Наприклад, до авторства залучили практично всіх «давників» — фахівців з нашої доґутенберґівської літератури: київських, львівських, харківських, одеських, донецьких професорів. А ті наукові авторитети, що не представлені у першому томі, саме в цей час працювали над авторськими історіями давнього українського письменства, як-от Михайло Наєнко та Юрій Ковалів. Проте обидва з великою шаною говорили про з’яву свого колективного «конкурента»: перший назвав її не просто великою (майже тисяча сторінок), а величною роботою, і радів, що ніде немає і сліду фальшивої концепції трьох братніх народів, «один з яких по досі присвоює собі половину цього тому». Другий також погоджувався, що так званої древньоруської літератури немає, бо просто тоді ще не існувало Московської Русі. І закликав надалі пильніше придивитися до «протоукраїнської літератури», зафіксованої у писанках, вишиванках та іншій орнаменталістиці, котру Ю.Ковалів вважає за нерозшифроване письмо.
Директор Інституту літератури Микола Жулинський назвав головними прикметами нової історії давнього українського письменства поєднання колись забороненого материкового та діаспорного літературознавства в єдину дослідницьку систему і зняття з наукового дискурсу російських ідеологічних догм. Ну й усі говорили про небачену досі повноту тогочасного літпроцесу, представлену не лише високими зразками, а й, як мовили б нині, розважальними творами на зразок перекладної середньовічної легенди про графа Дракулу. Головним же «героєм», редактором-реалізатором усього 12-томового проекту визнано академіка Віталія Дончика, котрий колись починав журналістом в «Літературній Україні»; понад тридцять років був знаний за провідного критика: під час «перебудови» створив політичний текст, що вплинув на нашу новітню історію — Програму Народного руху; 1996-го отримав Шевченківську премію як співавтор «Історії української літератури ХХ століття» (тоді ж лавреатами стали ще двоє учасників нинішньої презентації — Ю.Ковалів та М.Наєнко).
Оголошено, що найближчим часом вийде друком 4-й том «Історії української літератури»: дослідження літпроцесу шевченківської доби, де науковим редактором є Іван Дзюба.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
