На канікули — з книжками

«Нарешті!» — полегшено зітхають тисячі школярів, у яких — саме так — нарешті почалися канікули. Довгоочікувані й омріяні. Як вони в кого пройдуть — то вже варіації, але головне — це свобода в усіх сенсах. І в тому числі свобода від примусового читання. Тому головний принцип червневої добірки книжок від «України молодої» — необов’язковість: не читається — переносьте список на осінь і насолоджуйтеся літом. Адже влітку слід читати тільки для задоволення!

Для найменших — легенька й майже «повітряна» (хоч і стосується насамперед водної стихії) книжка-картинка «Поні, який хотів побачити море» Наталії Чуб із ілюстраціями Віки Ходорковської (Mikko, 2010). Письменниця, психолог за фахом, пише короткі терапевтичні історії для малявок; ця — про велику дитячу Мрію. Море. Поні, який, здавалося б, непогано жив собі в зоопарку й возив на спині дітлахів, зустрів дівчинку й уперше почув про море. Історія про те, як важливо втілювати мрії одне одного і те, що насправді неможливо описати найбільше щастя. Плануєте поїздку на море — покладіть і цю книжечку, вона не займе багато місця.

«Червона книжечка» Ганни Копилової («Основи», 2014) — дитячий варіант «Червоної книги України» (хоч туди чомусь і закралися малюнки панди й коали, які, здається, в Україні не водяться) має всього 44 сторінки й поважну сову на обкладинці, яка серйозно вдивляється в читача із дупла. Дупло, між іншим, потішить маленьких читачів, оскільки зроблено його за допомогою дірки в обкладинці, з-за якої так весело визирати. Великі ілюстрації Олени Васик, небагато тексту, а головне — практичні поради щодо того, як маленька людина може допомогти зберегти довкілля.

Які ж канікули без мандрівок? Хтось поїде в табір, хтось — до бабусь із дідусями, а в когось, можливо, є гарна традиція подорожувати всією родиною, досліджувати цікавинки рідного краю чи навіть усієї України. Для таких «подорожників» Анна Третяк і написала великий путівник «Допитливій малечі про цікаві речі» («Авіаз», 2013). Тут вибрано майже всі ключові куточки України — як популярні й відомі місця, так і менш відомі, де малі відвідувачі почуватимуться справжніми дослідниками. Текст путівника написано жваво й легко, адресат тут, без сумніву, — «допитлива малеча», а не батьки. Утім, засмучує оформлення, що застрягло десь у 1990-х, в ері без нормальних шрифтів і пристойної верстки. Шкода, але це не привід відмовлятися від захопливої подорожі Україною!

«ВДВ» Роальда Дала («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2013, переклав з англійської Віктор Морозов) — «захопельна», як сказав би Великий Дружній Велетень,  і смішнюча книжка, бестселер світової літератури, який проковтнуть із задоволенням як діти, так і дорослі. ВДВ — це Великий Дружній Велетень, маргінал у своєму світі, адже замість того, щоб жерти собі «людських створінькал», як решта велетнів, веде вегетаріанський спосіб життя і ночами... вдмухує дітям приємні сни. Однієї ночі ВДВ знайомиться з сиріткою Софією, разом вони придумують хитромудрий план — як зупинити кровожерних велетнів і нікого при цьому не вбивати. Далі розповідає дуже просто про складні життєві речі, наприклад про людську природу:

«— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно й без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.

— Але ж люди не їдять одне одного...

— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодилячки не вбивати інших крокодилячок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.

— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.

— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх».

Напрочуд важливу тему — самовизначення — порушила в повісті «Подорож до Котанії» Галина Рис (видавництво Альбіни Позднякової «Artarea», 2013). Один кіт, який любив малювати, з’ясовує, що він насправді котячий принц Мяуслав, тільки давно загублений. Потрапивши до казкової країни Котанії, де владарюють, як зрозуміло з назви, коти, Мяуслав розуміє, що бути королем — це не така вже чудова штука. Адже король не лише одружитися по любові не може, а й піти за покликом душі теж. Письменниця говорить із малими читачами і про «споріднену працю», і про покликання, і про обов’язок — перед родиною чи державою. І це все подається через точку зору й «життєву філософію» кота Мура... тобто, звісно, Мяуслава!

Одна з найбільш очікуваних новинок цієї весни — повість Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» («Видавництво Старого Лева», 2014). Її адресати — підлітки (середня школа), які вже не знають, що таке Совєтський Союз. Мензатюк ставить перед ними незвичайну героїню — 14-річну Яринку, яка переживає більше не за душевні драми й хлопців, а за долю своєї країни, яка тоді, наприкінці 1980-х, якраз увімкнула режим «розпаду». Перші нелегальні мітинги, перші нелегальні прапори України, поява «Руху» й почуття патріотизму — це все вже історія з підручників для нинішніх 14-річних. Та оскільки історія має звичку повторюватися, то не зайве ще раз пройти урок і нагадати собі висновки.

«Дівчата з 13-ї вулиці» Малгожати Гутовської-Адамчик («Урбіно», 2014, переклала з польської Божена Антоняк) — книжка складна, втім, проблеми, як правило, не мають канікул, тож якщо вони є, то лишаються з нами й улітку. Героїні — три абсолютно різні дівчини; хоч вони й навчаються в одному класі, та зовсiм не мають нічого спільного. Й ось випадок зводить їх разом: усі троє змушені читати звичайну дитячу книжку своїй ровесниці, яка вже кілька місяців перебуває в комі. Хвора дівчина — ідеальний слухач, не перебиває, не ставить запитань і навряд чи комусь розпатякає чужі таємниці. «Дівчата з 13-ї вулиці», попри дражливі й неоднозначні теми (наприклад, підлітковий секс) — книжка про самотність, якої так багато в цьому вщерть населеному людьми світі.

Роман «Напівлихий» Саллі Ґрін («Видавництво Старого Лева», 2014, переклав із англійської Віктор Морозов) привернув увагу критиків уже на етапі підготовки книжки до друку. Права на книжку ще до видання встигли розкупити понад 30 видавництв по різних країнах світу. До офіційної дати продажу «Напівлихого» тримали у клітці, як і головного героя цієї книжки — напівкровного 16-річного Натана, сина білої відьми й чорного відьмака. Натан — вигнанець у суспільстві, в якому живе. Не чорний і не білий. Уже самим своїм походженням він із дитинства вселяє всім страх і зневагу до себе, навіть його сестра по матері ненавидить хлопця. «Напівлихий» — книжка про світ чарів, однак жорстокість тут явно зі світу реального, людського. Це перша частина запланованої трилогії Саллі Ґрін, читається без відриву, залишає по собі осад і купу не надто веселих думок. Утім є надія, що у двох наступних томах авторка лишить читачам трохи більше віри у всесвітню справедливість, якої всім нам так останнім часом бракує.

Ольга КУПРІЯН,
Простір Української Дитячої Книги «БараБука», спеціально для «УМ»