Дрезден. Сорок років потому

Від Праги до Дрездена, столиці німецької Саксонії, що на півдні межує з Чехією, — дві години їзди автобаном. Ми й не помітили, як перетнули кордон між двома державами. Звернули на це увагу лише тоді, коли в густому ранковому тумані ледь показалися гостроверхі контури готичних будівель Брайтенау — першого населеного пункту з німецькою назвою, розташованого праворуч із трасою.

Тепер можна було проїхатися з вітерцем. На відміну від Чехії, на автобанах якої встановлено граничну швидкість у 130 кілометрів за годину, у ФРН можна витискати з двигуна максимум можливого, і тобі за це нічого не буде. Навпаки, дорожня поліція може оштрафувати за безпричинне повільне пересування автобаном. Дойчланд — єдина країна світу, на автострадах якої швидкість не обмежена, до того ж тут відсутня плата за проїзд висококласними транспортними магістралями.

До картинної галереї — кроком руш!

Чим ближче під’їжджали до Дрездена, тим схвильованіше ставало на душі в автора цих рядків: чи впізнаю місто на Ельбі після сорокарічної розлуки? Уперше потрапив сюди восени 1972-го. Строкову військову службу завершував командиром відділення розвідки водних перешкод 68-го понтонно-мостового Бранденбурзького орденів Олександра Невського та Кутузова полку Групи радянських військ у Німеччині. Мешкали ми в потужних, зі стінами середньовічних фортець, казармах колишнього кайзерівського кавалерійського полку в мікрорайоні Юбігау, неподалік більш відомого дрезденського Нойштадта. Щороку по два місяці, влітку і взимку, здійснювали марш за сотню кілометрів від постійного місця дислокації. Таборилися на березі Ельби й до автоматизму шліфували бойову майстерність (для багатьох видасться фантастикою: понтонну переправу через річку шириною близько 200 метрів облаштовували так швидко, що через 7-8 хвилин перша машина вже в’їжджала на протилежний берег).

Після навчань знову поверталися до Дрездена. В недільні дні, одягнувши парадні однострої, в супроводі офіцера часто «шпацирували» в історичний центр міста, переважно до зведеного в стилі пізнього бароко комплексу палаців Цвінґер — резиденції саксонських правителів. Розташовану там знамениту картинну галерею, одну з найбільших і найстаріших у світі скарбниць живопису, ми офіційно відвідували набагато частіше, ніж нелегально — місцеві гаштети (так німці називають свої пивниці).

Доступ до шедеврів малярського мистецтва для нас був безкоштовний. Як стверджував запмоліт нашої 5-ї роти старший лейтенант Кузнєцов на прізвисько «Саксофон», німці робили це на знак глибокої подяки за врятовані радянською армією картини. Насправді ж, про що я дізнався вже після розпаду СРСР, більшу частину експонатів галереї вивезли в Москву як воєнні трофеї. Лише в 1955 році завдяки розпорядженню Хрущова картини повернули на місце їхнього постійного зберігання. Наразі невідомо, чи не пробудить цей жест доброї волі Микити Сергійовича наміри Володимира Путіна вдатися, за аналогією з Кримом, до анексії Дрезденської галереї, тим паче що чинний президент Росії із серпня 1985-го до кінця зими 1990-го нишпорив цим містом над Ельбою як кадровий офіцер КДБ.

Той будує, той руйнує

Сучасний Дрезден навіть із першого погляду різко контрастує зі своїм прототипом сорокарічної давності. Передусім це кидається у вічі на околицях міста, де впродовж останніх десятиліть постали яскраві заводські корпуси провідних світових виробників електроніки та побутової техніки. У забудові нових мікрорайонів тепер, на відміну від старих хонеккерівських (за прізвищем багаторічного керівника НДР Еріка Хонеккера) п’ятиповерхівок, домінують елітні житлові комплекси з автономізованою інфраструктурою та сміливими дизайнерськими рішеннями.

