Півсвіту на велосипедах у пошуках пісні

Екстравагантні, мелодійні, запальні, а головне — народні! На музичній арені, на противагу буденній попсі, засвітився гурт «Фолькнери». Двоє дівчат та троє хлопців виконують автентичні пісні в сучасному аранжуванні. Хтось називає це фолк-панком, хтось фолк-роком. Самі ж музиканти рамками себе не обмежують. Співають — як душа покличе. На днях вони презентували свій перший альбом «Корисні речі».

Унікальною характеристикою гурту є збір фольклору по селах. І не лише України, а й багатьох інших країн, таких як Польща, Словаччина, Фінляндія тощо. Скажете, звідки такі кошти на транспорт? А на своїх двох слабо? Двох... колесах звичайно! «Фолькнери» подорожують на велосипедах! «УМ» вирішила зустрітися з Яриною Квіткою та розпитати її про всі цікавинки гурту.

«Культура — це те, що співають бабці по селах»

— Ярино, звідки прийшла ідея створити свій гурт?

— Я зі своїм майбутнім чоловіком Володею познайомилася у 2008 році. Він уже був музикантом, грав у рок-гуртах. Я просто співала, захоплювалася фольклором, автентикою. У театрі «Човен» грала вистави, багато співала так, як це роблять бабці. Коли з Володею відправлялися у подорож на велосипедах до Абхазії, то не хотіли, щоб це було нудно. Тому об’єднали музику і вело. Він взяв із собою індонезійський барабан, я — з десяток автентичних пісень. Виступали на вулицях. Побачили, що людям це подобається. Повернувшись додому, записали першу пісню «Де зима наша бєла». Дали кільком людям послухати. Нам сказали: «Треба з цього щось робити!» Так почали думати над створенням гурту. В 2011 році ми вперше виступили на сцені повним складом на фестивалі «АртПоле».

— Наскільки я знаю, назву гурту ви взяли від прізвища письменника Вільяма Фолкнера, що з фольклором ніяким чином не пов’язаний.

— Володя на той час читав його твори. І письменник йому наснився. Як би це не звучало, воно справді так було. І потім ми подумали, що дійсно, це нам підходить. Спочатку ми почали додавати щось до «Фолькнери». Думали назвати гурт «Родина Фолькнерів». Зробили опитування серед друзів. Яка назва краще — ви самі бачите.

— Ярино, склад гурту «Фолькнери» часто змінювався. Ідеальний колектив — це ніби один організм. Чи вдається створити такий організм?

— Насправді це дуже важко. У нас є скелет, нас троє: я, мій чоловік Володя та Юля Совершенна, з якою співала у фольклорному гурті «Рожаниця». Ми працюємо разом дуже довго і вже звикли до «тарганів» одне одного. А інші двоє музикантів постійно змінювались. Одні приходили, інші йшли. Зрештою, ми не заробляємо мільйони, і це є, напевно, однією з причин, чому люди йдуть. Це навіть добре, коли час від часу відбуваються якісь зміни. Тоді музика отримує нове дихання. І зараз разом із Святославом Силенком і Дмитром Сорокіним музика теж інша.

— Нещодавно ви презентували альбом «Корисні речі». Який сенс бачите в цьому, адже нині музика легко поширюється в інтернеті?

— Альбом — це вічне. Ти можеш потримати його в руці, роздивитися. Ми досить часто виступаємо за кордоном. Там альбоми дуже цінують. Я вважаю, що він обов’язково має бути. Володя виступив продюсером нашого альбому, він довго прискіпувався до кожної дрібниці. Ми записували альбом iз 2010 року. А презентували нещодавно. До цього просто ситуація в країні була не та. Веселитися і тішитися альбомами не дуже хотілося. Зараз у нас є болгарські, карельські, польські, словацькі, турецькі пісні. Хочемо записати другий альбом.

— Про що зазвичай співають іноземці?

— Звичайно, про кохання! Як і українці.

— Загальновідомий факт, що більшість українських пісень про кохання — трагічні.

