Дівоче «Знамення»

Життя біля святині

Раніше завжди доводилося бувати у Маріїнському духовному центрі Зарваниці — одній iз найбільших духовних святинь України — під час велелюдних прощ. А цього разу, під холодним дощем передостаннього весняного дня, вона була незвично тихою і порожньою. Хоча від цього не менш гарною і величною. Знаючі люди кажуть, що, аби відчути єднання з Богом, сюди треба приїжджати, коли навколо не вирує багатотисячний натовп. Мешканцям села пощастило — вони можуть приходити сюди будь-коли, як тільки забажають. Зовсім поряд зi святим місцем — і колегіум «Знамення», який має статус інтернату тому, що впродовж двох років навчання (10-й і 11-й класи) учениці тут і проживають, маючи змогу бувати вдома лише на вихідні, кому не дуже далеко, та на канікулах. Тож усі ці два роки вони, можна сказати, живуть і навчаються під охоронним покровом Богоматері, що є дуже символічно.

Я приїхала за півгодини до свята, коли дівчатка у своїх кімнатах, як і належить винуватицям торжества, додавали «останні штрихи» до своїх зачісок і кидали останні «контрольні» погляди в дзеркала. Однак і зачіски, і одяг, і макіяж випускниць колегіуму — все було досить скромним. Сукні й костюми — простими і білими, з елементами національної вишивки, спідниці — розумної довжини. Як дізналася потім, вишивали дівчаткам наряди їхні мами і бабусі, або ж вони самі доклалися до їх створення. А молодші вихованки колегіуму, десятикласниці — ті, хто прощатиметься зi «Знаменням» наступного року, — на уроках рукоділля традиційно виготовили для них симпатичні вишиті бісером торбинки. Всередині кожної — пучка свяченої солі, просфора, Cвяте Письмо та молитовник.

Під час коротенької екскурсії навчальними класами та житловим блоком помітила чимало ікон та іншої релігійної атрибутики. А ще — малюнків і фото з відповідними написами на стінах. У цілому ж усе виглядало хоч і трошки аскетично, але найбільше було схожим на дім — невеликий і скромний (розбудова закладу — лише в перспективі), але дуже затишний і наповнений любов’ю. Саме такий, яким задумували його зробити для своїх учениць учителі, вихователі і передусім директор пані Анна Зварич, яка стояла біля витоків створення цього закладу і вклала в нього частину своєї душі. Ось як розповідає вона про День подяки, який, власне, і є випускним у колегіумі:

— Розпочинається наше свято Божественною літургією у соборі Зарваницької Матері Божої, де ми всі дякуємо Господові за його любов, за дар життя, за всі отримані ласки. Кожна випускниця отримує окреме благословення від митрополита, або отця-духівника на подальшу щасливу життєву дорогу. Опісля — урочистості у колегіумі, вручення атестатів зрілості, похвальних листів, грамот і спеціальних медальйонів-оберегів із зображенням ікони Знамення Божої Матері, на честь якої і названо навчальний заклад. Випускниці дякують батькам, учителям, вихователям за все, що ті їм дали. За турботу про донечок дякують їм батьки. Педагоги ж складають батькам подяку за великий кредит довіри — що віддали до них на навчання своїх дітей, свій найцінніший скарб. Звучить подяка і випускницям — від десятикласниць, за рік спільного життя і навчання. Така взаємна вдячність між людьми — це вияв особистої культури, релігійної і культурної вихованості. Адже передусім добрими християнками і чесними громадянками прагнемо ми виховати своїх учениць.

«Завжди пам’ятайте, що ви — християнки, завжди робіть добро і уникайте зла!» — таким було і головне напуття священика у соборі Зарваницької Матері Божої після урочистої літургії, що проводили спеціально для 17 цьогорічних випускниць та їхніх батьків, і хвилюючу та піднесену атмосферу якої важко передати у фотографіях.

У сусідній Польщі це дуже престижно

Повна офіційна назва «Знамення» — колегіум-інтернат для дівчат iз поглибленим вивченням предметів духовно-просвітницького спрямування. Розпочав він свою діяльність порівняно недавно — 1 вересня 2008 року. До речі, попередня подібна школа для дівчат функціонувала на Тернопільщині понад сто років тому в селі Язлівець Бучацького району. Опікувалося тоді нею Згромадження сестер Непорочного зачаття Римо-католицької церкви. Зараз ця спільнота має кілька таких шкіл у різних містах сусідньої Польщі, і там вони є навіть дуже престижними.