Надивитися на центр міста через вікно легковика ми мали більше можливостей, ніж хотілося, позаяк зіткнулися з несподіваною проблемою. Термінали на автостоянках самообслуговування (увага автотуристам!) чомусь не запрограмовані на банківські платіжні картки, а «вимагають» лише готівкових євромонет. Припаркуватися надурняк не рекомендується, бо невидимі контролери, як стверджують ті, хто потрапляв у таку халепу, будуть тут як тут і випишуть штраф від 25 до 35 євро. І нікому немає діла до того, що в Дрездені легше зустріти папуаса, ніж знайти пункт обміну валют, навіть у тутешніх відділеннях відомих німецьких банків. Ми так і не розгадали цього ребуса. Обміняти долари на євро вдалося лише на Центральному залізничному вокзалі, втративши понад годину безцінного часу.

Та повернемося до приємніших вражень. Середмістя Дрездена за сорок років майже не змінилося, якщо не брати до уваги величезну кількість білбордів, сіті-лайтів та інших носіїв зовнішньої реклами. На темно-сірих величних палацах Цвінґера, будівництво яких розпочалося в 1709 році за правління курфюрста (князя) Августа Сильного, витонченої архітектури королівському оперному театрі Земпера та довколишніх будівлях ніби лежить печать століть. Проте все це камінь за каменем, цеглина за цеглиною відбудовано й реставровано вже в післявоєнні роки, бо історичний центр міста був ущент зруйнований запеклими бомбардуваннями англо-американською авіацією 13—15 лютого 1945-го. Тоді ж, за різними оцінками, загинуло від 18 до 25 тисяч мешканців міста, котрі не встигли потрапити в бомбосховища.

Влада соціалістичної НДР без поспіху відновлювала центр міста, а дещо залишила на згадку про страхіття Другої світової війни, зокрема руїни протестантського собору Фрауенкірхе (Богоматері), які в часи армійської служби ми бачили на власні очі. Тепер від них і сліду не лишилося. Відбудова знаменитого храму розпочалася після возз’єднання Східної та Західної Німеччин, і в усій божественній красі він, ідеально реконструйований, відкрився в 2005-му, якраз до 800-літнього ювілею міста.

«Хто смів сказать, що не богиня ти?»

Назву «Флоренції на Ельбі» Дрезден виправдовує сповна. Лише музеїв світового рівня тут нараховується зо три десятки, крім старовинних замків, що обсідають береги Ельби. Особливо цінна перлина в цьому коштовному туристичному намисті — зібрання творів давніх майстрів пензля від епохи Відродження до бароко і класицизму. І з-поміж представлених тут шедеврів Тиціана, Рубенса, Ван-Дейка, Дюрера, Рембрандта, Ель Греко, Веласкеса та багатьох інших знаних у світі художників на найпочеснішому місці, звісно ж, — «Сикстинська мадонна» Рафаеля Санті. Знаменитий італієць малював її в 1512—1514 роках, незадовго до своєї смерті, на замовлення церкви святого Сикста у П’яченці (звідси й походить назва), а через понад два століття її викупив для Дрезденської галереї саксонський курфюрст Фрідріх Август ІІ нібито аж за 70 кілограмів золота.

Біля цього полотна найдовше зупиняються численні цінителі малярства. У кожного — свої враження від споглядання божественного лику мадонни. Іван Франко у 1881 році вихлюпнув їх у поетичні рядки:

«Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі

В твоє лице небесне глянуть може,

Неткнутий блиском твої красоти!»

Більшість відвідувачів, принаймні у день нашого приїзду, були німецькомовними. Вартість квитка, залежно від кількості обраних для огляду тутешніх музеїв, — різна. Ми, крім, власне, картинної галереї, зупинили вибір на найбільшому в світі Музеї порцеляни та фізико-математичному салоні, де зібрані старовинні астролябії, телескопи та інші дивовижні пристрої. Квиток «три в одному» обійшовся нам у 30 євро для кожного. За додаткові два євро можна взяти напрокат особистого електронного гіда. Набравши на дисплеї мову спілкування та номер картини, відразу отримуєш повну інформацію про час її створення, автора та інші цікаві подробиці.

На виході з третього музею ми вже ледь переставляли ноги, а подивитися на території Цвінґера ще можна було Музей скульптури, Збройну палату і Музей геології та мінералогії. Крім того, Дрезден славиться Колекцією королівських дорогоцінностей, Нумізматичним кабінетом та Музеєм гігієни, в якому зібрано понад дві тисячі експонатів, призначених для догляду за тілом людини — від найдавніших часів до сучасності. Їх відвідини довелося відкласти на потім. Бажано, подумалося, не на сорок років.