівчинку зневажають, міліція й «місцеві» погрожують «викурити» її родину і, врешті, вчиняють злочин, що сколихнув суспільство — і кримських татар, і тих, хто не був радий їхньому поверненню.
Дівчинку раз по раз діймають спогади про сите й комфортне життя в Узбекистані. Єдине реальне нагадування про нього — це контейнер у підвалі, в якому все меншає пакунків із рисом і борошном, закуплених на виручені за квартиру гроші. Назад дороги немає. Але Сафі, насправді, не надто й хоче назад. Особливо, коли на Мангуп-кале знаходить гарненьку печерку, яку називає «своєю». А потім з’ясовується, що дідусь у роки юності також полюбляв тут милуватися краєвидами рідного Криму. І залишив тут дещо дуже важливе, цінніше за «кримськотатарський скарб», яким марили переселенці, які так і не знайшли в собі сил полюбити сонячний півострів.
Перед дівчинкою відкривається прихована за казкою історія народу — з помилками і подвигами, з нацистськими служками і героями-захисниками. І з жахіттями депортації. Відкривається історія кримськотатарського національного руху, з долею виправданого фанатизму і невиправданих обмежень та стереотипів. А слова доброзичливо-дієвого росіянина Андрія: «Ви, татари, — сіль Криму» наводять місток між історією і сьогоденням.
— ... По-справжньому важливий Крим, — сказав тато до мами.
Дідусь подивився на нього: — Моя мати знала, що по-справжньому важливою була доброта...
Книга Лілі Хайд — про доброту. Про те, як зцілювати нею рани від сірих гострих камінців у портреті народу й у своєму серці.
Ольга ЖУК
Навпроти мене сидить статечний поляк. Пан Ярек приїхав у Київ у бізнесових справах. Ми п’ємо пиво у сквері біля Золотих воріт і говоримо про життя. Він розкриває секрети підприємства — скільки виробляють меблів за місяць, де їх продають, про рекетирську хватку податкової, принцип: не платити хабарів за будь-яких умов. Коли мова зайшла про простих робітників, поляк напружився: «Я вже третій місяць в Україні. І досі не можу зрозуміти, чому українці так не люблять поляків?»
Я намагаюся більш-менш дипломатично викрутитися, мовляв, історія нас трохи мечем посікла, надто глибокі рани залишилися, та й, погодьтеся, що поляки в Україні завжди були панами, а ми на власній землі — їхніми рабами. Та нічого, час усе лікує. Якось сама себе заспокоїла. Пан Ярек кивнув розуміюче головою і сьорбнув з бокала львівського пива.
Мій співрозмовник — освічена людина, яка завше займала високі посади, вимоглива до себе і до оточуючих, об’їздила півсвіту, володіє чотирма іноземними мовами, російську знає краще за мене, самодостатня, вільна від комплексів, облюблена з дитинства. Йому в голові не вкладається порушувати закон Божий, який велить «люби свого ближнього, як самого себе». Я ж із дитинства стикалася з україно-українським конфліктом. Пригадую, як у 90-му з мого села посеред ночі втекла жінка з трьома дітьми. Тому що російськомовна. Боялася, що як тільки проголосять незалежність, її як москалиху в кращому випадку поб’ють, у гіршому — повішають. Ніби сьогодні бачу картину, як по площі Ринок йде мій знайомий, модний хлопець, батяр так би мовити. Краєм вуха чує польську мову. Повертає голову в бік перехожих: «Ти диви, понаїжджали! Хочете Львів польським зробити?», а далі з його вуст посипалися такі перли, які міг би описати хіба що Нечуй-Левицький у сварці баби Параски і баби Палажки.
Чому ми, українці ХХІ століття, володіючи інформацією, досі живемо ненавистю, прокльонами, осудом, ворожістю? Чи хто багато знає, особливо історії, той до сусіда не усміхається? А може, в нас культура пам’яті викривлена? І хтось цим добре користає, навчаючи жити у взаємних прокляттях?
Відповіді на ці питання я знайшла у новій книзі Віктора Ющенка «Недержавні таємниці». Так, він — задобрий Президент. Але тільки для того часу, коли без бука нема науки. А він навіть на своїх дітей ніколи не кричав. «Щоб вони не боялися, не росли рабами. Діти не мають боятися, вони мають шанувати батька». Українці ж тоді були готові до іншого шляху — боятися і ненавидіти. «Політикани вчать: живи у взаємних прокляттях. Це, безумовно, велика слабкість суспільства. Єдність вимагає взаємного прощення».
