«Ніхто, крім нас!»

«Загинули справді кращі»

Минулі вихідні ознаменувалися черговою трагедією, яка за масовістю й обставинами затьмарює всі багаточисленні попередні, відлік яких ведеться від початку російської агресії в Україні. У ніч iз п’ятниці на суботу при заході на посадку на аеродромі в Луганську був обстріляний літак Іл-76 мелітопольської бригади військово-транспортної авіації. Перевозив він до місця бойових дій 40 військовослужбовців 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, яка дислокується у селищі Гвардійському поблизу Дніпропетровська. Усі вони разом iз 9 членами екіпажу загинули.

«Це були добровольці, які прийшли до військкоматів, щоб захищати свою Батьківщину. Вони були просто нормальними людьми, які хотіли жити в одній країні, в Україні, щоб над їхніми рідними і близькими було мирне небо», — розповів керівник штабу національного захисту Дніпропетровської області Юрій Береза.

Загинули справді кращі. 25-та окрема повітряно-десантна бригада розпочала свою історію з часів Другої світової війни. Її девіз — «Ніхто, крім нас!». Перед тим як місцем дислокації бригади стала Дніпропетровщина, вона базувалася у Болграді Одеської області. Сталося це значною мірою завдяки старанням колишнього голови дніпропетровських облради та облдержадміністрації Миколи Швеця, колишнього десантника. Отож голубі берети в обласному центрі стали фігурами культовими. Навіть пам’ятник легендарному повітряно-десантному генералу Маргелову на Дніпровській набережній встановили, і відтоді біля нього проводяться різні військово-патріотичні заходи.

Тільки ніхто навіть у жахливому сні не міг передбачити, що історія 25-ї повітряно-десантної бригади виявиться настільки трагічною.

Це військове формування почало звучати у різних ракурсах фактично з початком Євромайдану, який нині так змінив Україну. Спершу в самісінький розпал народного протесту у столиці, позначений розстрілом Небесної сотні, 20 лютого цього року не могла залишити байдужих інформація про те, як неподалік від Дніпропетровська активісти лягли на рейки і не пустили до Києва спеціальний поїзд з 11 вагонами, у якому перебували близько 500 десантників. Пріснопам’ятний тодішній міністр оборони України Павло Лебедєв віддав наказ кинути військовослужбовців на захист «режиму Януковича».

Хоча ще тоді ні для кого не було таємницею, що самі десантники звернулися до євромайданівців iз проханням допомогти їм відбитися від цiєї не почесної місії, не притаманної армії. Зрештою, той потяг до Києва так і не вирушив.

Того ж дня у 25-й повітряно-десантній сталася перша трагедія — молодий водій військового «Уралу» не впорався з керуванням, унаслідок чого машина вилетіла з траси і перекинулася. У результаті троє десантників загинули, ще дев’ятеро отримали тяжкі травми.

Після цього в історії бригади була вже сторінка героїчна. Тепер кримська. Надбанням гласності вона стала завдяки відомому українському політику і колишньому міністру оборони Анатолію Гриценку. «Про справжніх і відданих народу українських солдатiв» iз 25-ї окремої дніпропетровської повітряно-десантної бригади він повідомив на одному з iнтернет-сайтів. Рота чисельністю 80 осіб була на планових навчаннях у Криму. Ще до початку російської агресії.

«Такими солдатами країна має пишатися!»

«Із початку війни трималися стійко і чекали наказу. Не дочекалися. І тоді вони прийняли власне рішення: прориватися з Криму на материк, разом iз бронетехнікою і зброєю! Росіян попередили: якщо вони чинитимуть їм перепони — дніпропетровські десантники вступлять у бій і воюватимуть до останнього патрона, ляжуть смертю хоробрих, але не здадуться і зброю ворогу не здадуть!

Результат? Рота наших десантників, у повному складі, на КамАЗах і бронетехніці, зі штатною зброєю — вже покинула Крим. Через півострів десантників супроводжував і гарантував безпеку їхнього виходу на материк... російський спецназ. Ворожі солдати наших десантників почули і вирішили, що краще їх на міцність духу не перевіряти!

Хлопці, ви — молодці! Такими солдатами країна має пишатися!» — повідомляв тоді Анатолій Гриценко.

З початком же військових дій для 25-ї повітряно-десантної все перевернулося з ніг на голову. Адже цілком серйозно заговорили про необхідність її розформування за те, що «проявили боягузтво та здали зброю». Тодішній виконуючий обов’язки Президента України Олександр Турчинов заявив про саме таке покарання. Адже йшлося про здачу відразу шести одиниць бойової техніки (БМД) терористам.

Зрештою, новопризначений голова Дніпропетровської облдержадміністрації Ігор Коломойський за десантників публічно заступився, і пристрасті довкола їхнього покарання поступово вщухли.

Тепер же сталося непоправне. Із 40 загиблих десантників 32 — з Дніпропетровщини.

Так само овіяна славою і мелітопольська бригада військово-транспортної авіації, яка оплакує своїх дев’ятьох загиблих побратимів. Вона — єдина в Україні. Славиться професіоналами найвищого класу, яких постійно залучають до виконання найрізноманітніших місій по всьому світу. Як-от у військово-транспортній операції «Північний сокіл» у Гренландії.

15—16 червня в Україні були оголошені траурними днями. Вже вкотре... Сам же процес поховання загиблих затягнеться на невизначений час. Адже понівечені тіла чекає непроста процедура ідентифікації.

І поступово Україна дізнаватиметься в усіх деталях про долі кожного із загиблих. Вже, наприклад, відомо, що серед них виявилися троє нікопольців — 38-річний Сергій Москаленко, 32-річний Руслан Кулібаба та 27-річний Антон Кузнєцов. Останній, наприклад, працював на заводі. До армії пішов за повісткою, як тільки оголосили мобілізацію. Так і залишався служити ще з березня. У Нікополі в Сергія залишилися дружина і п’ятирічна донька.

Руслан Кулібаба — колишній співробітник карного розшуку, звідки звільнився два роки тому. 44-річний Валерій Алтунін закінчив військове училище. Потім став підприємцем у Кривому Розі. До української армії пішов за власним бажанням.

Селище Гвардійське на Дніпропетровщині від звістки про масову загибель десантників буквально заціпеніло. Адже тут усіх молодих людей, яким ще жити й жити, знали в обличчя. Можна не сумніватися, таких нечуваних трагедій це військове поселення за всю свою історію ще не знало. Тепер воно буде вічно позначене знаком біди.

Сумніватися не доводиться — ця трагедія стане ще одним страшним уроком. Адже вже зараз можна стверджувати, що звалити все винятково на бузувірів-терористів навряд чи вдасться.

«Найстрашніше, я думаю, що ці люди загинули у результаті зради. Не думаю, що недбалість у нашій армії доходить до цього. Є певні заходи, які повинні були виконати при прийомі таких бортів в аеропортах і на аеродромах під час проведення таких дій», — заявив вищезгадуваний Юрій Береза.

Воно й справді, навіть для людини непосвяченої важко збагнути, як могли такий літак справді віддати на розстріл, не вживши необхідних заходів перестороги? Але це вже питання для неминучого «розбору польотів».