Газова атака

Ніхто не хотів викривати

Чиновники переконували суспільство: не варто бути скнарою, коли йдеться про принципово нові можливості для вітчизняного паливо-енергетичного комплексу. Адже реалізація проекту газифікації дозволить щорічно економити до 4 млрд. кубометрів природного газу, натомість забезпечуючи використання 10 млн. тонн вугілля, яке, як відомо, традиційно перебуває в надлишку на складах донбасівських шахт. Починанню надавалося такої ваги, що Віктор Янукович уже в розпал Майдану подався до Китаю узгоджувати спільні дії. Проте українська громадськість, заглиблена у вир політичних подій, пропустила «проект сторіччя», що називається, повз вуха. А дарма.

З тим, що навколо проблеми газифікації вітчизняного вугілля існує, як казав дерев’яний хлопчик Буратіно, «якась страшна таємниця», довелось переконатися в донецькому Інституті фізико-органічної хімії та вуглехімії, провідному академічному науково-дослідному закладі у відповідній галузі. Почувши вперше про україно-китайську ініціативу, я спробував звернутися до тамтешніх фахівців за кваліфікованим коментарем — і стикнувся з відвертим небажанням говорити на цю тему. «Повз диктофон» науковці натякали, що сваритися з тодішньою регіональною владою немає сенсу, а брехати про блискучі перспективи тотального заміщення блакитного палива продуктом, отриманим в результаті переробки кам’яного вугілля, — совість не дозволяє.

Між іншим, бажаючих висловитися публічно на дану тему в профільному НДІ бракує по сьогодні — суспільна ситуація на Донбасі вельми хитка, дехто не виключає повернення в регіон кримінальної «Сім’ї» президента-втікача, відповідно, здоровий глузд диктує обережність. Проте в анонімному режимі вдалося довідатися багато цікавого.

Добре забуте старе

Взагалі-то, технологічному процесові газифікації вугілля «від народження» майже 100 років. Колись німецькі дослідники Франц Фішер і Ганс Тропш встановили, що якщо обробити кам’яне вугілля перегрітою водяною парою під великим тиском, то в результаті низки хімічних реакцій утворюється суміш водню та чадного газу. Цей так званий синтез-газ можна в подальшому перетворити на прості вуглеводневі сполуки, навіть синтетичний бензин. У гітлерівській Німеччині, наприклад, через гострий дефіцит нафти, саме так виробляли паливо для військових вантажівок і навіть літаків. Реакцію Фішера-Тропша використовувала Південно-Африканська Республіка, коли за расистський апартеїд її було покарано міжнародною блокадою. Проте в умовах нормальної економіки таке штучне пальне безперечно програє в ціні природним енергоносіям. Що, зокрема, підтвердила й доля кількох газифікаційних заводів, вивезених за репараціями з переможеного німецького рейху до Радянського Союзу: усі вони невдовзі були визнані неперспективними та порізані на брухт.

За останні десятиріччя вуглехімія майнула далеко вперед, проте головна аксіома не змінилася: вугілля можна безпосередньо перетворити виключно на синтез-газ, який якщо й горить, то з відносно невеликою калорійністю, зате легко вибухає і є надзвичайно отруйний. Відповідно, запускати такого «троянського коня» у вітчизняну систему газопроводів із метою замістити дефіцит російського блакитного палива — та Боже збав. Але навіщо воно тоді взагалі знадобилося?

Суто приватні інтереси

Прикметно, що просувати на державному рівні ідею газифікації донецького вугілля спершу почав Юрій Бойко, на той час міністр енергетики та вугільної промисловості України та, як твердили обізнані люди, вірна креатура «хімічного короля» Дмитра Фірташа. Від Бойка ж витекла й «наводка» відносно дійсної мети газифікаційного проекту: в одному з інтерв’ю чиновник мимохіть розкрив заплановану географію спорудження хімічних підприємств: по одному в Донецькій та Луганській областях, далі — Олександрія та Одеса.

Дивно, чи не правда. З точки зору здорового глузду — навіщо гнати ешелони з донецьким вугіллям, приміром, аж до Чорного моря, аби там перетворити на небезпечний та абсолютно непотрібний енергетиці продукт (адже саме під знаменом енергетичної незалежності, нагадаємо, масштабна акція й затівалася). Пояснення легко знаходиться, якщо врахувати, що синтез-газ може слугувати сировиною для виготовлення азотних мінеральних добрив. Далі все стає на свої місця: в Сіверськодонецьку на Луганщині у мільярдера Фірташа у власності перебуває комбінат «Азот», у Горлівці виробниче об’єднання «Стирол», на Черкащині — ще один «Азот».

Із приморським містом вийшла трохи окрема історія. Там за радянських часів побудовано Одеський припортовий завод, який виробляє 600 тис. тонн карбаміду на рік, експортуючи популярне азотне добриво в понад 30 країн світу. За контроль над привабливим підприємством багато років йшла запекла боротьба вітчизняних скоробагатьків, та на момент розкрутки проекту газифікації ніхто, мабуть, не сумнівався, що ласий шмат має ось-ось дістатися всюдисущому Фірташу. Але… не так сталося, як гадалося. Спритного ділка, який раніше шалено збагатився на операціях із російським газом, зненацька відсунули геть від ОПЗ, та так енергійно, що його довірена особа змушена була залишити Міненерговугілля, пересівши в крісло віце-прем’єра, з виду престижніше, проте позбавлене реальних важелів впливу на галузь. Незалежні експерти тоді підказували, що на Одеський припортовий поклала око президентська «Сім’я», тож Фірташу, аби не втратити все, доведеться ділитися. Згодом так воно, треба розуміти, й сталося, адже після паузи в кілька місяців проект «спасіння вітчизняної енергетики» почали рекламувати з новою силою на найвищому рівні — очільник уряду Азаров та сам глава держави. Тривало це аж до ганебної втечі основних фігурантів справи, бо, мабуть, занадто привабливим видавався предмет оборудки.

Коли спала полуда з очей

Як твердять зараз галузеві фахівці, країна ледь-ледь врятувалася від велетенської мегаафери, наслідки якої відчували б на собі ще кілька поколінь українців. Адже фактично передбачалося народним рахунком спорудити сировинну базу для низки приватних хімічних комбінатів, власники яких й без того встигли великою ложкою посьорбати з вітчизняної казни. Прості ж українці мусили б роками працювали на віддачу процентів за кредити, у той час, коли олігархи множили астрономічні зиски.

Проте фінансовою кабалою справа не обмежилася б. Одна з двох складових синтез-газу, монооксид вуглецю, виробникам міндобрив фактично ні до чого. Найпростіший спосіб утилізувати цю страшну отруту — спалити її, перетворивши на вуглекислий газ. Правда, цей останній вважають головним винуватцем знищення озонного шару та глобального потепління на планеті. На Заході «це-о-два», що має техногенне походження, навіть запомповують у глибинні земні порожнини, не оглядаючись на витрати. Для України ж, вочевидь, передбачався дешевий варіант «по-китайському»: гігантські факели, які видно за десятки кілометрів від індустріальних монстрів. Оглядатися на Європу ніхто не збирався — нашій країні готувалася доля «сімейної» промзони із замордованою екологією та злиденним, слухняним трудовим персоналом.

Останні політичні події зіграли зі сценаристами «проекту сторіччя» злий жарт: через бойові дії на українському сході (які вони самі ж спровокували) два найбільші хімічні комбінати, де планувалося впровадити сумнівну новацію, змушені були призупинити виробництво. Газова атака вдарила зрештою по тих, хто її вигадав.