Філологія без мови?

Ще як був у нас Президент Леонід Кучма, надумався ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (КНУТШ) Віктор Скопенко (Герой України, академік, начальник ВАК і так далі) зліпити з трьох факультетів — філологічного, іноземної філології та сходознавства — такий собі Інститут філології. Щоб мати справи (адміністративні, фінансові тощо) з однією особою, зручною в користуванні, бо керівники отих трьох факультетів дозволяли собі всілякі вольності. Так і зробив, бо хто ж йому завадив би, досить того, що діти й онуки з небожатами всіх українських начальників навчалися в нього — тоді ще не всі з них обирали оксфорди. Директором Інституту Скопенко призначив тоді ще не відомого у філологічному світі Григорія Семенюка. Щоправда, університетський люд здогадувався: новоспечений директор — особа невипадкова, бо коли Григорій Фокович захищав докторську дисертацію, то в нього не вийшло. А коли опісля ректор Скопенко викликав членів спецради до себе «на килим», то зразу й «получилося»...

Обрання — після затвердження

Уже через рік директорування професора Семенюка в Інституті відбулася процедура обрання директора згідно з правилами. Пригадаймо, як те відбувалося. Коли зі своєю програмою виступив ще один кандидат на посаду директора, відомий мовознавець, колишній декан факультету іноземної філології професор Олександр Чередниченко, в залі лунала, як кажуть, злива оплесків. Після виступу ж Семенюка оплески були, але, далебі, не злива. А лічильна комісія так налічила, що десь поділася ота злива оплесків на підтримку професора Чередниченка. Члени лічильної комісії і досі при посадах. Після Помаранчевого майдану зародилася була надія, що В. Скопенка, який так тиснув на всіх ректорів вишів України, щоб одностайно підтримували Януковича, попросять покинути кабінет. Але до цього кабінету прийшов тодішній міністр освіти Станіслав Ніколаєнко — і вийшов звідти усміхаючись, ніби запевняв: «Усе буде, як було»...

Та перейдімо до дня сьогоднішнього. Термін повноважень на посаді директора Інституту філології закінчився. Чи залишиться після 14 літ стагнації ще на сім років на цій посаді Григорій Семенюк — питання небуденне, бо ж і сам Шевченків університет, і його підрозділи мають бути взірцевими для вищих навчальних закладів всієї держави. А стан освіти й науки на факультетах гуманітарних, можливо, не на всіх, викликає в суспільстві й незадоволення, і гнів. І бажання змін, великих. Мене ж особисто вже давно непокоїть стан освіти й науки в Інституті філології. І ось тепер, коли завершується термін повноважень директора, — конкурс ніби оголошено, закінчиться він десь наприкінці червня. Та подейкують, ніби пан Семенюк запевняє: владуватиме ще сім років. І є підстави: кафедри почали вже висувати цю одну-єдину кандидатуру. Навіть за умови дотримання всіх правил проведення конкурсу перемогу може одержати саме він. Адже, по-перше, люди бояться рот відкрити — помста ж не забариться, а по-друге: «тиха гавань» влаштовує дуже багатьох — при цьому згадую прізвище Брежнєва.

Хочеться запитати колег: «Вам не соромно?». Якщо вам байдужа доля нашої філології, майбутніх поколінь студентів і молодих науковців, то подумайте хоча б про себе. Кращі діти роз’їдуться по європах, подадуться в навчальні заклади, де є чим дихати.

