Почаївська лавра. Гравюра на металi.
Про те, що Свято-Успенська Почаївська лавра, яка знаходиться у Кременецькому районі на півночі Тернопільщини, є однією з найбільших православних святинь українського народу, відомо дуже багатьом в усіх куточках України. А от про те, наскільки цікавими — деякі майже на межі фантастики — є епізоди давньої історії лаври, знає значно менше людей. А вони таки вартують того, щоб їх знати.
Як свідчать стародавні перекази, одного ранку, приблизно 1240 року, монахи, вийшовши зі своїх печер після вранішньої молитви, побачили... Богородицю, яка стояла на самому вершечку гори у вогняному стовпі й молилася. Бачили це диво і пастухи, котрі випасали там овець. На голові Матері Божої була корона, а у десниці — скіпетр. Показавши себе людям, вона піднялася із землі на небо, залишивши на скелі слід своєї правої ступні. Слід той відбився на твердому камені, як на розплавленому воску, і залишився навіки. Досі він наповнюється водою, яка вже майже вісім століть приносить зцілення стражденним. А тоді біля підніжжя гори послушники збудували невеличкий храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці.
... У 1559-му дорогою з Афона до Москви заїхав до Почаєва грецький митрополит Неофіт — щоб поклонитися сліду благодатної Ступні. Високого гостя прийняла у своєму маєтку під Почаєвом місцева українська поміщиця Анна Гойська. Від'їжджаючи, на знак подяки за гостинність, митрополит поблагословив її іконою Богоматері з Предвічним Дитятком, яку привіз iз собою з Константинополя. Років тридцять простояла та ікона у домашній каплиці Гойської, як тут стали зауважувати, що від неї йде незвичайне світло. А невдовзі люди переконалися, які дива вона може робити. Сліпий від народження рідний брат Анни Гойської,Пилип Козинський, щиро помолившись за порадою сестри перед тією іконою, раптом вперше побачив світло, предмети і людей. Тоді-то й вирішила Гойська, що чудотворна ікона повинна служити всім, і, зібравши послушників та священиків, з хресним ходом і співом перенесла ікону на Почаївську гору і віддала на вічне зберігання монахам, які жили в тамтешніх печерах. Відтак щедро наділила їх усім, що було потрібне в ті часи для процвітання монастиря.
...1551 року на Покутті, поблизу Коломиї, у сім'ї Івана та Гафії Железо (саме так написано це прізвище рукою самого Йова) народився хлопчик, котрого теж назвали Іваном, який з малих літ виявив нахил до усамітненого, благочестивого життя. Йому не виповнилося й десяти, коли залишив отчий дім і пішов в Угорницький монастир, де попросив ігумена дозволити йому служити братчикам. Своїм послухом і бажанням прислужити кожному невдовзі завоював загальну любов і повагу. У 12 років прийняв постриг у монахи з найменням Йов. У 30 років був рукопокладений на священика. Слава про нього вже поширилася серед християнського світу. Дійшла й до князя Костянтина Острозького, який збирав кращі сили для зміцнення руської церкви. На його уклінну просьбу Йов з Угорницького монастиря був переведений у Дубненський. Згодом дубненські монахи обрали Йова своїм ігуменом, і в цьому сані він перебував тут майже 20 літ. Будучи взірцем благочестя, преподобний Йов підніс і морально-духовний рівень довіреного йому монастиря. Особливого значення надавав освіті, поширенню книг серед народу. Для цього при монастирі почали працювати перекладачі, переписувачі, які й розмножували книги духовного змісту.
Будучи від народження схильним до усамітненості, погляд свій звертає на Почаївську гору. І 1604 р. преподобний Йов таємно йде з монастиря, щоби вберегтися від світських похвал і стати знову простим послушником.
Почаївський монастир щойно отримав багаті пожертви від Анни Гойської. Ченців у ньому ставало дедалі більше. І Йова, який тільки-но обжився на Почаївській горі, стали слізно благати бути їхнім ігуменом. До слова: ні письмові, ні усні джерела ніде не зберегли імені попередніх настоятелів. Отже, Йов був першим справжнім почаївським ігуменом. Великий аскет, прихильник тиші й пустельного життя, він ревно береться за Богом послану йому справу. Налагоджує тут і видавничу справу. У 1618-му відкрито друкарню в стінах Лаври. Ще Анна Гойська придбала чотири друкарські верстати, що довго і вірно служили монастирській друкарні, і вона вже у ХVIII сторіччі стала однією з найпотужніших на Волині. Її видання були чудово оздоблені українськими граверами Адамом та Йосифом Гочемськими, Андрієм Голотою, Іваном і Федором Стрельбицькими, Іваном Филиповичем.
Улітку 1674 року в Почаєві сталося те, що ще раз засвідчило непереможну силу молитви до святої заступниці. Величезне військо чисельністю 50 тисяч на чолі з Нурредіном, султаном татарським, сунуло на Львів. На цьому їхньому шляху виявився незахищений Почаївський монастир. Уже спалено навколишні будівлі, вбито двох монастирських братчиків...
