Море продюсерів

      Кожний фестиваль складається з формальної і неформальної частин, і чим концептуальніша перша і душевніша друга, тим успішнішим можна вважати захід. Міжнародний кінофестиваль продюсерського кіно Росії й України «Кіно-Ялта», який у такому форматі проводиться вдруге, а до цього два роки називався Тижнем українсько-російського кіно, крім пізнавальної функції — ознайомлення курортників із новинками національних кінематографів, — виконав і свою діагностичну роль. Він показав, що спільних проблем в українського і російського кінематографа немає ніяких — наш працює над виведенням продюсерів за методом in vitro, а їхній серйозно збирається ділити перші гроші, які замаячили від прокату своїх власних, російських картин.

Продюсер — це...

      Продюсерське кіно — це кіно для глядачів, тож їм і бюлетені в руки. Ялтинські курортники і корінні кримчани в першу чергу дивилися кіно — українське і російське, а на виході голосували за п'ятибальною системою. Правда, глядацький успіх у Ялті — теж поняття відносне, адже всі кінопокази були безкоштовними, а голосувати папірцями, а не реальними грошима завжди простіше і не так відповідально.

      А в цей час у готелі «Ялта» — на обідах і на пляжі, на терасі готелю, в басейні, в конференц-залі російські продюсери та українські режисери, державні чиновники і продюсери намагалися знайти спільні точки перетину. Завдання не з простих. У 2002 році у Росії було знято 57 художніх фільмів, у 2003 — 75, на 2007—2010 роки прогнозується довести кількість національного кіновиробництва до 120—140 стрічок на рік, бо в світі прийнято говорити про національний кінематограф як про суспільний чи культурний феномен тільки тоді, коли річна кількість картин сягає сотні. З даними продюсера Сергія Сельянова, частка російських фільмів у прокаті сьогодні складає 7%, за минулорічними даними Михайла Швидкого — 20%. І як тільки обсяги російського кіновиробництва зашкалять за 100 картин на рік, кіношники готові пролобіювати введення квот на американське кіно в російському прокаті, а поки такі ініціативи вони вважають передчасними. Минулого року в Україні було знято двi повнометражнi iгровi  картини, а в прокаті вітчизняне кіно займає, за оптимістичними даними заступника міністра культури з питань кіно Тимофія Кохана, 1%. Російські законотворці звільнили кінематографічну галузь від ПДВ, а українські трударі великого екрана сплачують ПДВ п'ять разів — на всіх етапах виробництва, і на такі шалені суми податків не вистачить ніяких продюсерських коштів. Росіяни сьогодні можуть говорити про прокатний успіх «Бумера», «Антикілера», «Нічної варти» (5,3 млн. $ за перший тиждень прокату), а що у нас? Механізму змусити кінотеатри взяти в прокат вітчизняну стрічку в держави чи міста немає, а віддавати хороші сеанси нерозкрученому і, давайте будемо чесними, слабкому українському фільмові власник кінотеатру не стане ні за які гроші. І нехай повернення грошей у російському кіно поки що так оптимістично виглядає тільки в розмовах російських продюсерів, реально Сергій Сельянов («Війна», «Брат», «Брат-2», «Олігарх», «Кукушка», «Особливості національного полювання») сказав, що якщо їхні стрічки і не повертають гроші зразу після прем'єри, як це прийнято у всьому світі, то, скажімо, «Брат» приносить гроші його творцям до сьогодні — від прокату, відео, DVD.