«Партійність» замість науковості

Люди загалом знають, які оцінки мав у своїй заліковій книжці протягом п’яти років навчання сьогоднішній претендент. Врешті прочитайте все, написане ним, поміркуйте над сенсом появи праць, написаних сукупно з іншими науковцями, наприклад з проф. М. Ткачуком. Або розгорніть «Історію української літератури. Книга 1» (за редакцією проф. О. Д. Гнідан), що вийшла у 2005 році у видавництві «Либідь». Мало того, що вже в передньому слові подибуємо нашарування помилок і недоречностей, так і трактування матеріалу викликає неабиякий подив. До того ж, підручник писали аж 16 авторів. До речі, серед них бачимо прізвища проф. Н. М. Гаєвської та її доньки О. Гаєвської, колишньої моєї студентки-японістки, яка, щоправда, одночасно здобувала освіту ще й на філологічному факультеті (українська мова та література). Подиву гідна універсальність цього юного фахівця: захистила дисертацію з японістики, а стала врівень iз фахівцями-україністами та ще й збагатила цей підручник такими підрозділами на кшталт «Ольга Кобилянська і Фрідріх Ніцше», «Жіноча журналістика»... Не знаю, що думають члени кафедри української літератури щодо спілки матері й доньки, але я особисто переконаний: таку свободу в роботі над підручником пані Н. Гаєвська та О. Гаєвська мають лише завдяки багаторічній дружбі з директором Інституту.

Хіба ж не Григорій Семенюк під крилом Віктора Скопенка проводив блюзнірську політику співіснування з Партією регіонів. Кожного, хто виявляв громадянську позицію, рано чи пізно звільняли, а кафедри наповнювали невігласами, зручними в користуванні. Ще не забуто, як у дні другого Майдану відстежували студентів, котрі вийшли протестувати, а «дірехтор» три місяці просидів у кабінеті, благословляючи табачниківські комісії, що взяли під контроль заняття? І хіба ж не викладачі Інституту філології, Павло Рудяков та Олександр Яровий обгидили університет, освячений іменем Шевченка? Чого варті слова О. Ярового, опубліковані у пресі із закликом до беркутівців: «Беркут! Хлопцы, браты, казаки! Стреляй фашистских сук! Бей на поражение! Не жалей их!»... Лише після втечі Януковича, під тиском громадськості цих двох «педагогів» звільнили «за власним бажанням».

Як провести вибори?

Отож дуже важливо, щоб майбутні вибори відбулися демократично: не голосами «трудового колективу» (всі ж розуміють, за чиїм бажанням формувався його склад). І до лічильної комісії мають увійти особи обрані не за принципом «єсть мнєніє». Та й найсправедливіше було б, аби в голосуванні брали участь не тільки члени вченої ради, а й весь колектив iнституту. Не знаю, чи можна запросити на вибори спостерігачів, скажімо, з Комітету з освіти й науки нашого парламенту, але то було б добре й справедливо. До речі, хочеться запитати міністра освіти й науки, а також голову Комітету з освіти нашого парламенту, чи не могли б вони знайти в Україні вченого, здатного очолити iнститут? Повторюю, Інститут філології Шевченкового університету має бути на рівні європейського освітнього закладу.

Гадаю, було б правильно провести на сторінках котроїсь газети дискусію, аби науковці похвалилися досягненнями, показали вади і, найголовніше, — висловили свою мрію про Інститут української (!) філології в університеті. Сьогодні проводити реорганізацію Інституту філології, тобто поділ його на Інститут української філології та два факультети: (сходознавства й іноземної філології) ректор, звісно ж, не буде. Та через рік-два це доведеться зробити — нова Україна на той час буде розумніша й сміливіша. Не треба бути Платоном чи Птоломеєм, аби зрозуміти: не може одна особа успішно керувати таким огромом україністів, славістів, сходознавців, фахівців iз мов народів Європи. Навіть якби нам поталанило підняти з могили Агатангела Кримського чи Леоніда Булаховського, то й вони не змогли б навіть протягом трьохсот днів вислухати у своєму кабінеті не те що всіх студентів, а навіть викладачів. Із практики знаю, що довірлива бесіда віч-на-віч — запорука успіху.

