Юрко, танкіст і десантник, кращий син України

Миротворець між дітьми

У п’ятницю 23 травня по дорозі на роботу, як завжди, зателефонувала Юрі. Він відповів, що заступає на пост, — стримуючи сльози, продовжує розповідь мати. — Десь о другій дня знову набрала його номер телефону. «Зараз передам пост і піду відпочивати», — повідомив син. А о четвертій його не стало... Усі хлопці, котрі охороняли блокпост разом із Юрою, приїжджали на його похорон і розповідали, як син загинув. До блокпоста під’їхала міліцейська автівка, за нею рухалися дві інкасаторські (а в «Новинах» було повідомлення про те, що бойовики викрали кілька інкасаторських автомобілів). Хлопці саме укріплювали блокпост і ніяк не відреагували на їхню появу. Міліція супроводжує інкасаторів — що ж тут дивного? У цей час з автівок вистрибнули бойовики. У хлопців полетіли шумові гранати. Юра саме був у наметі. Вискочивши з нього, кинувся за танк по зброю. Але бойовики, схоже, готувалися до операції: Юру і ще одного бійця, які схопилися за зброю, одразу ж прибрали снайпери. Син не встиг навіть вистрелити — снайпер влучив йому у скроню. Так мій Юрко став героєм...

У Юрія Сітяєва залишилася 15-річна донька Аліна від першого шлюбу. Вона й колишня дружина Марина прийшли провести Юрія в останню путь. Не приїхала на похорон тільки старша сестра Наталія, боялася, що не зможе повернутися назад, — вона живе в Москві.

— Уявіть собі, як важко мені доводилося: у Юри й Наталі були абсолютно протилежні погляди на нинішню ситуацію, — ділиться Тетяна Опришко. — Я була між ними миротворцем, увесь час нагадувала доньці: ти українка.

Юрій мешкав у дідівському будинку. Діда, котрий пройшов війну, потім працював у міліції, був дуже совісною людиною, боготворив, намагався в усьому наслідувати, був навіть схожим на нього. Нині пані Тетяна не може переступати поріг батьківського дому. Свого часу вони з сестрою поділили його: на одній половині мешкала племінниця, на другій — Юрій. Перша передчасно пішла з життя, тепер ось і син...

— Тепер у мене щодня круговий шлях — через кладовище, Юрину могилу, — зітхає мати. — Він був золотою дитиною. Чи могла я відмовити його йти на ту війну? Він упертюх. Коли, було, вип’є зайвого, прошу: «Синку, не пий». А він: «Мамо, не втручайся в моє життя». Скаже як відріже. Він був відчайдушним, але дуже добрим, людяним. От і хлопці з Юриного блокпоста на прощання розцілували мене і сказали: дякуємо, мовляв, за такого сина.

Наталія Синенко прожила з Юрієм Сітяєвим 13 років. Зізнається, що досі з ним розмовляє, звітує про кожен свій крок, про все на світі.

— Кричати хочеться, — крізь сльози говорить жінка. — Досі не вірю в те, що сталося. У мене якесь відчуття нереальності — як нібито все це відбувається з кимось іншим, а не зі мною. Колись Юра просив, якщо помре, покласти в труну кашкет десантника. Іноді ми сміялися над цими його словами, а іноді я його сварила.

В Україні Юрій Сітяєв служив у танкових військах, а в Югославії — у повітряно-десантних. Тож Наталя, було, жартувала: ти, мовляв, визначся, яке свято твоє — День танкіста чи День повітряно-десантних військ. Будучи великим оптимістом, Юрій чомусь неодноразово говорив про смерть. Може, мав якесь передчуття?

— Наказував: коли, мовляв, у труні лежатиму, — пригадує Наталя, — нехай звучить пісня «Расплескалась синева», а я собі лежатиму і слухатиму, аж поки труну не накриють. І це побажання ми виконали. Просила його: приснися, скажи уві сні: може, ти іще щось надумав. Не приснився — отже, все зробили так, як треба. Коли Юра заявив, що піде до військкомату, я навіть не сприйняла його слів усерйоз. Сказала: «Юро, не чуди». Пішла на роботу, а він телефонує: «Я вже записався». Моя реакція була такою: «Дурень чи що?».

13 років тому, коли Наталя знайомила Юрія зі своїми батьками, той представився так: «Я Юрко, танкіст і десантник, кращий син України». Армією він просто марив. За ці 13 років вони то збиралися узаконити стосунки, то не збиралися. Було, як тільки посваряться — Наталя гримне дверима: «Не буду з тобою розписуватися!». 26 квітня Наталина донька Катя виходила заміж, і Юрій був дуже задоволений, що йому вдалося вирватися на весілля.

«От тепер, — сказав, — і загинути можна». Я йому: «Що ти верзеш? Іще ж твоя донька колись виходитиме заміж, до того ж у тебе хрещені діти», — говорити Наталі заважають сльози.