      Гільдія продюсерів Росії існує 6 років, але тільки в цьому році, коли в кінобізнесі запахло нарешті грошима, було вирішено реформувати гільдію, встановити правила гри на ринку, структуризувати його і зробити прогнозованим. Знову ж таки запах грошей змусив переглянути і законодавство з авторського права, цій проблемі був присвячений окремий «круглий стіл». Скажімо, якщо раніше режисер не вважався автором фільму, авторське право на свою роботу мали тільки сценарист і композитор, то зараз, за російськими законами, режисер вважається не просто виконавцем, а автором. І ці закони реально працюють у судах. Начальника управління кіно Міністерства культури і мистецтв україни Миколу Мазяра цікавило питання авторських прав в умовах, коли держава виступає головним продюсером. Його російська колега відповіла, що їхнє міністерство на 5 років делегує свої права продюсеру, і протягом цього часу він має перераховувати міністерству гроші відповідно до частки державного внеску. І головне завдання міністерства культури — повернути протягом кількох років гроші, затрачені на виробництво фільму. В Україні ж усі фільми, зроблені за держзамовленням, або на 90% на державні гроші, і всі права теж належать державі в особі Міністерства. Тому вони й лежать на полицях і у фондах, тому їх ніхто не просуває, не тиражує, не дбає, щоб це кіно вийшло на відео чи DVD. Тому й здивувалася моя сусідка по номеру, відомий режисер-аніматор Наталя Марченкова, коли, включивши телевізор, побачила на одному з російських каналів свій фільм. Бо права — в Міністерства культури.

Що в Росії — держзамовлення, в Україні — продюсерське кіно

      У конкурсі фестивалю було представлено 7 картин, їх відбирали за даними по прокатних зборах журналу «Кінобізнес». 4 із 7 стрічок зроблені за підтримки Міністерства культури, а одна — за сприяння Міністерства у справах друку, телерадіомовлення і засобів масових комунікацій, тобто державних структур. А це значить, що на практиці російські продюсери не так уже й цураються бюджетних грошей, як пафосно розповідають за кухлем пива, за словами одного з найуспішніших московських продюсерів Сергія Сельянова, «державні гроші розбещують тільки «уродів». Із українських — трьох конкурсних і одного позаконкурсного — фільмів, «Залізна сотня» (режисер і копродюсер Олесь Янчук) і «Кровні узи» (продюсер Микола Княжицький) — суто продюсерські проекти, а «Троянський спас» (реж. Олександр Денисенко) і «Золота лихоманка» (реж. Михайло Бєліков) — на 90% зняті за державний кошт, правда, чомусь у фестивальному каталозі цього не було зазначено.

      Художній шок після перегляду конкурсних картин був сильний. По-перше, подивившись «Антикілер-2», «72 метри», «Єгер», «Ігри метеликів», я ясно усвідомила, що це кіно чужої, іншої країни, яку я не знаю і з якою себе не ідентифікую. Я й досі не можу зрозуміти: чеченський синдром — це тотальна проблема суспільства чи кон'юнктурна фабула? По-друге, так як український кінематограф схибнувся на гетьманській добі, так росіяни вподобали тему Великої Вітчизняної — «Водій для Віри», «Неслужбове завдання», «Свої» тощо, улюблений жанр — військово-патріотичний бойовик. По-третє, смішно говорити про нашi «Троянський спас» і «Золоту лихоманку» як глядацьке кіно. Як ви собі уявляєте цього глядача, так і кортіло мені запитати у режисерів. Народна комедія «Троянський спас» весь час прагнула потрапити в стилістику Кустуріци, це ніби мало б її якось убезпечити від нападок на придуркуватість і кіч, але екранізацію анекдотів про кумів і Любов Богдан у головній ролі навряд чи хтось може витримати дві години. І «Золота лихоманка», цікава формально — кінокритикам і кінознавцям, відвідувачів кінотеатрів не зможе привабити навіть постатями Степанова, Лінецького і дизайнера Діани Дорожкіної. Найдивніше, що фільм Олеся Янчука «Залізна сотня», який розповідає про боротьбу УПА в 1944—1947 роках на території Східної Польщі, був найбільш глядацьким. Детальніше про нього «УМ» напише в наступних номерах, але в основі фільму лежить історія, яку можна додивитися до кінця. З усіма обмовками «Залізна сотня» має чітку глядацьку аудиторію, людей, які хочуть мати уявлення про свою історію в художній обгортці, зрештою російське кіно зараз займається художнім коригуванням історії, хіба не так? Так ось, у зрілому суспільстві такий фільм вважався б держзамовленням — зрозуміло чому, а в нас він продюсерський, а держзамовлення — це «Троянський спас». Недарма «Залізну сотню» відзначили і глядачі, причому лауреатський список повний парадоксів. Гран-прі фестивалю — статуетку «Та, що біжить по хвилях» і 10000 доларів на плівку нового проекту отримали продюсери фільму «72 метри» Анатолій Максимов і Костянтин Ернст, першу премію — «Залізна сотня», другу — російська картина «Єгер». Перша і друга премія — це взаємозалік Росії й України, державна підтримка прем'єрних показів українського фільму в Росії і російського в Україні, приблизно 5 прем'єр у містах-мільйонниках. І виходить, що Росія підтримуватиме фільм про бійців УПА, а Україна просуватиме картину про російський підводний човен, в якому відчутний такий антиукраїнський душок. Чудні діла твої, Господи...