Викладачі без знання мов

Не наводитиму прикладів негараздів, що накопичилися на кафедрах україністики, славістики та романської й германської філології — хай про це скажуть люди, котрі там працюють. Обмежуся мінімальною кількістю прикладів, які характеризують інститутське сходознавство. Тут знищується сама ідея орієнталістики, частину спецсемінарів та спецкурсів навіть ведуть україністи та русисти. Завідувачі кафедр не мають базової сходознавчої освіти, жоден iз них не володіє достатньою мірою східною мовою, що вже говорити про англійську чи іншу світову мову. Директор інституту протягом всього часу перебування на посаді навіть не спробував оновити керівний склад. Утiм на кафедрах є вже молоді викладачі — хай і небагато — досить високого рівня. Проте зроблено все, аби витиснути з інституту здібних, грамотних фахівців, скажімо, тюрколога Сергія Сорокіна. Найвищою інстанцією в оцінюванні наукового рівня сходознавчих дисертацій була і є Людмила Василівна Грицик — професорка, що, здається, не володіє жодною східною чи західноєвропейською мовою. Та й у списку її наукових праць важко знайти позицію, яка свідчила б про належність науковця до гільдії орієнталістів. Заступниця директора з наукової роботи професор Олена Снитко, сподіваюся, не стане заперечувати факт ганебного захисту кандидатської дисертації з турецької літератури асистентки Г. Рог — керівником була саме пані Грицик, вона ж одночасно й голова спецради. На щастя, я зберіг ксерокопію дисертації (як взірець невігластва), зроблену з обов’язкового примірника, що зберігався в університетській бібліотеці. Мабуть, текст дисертації ніхто з членів кафедри та й спецради не читав.

Розумію, що, намагаючись звести з колін наше сходознавство, потрібно збільшувати кiлькiсть фахівців iз науковими ступенями, але ж не можна доводити цей процес до такого стану, коли дисертаціями називаються опуси, виконані компілятивним методом на основі двох-трьох російськомовних монографій або, у кращому разі, з недоладно зліплених шматків iз перекладених східномовних праць. З авторами таких дисертацій, я впевнений, працювати можна, лише потрібно змусити їх робити науку не лівою ногою, а світлою головою. Тоді сходознавцям пропонувалися б теми, визначені не докторками наук з кафедр русистики чи романо-германських мов. Поки що ж пропонують теми на зразок «Девіації в турецькій мові» чи «Прикметник у турецькій мові». Який прикметник! Ця частина мови в структурі тюркських мов наледве чи має вагу одного відсотка. Та й у всіх підручниках вона вже бездоганно описана. А те, що протягом тривалого часу, коли кафедрою керує доцент Володимир Підвойний, ніхто не порушував проблем історії мови чи глибинних питань теоретичної граматики, нікого не обходить.

Гроші за невігластво

Хочеться знову ж таки запитати, де цікаві підручники з мови й літератури, де монографії, що їх мали б написати викладачі Інституту? Коли нарешті суспільство побачить підручник з історії української мови? Колись доброї пам’яті професор Павло Плющ видав був ґрунтовну працю, але ж на той час «зародження» нашої мови можна було бачити лише починаючи з ХІV століття. На жаль, і досі ще можна почути з вуст викладачів байку про колиску з трьома братами, тільки ж чомусь російські філологи узвичаїли для себе терміни «древнерусская литература» й, відповідно, «древнерусский язик», а ми упродовж двадцяти років не можемо відкрити хоча б у Шевченковому університеті кафедру давньоукраїнської літератури. Щоб переконати світову лінгвістику в тому, що і Ярослав Мудрий, і Володимир Мономах розмовляли українською мовою, звичайно ж досить відмінною від сьогоднішньої, потрібно створити поки що бодай у нашому університеті Інститут української філології, в якому науковці — справжні — якнайприскіпливіше опрацюють і всі тексти княжої доби, й грамоти та ділові документи Середньовіччя. Скільки відкриттів можна зробити, опрацювавши хоча б корпус документів, виданих Віленською комісією. Натомість у звітах про наукову роботу рiк у рiк подаються списки статей, пишуться дисертації, актуальність яких викликає великий сумнів. Якби фахова комісія прочитала продукцію, завдяки якій частина викладачів стає кандидатами наук, доцентами та докторами, то, далебі ж, вигукнула б: «Чому не йде апостол правди і науки?». Чи ж правомірно збільшує та й збільшує держава зарплати, забезпечує науковими пенсіями осіб, котрі наледве чи заслуговують цих благ — ось що хочу запитати і Міносвіти, й Комісію Верховної Ради з питань науки й освіти. А ще хочу нагадати, що в Європі перебувати на посаді більше двох термінів не має права ніхто. Отже, або й ми дотримуємося цього правила, або ж поховаймо гасла європейськості в найнижчій шухляді робочого столу. Наприкінці освідчуюся у своїй любові й пієтеті до альма-матер, та боюся, що котрогось дня мимоволі вихопиться з моїх грудей: «Кумедія з вас, мамо...»

