Страх і надія в Києві

Попередня експозиція в PinchukArtCentre — персональна виставка найвідомішого сучасного художника Бельгії Яна Фабра — відкривалася на початку лютого без традиційно велелюдного вернісажу: країні було не до світських вечірок. Днями відкривали дві виставки українських художників, проект «Страх і надія» якраз осмислював нове становище, в якому опинилася Україна, на пишне відкриття приїхав і Ян Фабр — його виставку в PAC продовжили до 5 жовтня.

«Повзуча війна» від Микити Кадана, Жанни Кадирової та Артема Волокіна

В основних залах PinchukArtCentre на другому і третьому поверхах, які традиційно віддають під виставки зіркових іноземців — український проект «Страх і надія», бо немає для нас актуальнішого мистецтва, ніж те, що висловлювалося б на тему недавно пережитої революції і розв’язаної Росією «повзучої війни» на сході. Це групова виставка лауреатів Премії PinchukArtCentre різних років Микити Кадана, Жанни Кадирової та Артема Волокітіна, кожному з художників відведена окрема зала. Кадан і Кадирова, які від початку працюють у руслі соціально-критичного мистецтва, включили у свої експозиції і старі роботи, і нові. Таким чином продовжили основну лінію творчості, де висловлювання на тему суспільно-політичної кризи і подальших збройних конфліктів — лише наступна сторінка рефлексій на злобу дня.

Серію фотографій «Атлети» Жанна знімала в Криму в 2003 році. Це зафіксовані фрагменти тіла з трафаретними атлетами, для художниці — то був експеримент, як поєднати «грайливу» форму і жорсткий сенс — теми жорстокості, фізичної розправи і протестів. Серію колажів на склі «Натовп» (2012) Жанна доповнила з часу виставки в PAC новими роботами, новими фотографічними «витяжками» зi щоденних газет різних країн світу за 2012 рік. «Я хотіла зробити візуальний екстракт газети, — каже Жанна, — відкинувши слова, букви, зафіксувати на склі тільки фотографії людей, розмістивши їх за законами лінійної перспективи: на передньому плані, тобто внизу — більші фотографії, вгорі — менші». Розглядати натовпи на склі — цікаве заняття, по-своєму медитативне, а найновіша робота Кадирової — б’є з лету: вертикальна карта України, вирізана з обгорілої стіни колишньої радянської фабрики в Шаргороді, чорна від кіптяви з одного боку та обклеєна старими радянськими шпалерами з іншого, і відколотий шматочок у горизонтальній площині, на підлозі — Крим. Уся драма і сила мистецтва — в цій різниці горизонталі і вертикалі.

Микита Кадан, який завжди працює з лівою ідеєю, темою насильства, експлуатації, конфлікту ідеологій, пам’яті, зробив цілісну виставку зі старих і нових робіт, об’єднану ідеєю музеєфікації: усі його роботи, за винятком «Процедурної кімнати» (2009—2010), серії акварелей та малюнків iз пилу в лайтбоксах, представлені у пафосних музейних вітринах, більш підходящих для музею мінералогії, наприклад. «Адміністрація. Макет» — це гранітний «скріншот» подій в Одесі, коли місцева адміністрація перестрахувалася і забарикадувалася всередині будівлі, заклавши вхід плитами. «Ніби поховала себе живцем», — каже художник. Біля величезного скляного куба з чорною субстанцією всі перепитують один в одного: що це? вугілля? це символ шахт? «Експонат. Нероздільне» — це вітрина зі щільно втрамбованим попелом, символом тлінності всього сущого, який означає і початок нового, і кінець. За формою це і є самодостатній пам’ятник, який цілком вписався б у міський простір. Вітрина з нерівними квадратами плити ОСБ, металом, папером, що схожа на роботи Піта Мондріана — це «Музей революції. Провина показу» і це історія про Український дім — і про фасад, і про зіткнення ідеологій.

Артем Волокітін, який раніше через реалістичний живопис передавав різні аспекти емоцій iз приводу людського тіла, вдався цього разу до невластивої йому чорно-білої гами та монументальних абстракцій. Його масштабні зображення потужних вибухів додають почуття жаху, який змушує реальність зникати.

Це все вам показав телевізор

Другий проект, що відкрився в PAC, — персональна виставка Алевтини Кахідзе «TV studios/Кімнати без дверей» — який розпочинає нову серію експозицій «PAC-UA Переосмислення», що має дослідити зв’язки та взаємовпливи різних поколінь українських художників. Алевтина взяла за основу проект Василя Цаголова 1998 року «Студія твердого телебачення» і доповнила його візіями-асоціаціями з фантастичного роману Кліфорда Саймака «Уся плоть — трава». «У моєму рідному містечку Жданів не було митців, галерей, — каже Алевтина. — Але там була бібліотека з відділом наукової фантастики. Я прочитала все, що стояло на полицях: Саймака, Фіннея, Ле Гуїн, Лема, Стругацьких. Пізніше я стала художницею. Але з певним способом подачі реальності — я її уявляю, або іншими словами — я її вигадую...».

Рожево-салатовий фантастичний простір зали з перевернутими об’єктами для сидіння і книжками Саймака на полицях доповнює гру з нічним київським пейзажем Цаголова, месидж якого звучить як «те, що ми розуміємо під реальністю, насправді було створено у телевізійній студії». Алевтина за допомогою комп’ютерної програми «втрутилася» у фотопейзаж Цаголова, а потім ще й намалювала його на стіні. Враження сюрреалізму додає відео, де Алевтина в цій же кімнаті у ролі диктора читає фантастичні новини, написані нею самою. Білі двері, намальовані на салатовій стіні, очевидно, ведуть у позапростір реальності.