      Ці порівняльні характеристики в жодному разі не слід сприймати як традиційну форму національного мазохізму. Так, сьогодні кіно в Україні і Росії — у різних вагових категоріях, причому для цього існують непробивні об'єктивні причини. Так, ми привезли на фестиваль не блокбастери.  Так, у нас обмаль  ідей,  грошей. Але головне — чітко сформулювати для себе  головну мету, чи, якщо хочете, завдання своєї участі в цьому фестивалі. Не привернути ж, врешті-решт, увагу до російської Ялтинської кіностудії їхали за державний кошт майже 30 учасників кінофестивалю з українського боку. Заступник міністра культури з кіно Тимофій Кохан так прокоментував позитивний, «навчальний» бік «Кіно-Ялти»: «Що нового я взяв для себе? По-перше, законодавча база, державна підтримка кінематографа, цей досвід для нас дуже важливий. По-друге, копродукція, тобто у нас практично не відпрацьована схема спільних проектів — Міністерство культури-телеканал. Ми довго мучилися з юристами телеканалу «1+1», бо просто не знали, яким чином поєднати інтереси, виробничу базу. Надання бюджетних коштів Федеральним агентством з культури Росії проходить як грант, у нас усе це йде через казначейське обслуговування».

Що таке Ялта без кіностудії? Алушта

      Як написав у російському журналі «PROкат'» генеральний продюсер «Кіно-Ялти» Сергій Аршинов, «фестиваль продюсерського кіно «Кіно-Ялта» був задуманий як захід, покликаний привернути додаткову увагу до оновленої Ялтинської кіностудії. На мій погляд, мети досягнуто. Але уваги ніколи не буває багато». Ялтинська кіностудія, яка цього року відзначає 85-річний ювілей, ось уже 5 років як російське ЗАТ, і, за словами генерального директора студії і водночас президента фестивалю Валерія Пендраковського, минулого року кіностудія стала рентабельною. 2 мільйони доларів — мільйон на технічне оснащення і мільйон на інфраструктуру, вкладених російським інвестором, почали працювати — річний оборот студії за 2003 рік склав 1млн. 200 тисяч доларів. За 5 років «нового життя» на студії знято 34 картини. А зараз на Полікуровському пагорбі, прекрасних натурних майданчиках, де можна знімати і тропіки, й Італію, і гори, і скелі, побудовані 24 декорації до російсько-української картини «Та, що біжить по хвилях», який знімає Валерій Пендраковський. Це наймасштабніший проект із часів радянського кінематографа. Чого варта лише декорація грінівського міста Ліс на 1,2 га полікуровського пагорба. У кам'яному осколку міста є аптека і трактир, темні підворiтні і вузькі узвози, склепіння і арки, базар. Iти бруківкою всередині справжньої, нефанерної, недешевої декорації — це фантастична химера. Валерій Пендраковський каже, що на «Мосфільмі» така декорація обійшлася б проекту в 700—800 тисяч доларів, тоді як у Ялті вона коштувала всього 150 тисяч. А оскільки вона зможе послужити років із 10, то на оренді кам'яного міста можна ці гроші й відбити, от тільки режисер категорично відмовляється здавати Ліс у лізинг, поки не змонтує «Ту, що біжить». За  містом Ліс  стоїть поміст із моторошною шибеницею, від якої інстинктивно хочеться триматися подалі, за шибеницею — легкий басейн із чотирма вишками з водозборами. 8 тонн води, що виливаються із бочок на вишках, імітують 10-бальні шторми, які крутять, мов трісками, макетами кораблів. Колись Ялтинська кіностудія спеціалізувалася на морських і комбінованих зйомках, Валерій Пендраковський хотів би відновити цю традицію. На «Тій, що біжить по хвилях» і буде відпрацьована технологія. Група два з половиною місяці знімала на справжніх кораблях, але оренда корабля коштує 2,5 тисячі доларів за день, тож художники зробили два макети — «Морська зірка» і «Та, що біжить по хвилях», кадри із штормом з бочок і дерев'яними парусниками монтажери потім поріжуть на 3—4-секундні «клаптики», аби ми з вами на великому екрані не змогли відрізнити море від басейну.