Першими вихованками колегіуму було всього восьмеро дівчат, цього ж навчального року їх тут навчалося вже 33 — як iз Тернопільщини, так і з інших сусідніх регіонів. А піклувалися про них 26 працівників закладу, в тому числі 14 педагогів. Окрім загальних предметів, які вивчають у 10-11 класах усі українські школярі, тут також є спеціальні курси на вибір — «Естетика», «Філософія», «Психологія», «Етика: духовні засади» та факультативи «Польська мова», «Християнський духовний розвиток», «Релігієзнавство», «Історія української культури: від Середньовіччя до початку новітньої доби». Іноземних мов вивчають аж три — окрім польської, ще німецьку та англійську. А влітку навіть організовують англомовний табір, до якого приїжджають учителі з-за кордону. Їздять під час навчання за кордон і самі учениці — до шкіл Святого Франциска в австрійському Відні та гімназії Блаженного Петра Павла Гойдича у словацькому місті Пряшеві, з якими укладено угоди про співпрацю «для розширення співробітництва в сфері освіти, пізнання історії, культури, природних ландшафтів та удосконалення знань іноземних мов».

А ще, за словами самих педагогів і учнів, у цьому закладі є щось незвичайне, яке «неможливо визначити чи замовити». Можливо, тому, що тут відчувається близькість Божа через присутність поряд святого місця і панує особлива атмосфера молитви.

«Головне — щоб дочка вміла жити з Богом у серці»

Як розповіла «УМ» пані Анна Зварич, заклад підтримує зв’язок з усіма своїми випускниками, прослідковує долі дівчат. Звичайно, не всі вони вибирають подальшу освіту і професії, які пов’язані з релігією. Однак понад 80 відсотків усе-таки обирають гуманітарні професії, а кілька випускниць навчаються зараз в Українському католицькому університеті у Львові. Але головне не це. А для пояснення, що саме, надаю слово відомому на Тернопільщині релігійному діячу, настоятелю тернопільського храму Всіх Святих Українського Народу отцю Івану Гуні. На цьогорічному випускному Дні подяки у «Знаменні» він був присутній як батько випускниці. Всього у нього восьмеро дітей, і дві з п’ятьох дочок навчалися саме в колегіумі.

— Процес навчання тут не є якимось надто релігійним,— каже отець Іван, — дівчатка навчаються, як усі школярки, але духовних знань отримують значно більше, ніж від предмета «Християнська етика» у звичайній школі. До того ж тут вони живуть біля визначної святині, часто там бувають, спостерігають за діями прочан і самі до них долучаються. Найважливіше ж, що дає їм колегіум — це базові основи християнського життя. Звичайно, і батьки вдома навчають їх, як поводитись у тих чи інших життєвих ситуаціях. Але у них далеко не завжди є на це стільки часу і таке вміння, як у викладачів і вихователів цього закладу. Останні проводять iз дітьми дуже багато часу, тут наче їхній другий дім і друга родина, і вчителі навіть власним прикладом показують, як слід реагувати на ті чи інші життєві виклики. І якщо хтось раптом сказав якесь погане слово чи зробив недобрий вчинок — приміром, збрехав, — то тут спільно шукають і знаходять відповідь на запитання, чому так сталося, як реагувати, як не допускати такого в майбутньому. А якщо в когось захворіли мама чи батько, наприклад, то вони разом стають до молитви за здоров’я, показуючи приклад доброти і взаємопідтримки.

Як для батька все це для мене дуже важливо. І саме усвідомлюючи важливість таких речей для виховання, я займався свого часу заснуванням «Знамення», відтак опікувався ним і продовжую це робити. Моя Оля, яка сьогодні одержала тут атестат, збирається вступати до економічного університету. Глибше вивчати далі релігійні науки вона не планує, але ж зовсім не обов’язково, щоб дочка стала у них професором, головне — щоб уміла жити з Богом у серці. А в колегіумі дівчат саме цього й навчають.

Випускний день подяки закінчився у «Знаменні» спільною трапезою, алкоголю на якій, звичайно ж, не було, як і потреби в ньому. А перед нею випускниці демонстрували свої таланти у невеликому концерті. І єдине, чого дівчаткам цього дня не вистачало, — це партнерів для традиційного вальсу, тож танцювали його і з батьками, і з братами, і зі своїми педагогами. Але це, думаю, не дуже їх засмутило. Адже все ще попереду — і кавалери, і танці, і кохання, і всі радощі життя. А з труднощами, які, на жаль, теж нікого не минають, у «Знаменні» їх, віриться, навчили справлятися гідно.