Не ховався за спини інших

— У понеділок він поїхав, а в четвер телефонує: «Ти на роботі? А хто ж Юрка зустрічатиме? Мене з армії вигнали». Виявляється, перш ніж відправити його в те пекло, вирішили піддобритися: дали звільнення на кілька днів. Юра приїхав 1 травня, а вже 2-го ввечері одержав наказ: о 7-й ранку бути на місці й отримати зброю. Як добратися — нікого не хвилює. Ми викликали таксі. Автівка тричі в дорозі ламалася — наче не хотіла везти його на ту війну, — відтворює Наталя іще зовсім свіжі події. — Можливо, доньчине весілля справило на Юру таке враження, бо на прощання він заявив: от, мовляв, довоюємо — візьму тебе за руку та й поведу до РАЦСу, потім добудуємо кухню (а в нас вона тільки літня, узимку там холодно), і ти більше на холодній кухні не куховаритимеш... Командир танка, котрий також приїхав на похорон, сказав: якби не такі, як Юра, їм довелося б набагато важче. Якби він упав на землю й закрив голову руками, лишився б живим. Адже бойовики хотіли захопити лише техніку. І тільки Юра та другий механік кинулися до зброї, щоб дати їм відсіч, за що й поплатилися життям. Юра таким і був — ніколи не ховався за спини інших. Я йому дорікала: невже тобі більше за всіх потрібно? «А як інакше? — сміявся він. — Я ж великий і сильний». На похорон приїхали й усі 25 хлопців, що разом із Юрою охороняли блокпост. Чекаючи їх, я до останнього сподівалася, що разом із ними до двору зайде і Юра та й скаже: «Ну що, як я пожартував?..» Ми поховали Юру в понеділок, а у вівторок хлопці поїхали на ще один похорон. До того ж мали провідати в госпіталі трьох поранених. Я сказала хлопцям на прощання: навіть якщо не розуміли своїх матерів, якщо вам чимось не догодили дружини, ви собі не уявляєте, як вас чекають удома, повертайтеся всі живими.

Наталя стверджує, що далека від політики. Проте пророкує: ця війна, на якій убивають наших чоловіків, братів, дітей, закінчиться тим, що можновладці потиснуть одне одному руки, перерахують гроші, що заробили на чужому горі, — і все.

— Поки біда ходить десь далеко, все сприймається зовсім інакше. Коли ж вона торкнеться тебе, твоєї сім’ї — у голові все змінюється, — розмірковує жінка. — Юрко пішов на цю війну добровольцем. І хоч я його в цьому не підтримувала, не можу не відзначити: а мій бач як вчинив! Але ж, вибачте, навіть туалетний папір ми воякам передавали самі. А не наша влада. Одного разу ми з Юрою довго розмовляли, і я запитала, чи не шкодує, що так вчинив, що пішов добровільно на цю війну. Він довго мовчав, а тоді відверто сказав: «Давай закриємо цю тему. Зрештою, там також хтось мусить бути. Якщо не я, то хто?».

Чи не найкраще знав Юрія його найближчий друг Олег Дашко. Про нього Юрій говорив так: «Я не знаю, хто ти мені: кум, друг чи брат». Ця дружба тягнулася іще з профтехучилища, в якому хлопці освоювали професію тракториста-механіка. Вони були нерозлийвода, недаремно в училищі їх називали сіамськими близнюками. Дружина Олега — Лариса — пригадує, що коли тільки-но почала зустрічатися зі своїм судженим, той познайомив її з Юрієм, представивши його так: «Це мій найкращий друг, він хреститиме мого сина». Дівчина про сім’ю тоді тільки мріяла. А коли вони з Олегом побралися, Юрій став членом їхньої родини. Ця дружба витримала випробування часом.

— Було, зателефонуєш Юрі чи в дощ, чи в сніг: потрібна, мовляв, твоя допомога — він тут як тут, — зі сльозами на очах ділиться своїми спогадами Лариса. — На всі свята: Новий рік, Різдво, Пасху, день народження — о 6-й ранку телефонний дзвінок: «А скажи-но, кумо, Юрко першим тебе привітав?». Того фатального дня Олег розмовляв із Юрою по мобільному телефону останнім, тож саме йому повідомили, що Юри більше немає серед живих. Таким свого чоловіка я ніколи не бачила: він зблід і опустився по стіні на підлогу, телефон випав із рук. «Сітіка вбили», — ледве промовив. У Юри було прізвисько Сітік — від Сітяєв. Його не стало 23 травня о 16-й годині, а ще об 11-й він телефонував мені й просив номери мобільних телефонів наших синів Олексія й Віталія (вони обоє народилися в один день — 1 червня). «Аби я привітав їх найпершим», — пояснив». Оце таким був наш Юра. На нього неможливо було образитися. Він працював в охороні промкомбінату й ніколи не гнався за багатством. Йому було байдуже: вишукані страви на столі чи просто нарізане сало з огірком. Побутові проблеми для нього нічого не важили.

А Олег припускає, що Юрій, мабуть, передчував щось неладне, бо під час їхньої останньої телефонної розмови раптом дуже щиро зізнався: «Куме, друже, брате, я тебе так люблю».

— Я йому сказав: по телебаченню показують, що там, поряд із вами, стріляють. А він мені: «У нас, слава Богу, спокійно»... Юри не вистачає. Його не просто вбили — взяли моє серце й вирвали із грудей, — якби Олег не був чоловіком, то, напевне, просто розридався б. — Якось Юра допомагав мені заливати цементну підлогу в гаражі. І, доки не висохла, написав на ній: «Сітяєв + Дашко = дружба». Щоразу, коли заганяю автомобіль до гаража, бачу цей надпис...