      Ялтинська кіностудія більшу частину своєї історії присвятила російському кінематографу — вона була філією «Мосфільму», потім філією кіностудії імені Горького, тут знімалась радянська класика — «Собака на сіні», «Людина-амфібія», «Кавказька полонянка», «Дама з собачкою», «Діти капітана Гранта», «Пірати ХХ століття», «Асса», «Острів скарбів», «Людина з бульвару Капуцинів», новий претендент на «Оскара» «Водій для Віри» та багато інших картин. Тепер студія повернулася до російських рук не через історичні, географічні чи політичні причини, вона стала південною базою російського кінематографа, прекрасним натурним майданчиком і шансом дешевого виробництва завдяки винятково фінансовим причинам і звичайно традиційно кримським запобіганням перед Москвою. Крім ландшафтного раю, тут від початку були хороші стартові умови для розторопного менеджера-господарника: підведені комунікації, павільйони, додаткові інвестиції у радянський довгобуд — 9-поверховий комплекс, який починали будувати для кіношників за СРСР, і у студії буде свій новий, сучасний технічно-офісний центр. Валерій Пендраковський говорить про викуп 14 га землі під кіностудією, і «гуд бай», Україна. Легально це зробити в нинішньому правовому полі неможливо, але хитра оренда на 99 років — чому б і ні? На Ялтинській кіностудії знімав першу «Роксолану» Борис Нібеєрідзе, останніми українськими кінематографістами, чия нога ступала на Полікуровський пагорб, були Олесь Санін та молоді режисери із проекту «Любов — це...». У складі фестивальної делегації як турист, правда, останнім  побував Олесь Янчук, прицінювався до декорацій, до послуг, запитував про умови в готелі тощо. Ось такий пиріжок із Ялтинською кіностудією, яку піарить Міжнародний фестиваль «Кіно-Ялта».

Різне

      Ви хотіли про зірок, шановні читачі? Вони теж були на фестивалі, але не в промислових масштабах. Найголовнішою зіркою з українського боку був актор Олег Драч, він був дотичний до фестивалю не тільки тому, що вів церемонії відкриття і закриття, а й тому, що знявся у двох фільмах, показаних у Ялті — конкурсному «Залізна сотня», і позаконкурсному — «Берег» із проекту «Любов — це...». По краю фестивальної орбіти пройшли Валерій Чегляєв і Євген Паперний, які розповідали глядачам, як класно озвучувати мультфільми. «Знайомі обличчя» з Росії були представлені Дмитром Харатьяном, зірками серіалів — Анною Большовою («Остановка по требованию») і Іриною Лачиною («Леди-бомж», «Леди-босс»), Віктором Проскуріним, який був членом лічильної комісії від Росії, і класичним красенем радянського кіно Володимиром Коренєвим із дружиною і онуком Єгором. У статусі VIPа перебував на фестивалі композитор Максим Дунаєвський, його навіть поселили окремо в готель «Ореанда», правда, звідти він утікав на дружні посиденьки «під патронатом» пива «Оболонь», на яких, до речі, багато спiвав і призабутий кумир 80-х Павло Сміян. Але якщо чесно, то нецікава, закулісна частина кіноіндустрії для нас сьогодні важливіша, ніж парадно-фасадна, бо від того, які підвалини кіно будуть закладені зараз, залежатиме, що ми з вами дивитимемося через 10 років, своє чи чуже, якісне чи примітивне.

      P.S. Якщо фільм має успіх, це бізнес. Якщо не має успіху, це мистецтво. Це професійний продюсерський жарт. Головне — без крайнощів.