Рано-вранці 23 липня турки розпочали підготовку до штурму християнської обителі. А всередині ігумен Йосиф Добромирський зібрав усіх, хто був, молитися перед іконою Матері Божої Почаївської. І лишень почали співати кондак перший, як над Свято-Троїцькою церквою з'явилася сама Цариця Небесна з розпростертим омофором у руках, небесними ангелами і преподобним Йовом, який залишив цей світ 1651 року, проживши рівно сотню літ. Їх побачили невірні і стали посилати стріли в небесних захисників, але стріли повертались назад і влучали в нападників. Ті запанікували, покидали зброю і кинулися навтьоки. Підбадьорені успіхом, правовірні стали наздоганяти ворогів і навіть багатьох захопили в полон. Згідно з лаврськими записами, кілька полонених виявили бажання залишитися, прийняли християнство й доживали віку в Почаївському монастирі.
А ось ще один випадок, який теж здається фантастикою. У 1759 році проїжджав поблизу Почаєва великий вельможа — граф Микола Потоцький, який жив у своєму маєтку поблизу Любліна, неподалік Галичини. Називався він старостою Каневським і воєводою Белзьким, походив з католицької сім'ї. І був той Микола Потоцький носієм гірших рис потомственної польської аристократії — надзвичайно пихатий, жорстокий і зухвалий до несамовитості. Спересердя міг не тільки побити, а й убити будь-кого. От їде той пан у багато оздобленому візку, і раптом коні схарапудилися і перекинули візок. Схопившись на ноги, пан хапається за пістоль. Переляканий кучер тільки й встиг промовити: «Мати Божа, чудовна в іконі Почаївській, врятуй мене... » І от диво — граф натискає на курок, а з дула — ні звуку, ні вогню. І так і раз, і два, і три... Нарешті вельможа зрозумів, що якась вища сила стримує курок, і відчув непереборне бажання побачити ікону, до якої звертався кучер. Під'їхавши до монастиря і побачивши ту ікону, Потоцький зі сльозами покаяння впав на коліна, і визріла тоді в нього думка прислужитися своїм великим достатком богоугодній справі.
У 1771 році Потоцький укладає договір з найвизначнішим на ті часи архітектором, німцем Готфрідом Гофманом як на будівництво нових кам'яних споруд, так і на перебудову старих. Не гаючи жодного дня, граф розпочинає у Почаєві грандіозне будівництво. Він безвиїзно живе у містечку, і під його пильним наглядом одинадцять років тривають будівельні роботи. На підмогу запрошує львівського архітектора Ксаверія Кульчицького й навіть імператорського зодчого Полієвського з Петербурга, не зупиняючись перед жодними витратами. У 1774-му було закінчено спорудження першого храму — церкви св. Великомучениці Варвари, що стоїть на південному схилі гори під самим Успенським собором. У 1781-му для тимчасового служіння освятили й Успенський собор, хоча там ще належало провести впоряджувальні роботи, так що чудотворний образ Почаївської Божої Матері перенесли сюди аж 1791 року, після повного завершення будівництва. А граф Потоцький зведенням храму не обмежився.
Во славу Божу здійснив ще одну справу, яка була якщо й не найважливішою в духовному розумінні, то вже точно найяскравішим, найзнаменитішим епізодом в історії Лаври за все ХVIII століття — це коронування чудотворної ікони Почаївської. Стараннями його в Римі було виготовлено дві корони із щирого золота, які освятив сам Папа. Коронування відбулося 8 вересня 1773 року. Потоцький помер у квітні 1782 -го і, згідно з його заповітом, похований у склепі під підлогою Успенського собору за греко-уніатським обрядом. А перед самою смертю він з дозволу Папи Римського був пострижений у монахи.
Красу й неповторність Успенського храму оцінив у 1842 році навіть російський самодержець Микола І, який захоплено назвав його «витвором зухвалої архітектури».
А восени 1846 року за завданням Археографічної комісії, створеної при Київському університеті, у Почаєві побував Тарас Григорович Шевченко. Кілька днів пробув тут Великий Кобзар, зустрічався з монахами, парафіянами, священиками, вів бесіди, розпитував, записував, слухав богослужіння. Усьому християнському світові залишив свої чотири божественні акварелі (а до них — десятки ескізів олівцем), на яких змалював Лавру з різних сторін. Дещо із зображеного ним сьогодні вже, на жаль, не побачиш. На фасаді колишнього Архієрейського будинку Почаївської лаври аж у 1964 було встановлено пам'ятну дошку: «В цьому будинку восени 1846 року проживав великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко». Жахливо, але останнім часом вона періодично зникає. І мимоволі виникає запитання: чи не з вини господарів, бува? Поета ж бо російські можновладці ніколи не шанували.
Унікальність Почаївської лаври визначається архітектурою, де переплелися різні стилі: псевдовізантійський, староруський теремний, класичний, бароко і класицизм, які разом створили неповторний ансамбль iз чудовим внутрішнім і зовнішнім оздобленням. Тут на стінах можна зримо прочитати історію християнства і побачити безліч сюжетів на місцеві теми, є й кілька розписів самого Миколи Реріха. Аж чотири (!) напрочуд цінні релігійні святині є нині у Свято-Успенській Почаївській лаврі: Слід ступні Божої Матері (у світі таких лише дві), Чудотворна ікона Богоматері Почаївської, мощі преподобних Йова та Амфілохія — славних подвижників віри Христової і землі української. Воістину великі духовні цінності. От тільки вдалося б зберегти їх для українського народу .
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