— Ой, це ми так думаємо. Трагізму, звичайно, багато. Часто це стосується суму дівчини за сім’єю після весілля. Але, наприклад, гуцульські пісні — навпаки... Там іде вже просто треш і стьоб. «Кажуть люде, що я курва, се не може бути», наприклад. Еротичних пісень багато. «Як була я на весіллі, наїлася хрону, цілу ніч водив Василь мене під солому».

— Ви збираєте усі свої пісні по селах. Звідки взялася ідея присвятити творчість саме народній музиці?

— Це найголовніше, що ідентифікує народ серед інших. Ми, українці, прагнемо, щоб наша культура поширювалася, не відмирала. У постіндустріальне суспільство увірвалася галіма попса, я це так називаю. А щось справжнє зникло в невідомому напрямі. Воно знищувалося ще з радянських часів. Залишилося таке «бум-цик-цик», і це вважається народною культурою. Культура — це те, що співають бабці по селах! Бабця часто співає не по нотах, вона не знає музичної грамоти. Але вона співає душею! І цю душу ми намагаємось знайти і потім передати по-своєму. Так, як ми це відчуваємо. Коли ми робимо пісню, перше, що перед нами постає — це образ тієї бабусі чи дідуся, які нам співали.

— Важко вмовити людину, щоб вона вам заспівала?

— По-різному. Але коли ти пояснюєш, що ти проїхав стільки кілометрів на велосипеді, то вони вже не мають вибору. Був випадок, коли ми приїхали до бабусь зранку, а вони копали картоплю. Ми намагалися пару пісень у них записати. А інші бабці почали обурюватися: «Що то, ми копаєм, а вони співають!». Я кажу, ну все, давайте ми будемо вам допомагати копати картоплю, а потім ви нам поспіваєте. Ми почали копати, потім пішли до них на обід, який затягнувся до вечора, бо ті трошки випили і в них пісні почали литися потоком. Бували ситуації, коли спеціально заходили чи в клуб, чи в магазин, де бабусі співають. Якщо в селі є колектив, то нас направляли до керівника колективу, яка всіх бабусь збирала, вони так гарно вдягалися і починали співати.

— Кажуть що люди у містах менш гостинні, ніж у селах. Це так?

— Не одна бабуся нам казала, що із розвитком телебачення люди стали більш закриті. Сусід до сусіда більше так не ходить. Колись гуляли весілля всім селом, підготовка тривала місяць, тиждень святкували. А зараз це скоротилося до якогось мінімуму. І звичайно, це досить сумно.

«Що значить гарно співати? Єрепенити на все горло, типу Філіппа Кіркорова?»

— Як ваші рідні ставляться до вашої творчості?

— Спершу казали: «Займіться серйозною роботою», а потім уже почали звикати. Я б так не сказала, що ми їм особливо подобаємося. Їхнє музичне вподобання трішки інше. Радянське. Типу Алли Пугачової і Філіппа Кіркорова. Вони так звикли. У більшості людей є така думка, що треба гарно співати. Що значить «гарно»? Для мене те, що ти вкладеш у пісню, — це є гарно. Адже ти можеш не єрепенити на все горло, головне — з якою емоцією подаси.

— Квітка — це ваше справжнє прізвище чи псевдонім?

— Останнім часом чомусь усім це стало цікаво. Хай це залишиться загадкою.

— Ярино, на сцені, як і в житті, ви дуже екстравагантні. Чорна фата, вінок. Ваш сценічний образ близький вам до душі?

— Я в душі дизайнер. Хотіла б більшого, але часом інших учасників колективу важче переконати, все ж таки має бути гармонія. А я люблю усе дуже дивне. З Юлею у нас смаки різняться, але класно, коли вони збігаються. Це реалізовується в сценічних образах, як, наприклад, із вусами.

— Так, до речі, про вуса. Нещодавно на концерті в арт-клубі «44» дівчата були з намальованими вусами. Це стане постійною фішкою гурту?

— Ми вирішили, що будемо щоразу вигадувати щось цікаве і нове. А ідея з вусами виникла спонтанно, з легкої Юлиної руки. Їй хотілося «виступити у якихось хлопчачих образах». Я відповідаю: «А я так мрію — з вусами».