Сьогодні ми на всіх телеканалах чуємо: «Єдина країна. Единая страна». Але вона не стане такою, доки ми не зрозуміємо, що «примирення без каяття не буде». Ющенко наводить приклад, як ціле покоління німців на колінах просило вибачення за Гітлера. Ті, хто хочуть єдності, знають: «Зло має зупинитися на тобі, не поширюватися далі. У цьому один із уроків Голодомору: надто багато українців перейшли на бік зла». Далі автор розмірковує: «Можливо, ми не побачимо сцен публічного каяття: «Пробачте, мій дід вбивав українців за п’ять колосків». Треба мати дуже багато сміливості, щоб наважитися на подібний жест».
Ющенко радить «знайти єдність у примиренні щодо всіх цих питань, що ділять націю». Сьогодні україно-український конфлікт вкотре намотує нитки на клубок. Ненависть культивується між майданівцями і міліцією плюс «Беркутом», між поколінням ветеранів Другої світової, між україномовними і російськомовними. Та дехто відважився зупинити зло на собі і відпустити. Наступний крок — єдність. Судячи з того, що на кордоні з Росією побратимами по автоматах стали хлопці з Майдану і вчорашній «Беркут», що львів’яни приймають у себе в домівках біженців із Криму і Сходу, процес уже пішов. І в мене він, як затятої западенки зі всіма заморочками, почався з «Недержавних таємниць» чоловіка, чиї рани два роки поспіль кровоточили, кого вважали не жильцем і рахували дні, скільки йому залишилося. Може, Ющенко і не був сильним Президентом, але як автор мемуарів — те що сьогодні треба кожному українцеві.
Наталя ДМИТРЕНКО
Час і місце згадати серію історій про мумі-тролів, казкових героїв, народжених фантазією художниці й письменниці Туве Янссон. Час, бо 2014-й — рік святкування 100-річчя Туве. Місце, бо перший нарис про мегапопулярних шведсько-фінських тролів з’явився тої зими 1939 року, коли Фінляндія вступила у війну за незалежність із Радянським Союзом. Для фінів це був психологічно важкий період, і на противагу депресивній дійсності була потреба створити позитивний контекст, засвітити світло в кінці тунелю. Паралелі, що напрошуються із сьогоднішньою Україною, сподіваюся, не потребують пояснень.
Отже, за створення такої віртуальної реальності, де добро відсуває на другий план зло, взялася Туве Янссон. «Це було воєнної зими 1939 року. Робота зупинилася, з’явилося відчуття абсолютної непотрібності малювати. Але натомість народилося бажання написати щось, що починалося би з «одного разу». Це мала були казка...» — пояснила згодом вона у передслові до першої мумі-книги «Маленькі тролі і велика повінь». За вікном тоді стояв 1945 рік. Позаду дві програні війни, але попереду — перспектива відбудови нової Фінляндії, що все ж залишилася незалежною на відміну від трьох інших Балтійських країн, які стали частиною СРСР. «Янссон — одна з архітекторів нової Фінляндії. Вона багато зробила для ментального виживання фінської нації. Вона дала нам дещо досить рідкісне: привабливу і переконливо позитивну модель життя», — так визначає роль відомої письменниці літературний критик і перекладач Крістіна Роткірх.
За 25 років Туве Янссон написала та проілюструвала 9 книг про життя казкових створінь різних характерів і масті, що оселилися у Долині Мумі-тролів. За цими новелами фактично можна вивчати соціальні, культурні та економічні зміни в країні того періоду. Наприклад, зникнення Мумі-тата у першій частині — це історії фінських чоловіків, що пішли на війну. Пошуки мумі-тролями «затишного і теплого місця» — про біженців із Карелії. Ліберальна Мумі-мама, яка зі спокійною душею відпускає свого єдиного синочка в небезпечні мандри, прийняття в родину мумів представників інших казкових видів, що часто мають своєрідні звички і характер, — натяк на зміни в повоєнному суспільстві, необхідність толерувати несхожість та інакшість.
Книги про мумі-тролів як й інші відомі й популярні літературні твори ХХ ст. — «Пеппі Довгапанчоха», «Вінні-Пух і всі-всі-всі», «Маленький Принц» — казки, аудиторію яких прийнято ідентифікувати як дорослу в першу чергу. Але всі дорослі, як відомо, родом із дитинства. І те, що ми закладаємо в наших малюків на початку, стане визначальним не лише особисто для них. Важливо виховати дитину Людиною, як за Кіплінгом — що вщерть наповнить «біг хвилини/ Снагою дум, енергією дій».
У легкій й грайливій манері Туве Янссон розповідає як перебороти страх, як смішно й негарно виглядають надто вередливі звірятка, наскільки свобода й власний досвід впливають на формування особистості, чому для дитини є таким важливим родинний затишок. Останнє переконливо ілюструє фраза, кинута Мумі-тролем навздогін біженцям із його рідної Долини, коли їм загрожувала страшна Комета: «Удома все рідне! Чого там боятися?».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
