«Не залишимо мiсто сепаратистам»

Можна виїхати із зони бойових дій, а можна залишитися в захопленому сепаратистами місті, вiдчуваючи відповідальність за події, навіть, якщо, здавалося б, і не можеш на них вплинути.

У суботу на дверях мого під’їзду хтось вивісив оголошення-відозву: мовляв, у нашому селищі є біженці зі сходу, давайте скооперуємося і їм допоможемо. Перша моя реакція: нехай їм Путін допомагає. А то спочатку голосували за народні республіки, а тепер, як припекло, біжать до бандерівців, і вже бандерівський хліб їм не давкий. Навіть хотіла дописати це на отій відозві — кулькова ручка прорвала папір, залишивши на ньому лише подряпини. А потім згадала про сестер.

У мене на Луганщині живуть дві двоюрідні сестри. Донедавна обидві працювали на Алчевському меткомбінаті. Зараз вони пенсіонерки. Олена усю весну пробігала на проросійські мітинги з георгіївськими стрічками, пережила інфаркт, коли від російського телебачення дізналася, що на Донбас iдуть бандерівські батальйони. Я для неї фашистка (а еще сестрой называешься! — кричала вона мені у скайпі на початку квітня, з того часу ми не спілкуємося). Друга сестра, Лариса, втрачаючи свідомість від хвилювання й страху, не відчиняла ворота (слава Богу, металеві), коли до неї грюкали активісти з тими ж таки георгіївськими стрічками, щоб вона з чоловіком проголосувала за Луганську народну республіку, вони й урну для голосування під самі ворота піднесли і навіть паспорт не вимагали: став підпис, хоч кілька разів. Тоді Лариса з чоловіком не проголосувала — єдина на всю вулицю. І єдина з усієї вулиці хотіла проголосувати 25 травня на виборах Президента — на все її містечко Перевальськ, над яким майорів російський прапор, не працювала жодна дільниця. Я ледь встигла зачинити двері квартири — Ларисин дзвінок. Вона, задихаючись, кричить у трубку якісь слова, які годі й розібрати відразу.

Нарешті до мене доходить: сестра Олена подалася до Росії, буквально ось, годину тому.

— Я їй сказала, дурепа, с…., країну втрачаєш, добігалася зі стрічками георгіївськими, із закликами озброюватися проти бандерівців, тепер втікаєш, відповідати за вчинене не хочеш! Тепер через таких , як ти, у нас війна. Країна гине. А вона мені каже: «с….ть я хотіла на цю країну». Я вже її виматюкала, як могла, кажу, знай, ти мені тепер не сестра, а як мене тут сепаратисти з чеченцями вб’ють, і на могилу ніколи не приходь.

Оце матюкала я її, проклинала, а тепер думаю: не матюкати треба було, а переконувати, востаннє намагатися переконати, пояснити — не змогла, не знайшла слів. Тепер підстрелять дурепу десь, кому вона треба, пропаде, в канаві здохне, і винних не буде, тільки сама й винна.

Лариса — гіпертонік, їй не можна хвилюватися, я хочу перевести розмову на щось інше і запитую про її сина, який живе в Москві. Вийшло, що лише підлила олiї у вогонь.

— Мені моїм Олегом сусіди на вулиці очі колють. Кажуть: чого ти проти Росії, у тебе ж син в Москві живе. Так, живе, уже 15 років. І дружина у нього росіянка, і онук мій у Росії народився. Але мій син не вивішував тут, в Україні, російських прапорів, не штурмував військові частини, не стріляв у Нацгвардію. У нього на руках української крові немає. Він не хотів тут жити — забрав речі й поїхав. І ви, кажу, їдьте, якщо вам Батьківщина не подобається, а бойню тут не влаштовуйте. А то спочатку підсаджували на паркани своїх синів, щоб їм було простіше у військові частини вламуватися, а тепер, коли по тих синах стріляє Нацгвардія, кричите: «Не убивайте наших детей!» Кажу сусідці: як я прийду до тебе метр городу забрати, ти ж мене наб’єш, а тут хочуть величезну територію від держави відірвати, і що ж, держава на це спокійно дивитись повинна? Он уже в Криму дивилася, то тепер маємо!

Нашу розмову перериває Ларисин чоловік — виходив на розвідку, повернувся зі свіжими новинами з вулиці. В містечку біля кар’єру чути постріли — чи міни, чи снаряди, не розібрав. На власні очі бачив вогневі точки сепаратистів на дахах будинків, і на будинку в Олени теж. І що буде, коли українські війська ті точки будуть ліквідовувати? А не ліквідовувати не можна. Війна є війна. І якщо якийсь снаряд потрапить у їхню хату, що ж, заслужили, бо дозволили свого часу сепаратистам узяти гору. Треба було не ховатися від них, а боротися. Іван безжалісний до себе. Можливо, йому так легше.

Я знову й знову говорю: пам’ятайте, у мене для вас завжди знайдеться місце, якщо ви вирішите приїхати, не пропадемо.

— Хто ж тут залишиться, якщо ми всі поїдемо? — каже Лариса. — Самі заварили, самі повинні розгрібати. Чи хлопцi з Центральної України повиннi за нас це зробити? Залишити місто сепаратистам, щоб чеченці його по трісках рознесли? Ні, ми будемо тут. Поки я в своєму дворі, тут георгіївським місця немає. Я їм не буду, як сусіди, до воріт випивку й закуску виставлять, щоб не займали.

Ларисі під 60, її чоловік на 10 років старший. Після десятків років роботи в гарячому цеху вони ледь клигають. Чим вони сьогодні можуть протистояти георгіївським? Тим, що почуваються господарями на своїй землі, дарма, що вона зараз вміщується у периметр обійстя? Багато це чи мало?

Бог милував, я ніколи не була біженцем, на даху мого будинку не стояли сепаратистські вогневі точки. Мені легко розмірковувати про те, що не треба чекати, поки хлопці з Житомира чи Хмельницького загинуть, визволяючи Перевальськ від георгіївських, а треба йти наводити лад у своєму місті самому, якщо ти за Україну. А з іншого боку, я абсолютно переконана, що треба вчиняти саме так, бо війна на сході не закінчиться ніколи, якщо самі східняки будуть утікати — хто в Росію, хто в Київ чи Закарпаття, залишаючи комусь іншому виборювати спокій на їхніх вулицях.

Я набираю й набираю номер Олени. Гудки йдуть і обриваються. Чи не хоче відповідати, чи не може. Найгірше, що до цього моменту було в моєму роду, — злодій і аліментник. Тепер є Олена.