— Як на це реагує чоловічий склад гурту?

— Хлопці в нас більш правильні. І це навіть класно: дві шалені дівки з трьома правильними хлопцями! В плані зовнішності, звичайно. Ми навіть їм пропонували вийти в спідницях. Та хлопці яскравими бути не захотіли. А шкода.

— «Фолькнери» мають проекти за кордоном. Зараз колектив націлений на українців чи на закордонних слухачів?

— За кордоном це більше цінується. Там люблять український народний вокал. Як вони кажуть, «білий» вокал. Там багато фестивалів, де можна себе реалізовувати. Польща для нас уже стала рідною. Хочеться, щоб в Україні було побільше подібних проектів, щоб автентичні фестивалі, яких маємо багато, були не такі бідні.

«В Абхазії нас забрали в міліцію і ставилися, як до якогось бидла»

— Ви проїхали на велосипедах не лише всю Україну, а й інші країни. Де саме побували ваші колеса?

— Ой, ми були в багатьох країнах. У Румунії, Болгарії, Туреччині, в Абхазії, Росії, Білорусі, Фінляндії, Польщі, Словаччині, Австрії, Словенії, Італії.

— Гостро відчувався мовний бар’єр?

— Дивлячись де. Звичайно, в Росії, Білорусі, Польщі — ні. А Фінляндія, Болгарія, Словенія... Але ця проблема вирішувалася. Мова — це лише певний відсоток спілкування. Ще є жести, міміка. Тобто, розуміння було й без мови.

— Чи змінилось у вас після революції ставлення до Росії і російських громадян? Чи будете в подальшому включати Росію до своїх подорожей?

— На даний момент включати не будемо. В 2009 році, коли ми в’їхали до Абхазії, нас забрали до міліції, і таке ставлення було до нас, як до якогось бидла останнього. У місцевого мєнта поведінка була просто хамською. І в підсумку все обійшлося хабарем у 1000 рублів, чого він і хотів. Насправді люди різні. У нас в Україні — теж різні люди. В Росії є нормальні адекватні люди, які розуміють, що політика — фігня і за неї не варто сваритися, а є, які зазомбовані телебаченням.

— А от села в Україні і в Росії чимось відрізняються?

— Коли з Білорусі приїхали у Псковську область, були шоковані. «Большой русской страны» не існує, вона в такій глибокій ямі, що фактично вся вимерла. Людей по селах немає, а якщо й є, то якась алкашня доживає свого віку. Доріг немає. Міжнародна центральна траса така розбита, що нам було страшно їхати нею. І газ. У країні, яка експортує газ, у селах немає голубого палива. Звичайно, Петербург чудовий. Інакше не могло й бути. Але там теж біда — ставлення. У мене була травма. Лікарі боялися зайвий раз перев’язати рану, яка кровоточила. Дивлячись на мою спухлу руку, казали: «Да всё у вас нормально». Тільки через 11 днів у Фінляндії мені поставили гіпс, там був перелом. Від такого ставлення було неприємно. А ще там дуже брудно. У нас брудно, особливо по селах на сході України, але так, як там... Тож те, що Путін розповідає про країну, яка вона велика — це все пусте.

ДОВІДКА «УМ»

Володимир Муляр (ударні, губна гармошка, гітара, бек-вокал) та Ярина Квітка (вокал, колісна ліра) створили свій гурт у 2009-му. На сьогодні, крім засновників, до колективу входять Юлія Совершенна (вокал, ударні), Святослав Силенко (бандура) та Дмитро Сорокін (бас-гітара).

«Фолькнери» представляли Україну під час Днів України у Великій Британії (жовтень 2013 ). Також колектив встиг виступити на багатьох фестивалях: «АртПоле», «Трипільське коло», Terra Heroica, Mikoіajki Folkowe (Польща), «Рок-Коляда», «Країна Мрій», «Трипільські зорі», Festiwal Folkloru Polskiego (Польща), Mznuo Juodaragis (Литва), «Кам’яница» (Білорусь) та інших.