Мрії збуваються

Отже, дозволю собі висловити власне бачення розвитку філології, цієї надважливої галузі вітчизняної науки. Чи не час, по-перше, зробити реорганізацію Інституту філології ? Це має бути, звісно ж, Інститут української філології із славістикою. Гадаю, що доцільно вивести зі структури інституту відділення іноземної філології та відділення сходознавства й повернути їм колишній статус факультетів — це можна зробити без додаткового фінансування. На посаді директора оновленого інституту бачу особистість визначного вченого, який обов’язково має вільно володіти бодай однією з чотирьох світових мов, краще, звісно ж, англійською. Як приклад можу навести прізвища відомих науковців старшого покоління: Олександра Чередниченка, Костянтина Тищенка, Тараса Кияка. Утім сьогодні таку особистість потрібно шукати передусім серед молодих працівників. Варто зробити розголос про конкурс по всій Україні. Інститут української філології КНУ ім. Шевченка має стати центром україністики, відомим у всьому світі. Новий директор має протягом найближчих років повести таку кадрову політику, щоб на кожній кафедрі працювали найкращі в Україні фахівці, молоді, енергійні, поліглоти.

Невже держава, яка забезпечує iнститут грошима, захоче тримати в столиці заповідник сірятини? Викладачі цього навчального закладу одержують зарплату значно більшу, ніж в інших вишах, — хочеться запитати: на якій підставі? Чи не за те, що обирають собі отаких керманичів. У світі щороку відбуваються наукові конференції, конгреси, та чи поїдуть туди науковці з Інституту філології? Маю сумнів — їм нічого там сказати. Саме Шевченків університет повинен бути провісником нових ідей, шевченківці просто зобов’язані порушувати в засобах масової інформації наболілі проблеми. Чи може хтось пригадати виступи в пресі бодай одного професора з цього високооплачуваного навчального закладу — ну, крім критичних застережень професора Михайла Наєнка та ще мого волання. Чомусь ніхто й слова не сказав про оті вимоги ВАК стосовно обов’язкової кількості публікацій за кордоном, адже практика засвідчила надто вузьку географію: Білорусь, Росія, можливо, ще Придністровська Республіка з Абхазією й Південною Осетією. Дешевше й корисніше було б започаткувати часопис «Філологія в Україні», де майбутні кандидати та доктори наук могли б опублікувати свої вагомі дослідження англійською чи іншою мовою народів Європи. Такий часопис наші посольства поширювали б у світі, й з того була б таки якась користь. Для нормального розвитку філології має бути налагоджене ефективне викладання іноземних мов, і в орбіті зацікавлень повинні бути не лише відомі всім чотири мови, а й польська (!), сербська, словацька, чеська, угорська, румунська — мови наших сусідів. Викладачі є — самих тільки студентів з кафедр славістики вистачає, аби їхня практика була не «липова», а полягала, наприклад, у навчанні школярів десь упродовж року. Ото й була б ота друга іноземна мова, викладання якої ініціювало Міністерство освіти.