Німе кіно і жива музика

У «Мистецькому арсеналі» під час «Ночі містерій» у рамках виставки The Show Within The Show, присвяченої 450-річчю Вільяма Шекспіра, Національний центр Олександра Довженка представив німий фільм «Отелло» (1922) українського режисера Дмитра Буховецького. Кінокартина вперше була показана в Україні. Так повелося, що коли митці виїжджають із країни, вони перестають бути українцями. Їхня творчість залишається оповитою байдужістю. Дмитро Буховецький — не виняток. Його називають відомим німецьким та американським режисером, який також працював у Франції та Великій Британії.

І мало хто здогадується, що провідний європейський режисер масштабних історичних екранізацій Дмитро Буховецький народився у Білій Церкві в 1885 році в родині Савелія Буховецького, оперного співака (баритон), соліста Київської опери. Отримав політологічну освіту. З кінця 1917 року знімався в кіно у фiльмах «Товариства Єрмольєва», яке після революції перенесло виробництво в Україну. На ялтинській базі кіностудії Єрмольєва Буховецький знімався в 9 фільмах. Після видання декрета Леніна про націоналізацію кінематографа в серпні 1919 року Буховецький емігрував спершу до Польщі, а невдовзі — в Німеччину. Тут він зняв такі стрічки, як «Аніта Джо», «Брати Карамазови», «Дантон», «Отелло» і «Петро Великий». Фільм «Сапфо» з Полою Негрі в головній ролі приніс йому небувалий успіх. Після цього кінокомпанія Paramount запросила Буховецького в США. Три картини з Полою Негрі, зняті Буховецьким в Америці, «Чоловіки» (1924), «Лілія з праху» (1924) та «Корона брехні» (1926), зробили його зіркою кінематографа. Після того як Дмитро не зміг зняти картину «Кохання» з Гретою Гарбо в головній ролі, його усунули від зйомок і безробітний режисер повернувся в Європу.

Дмитро Буховецький працював у різних країнах, однак жодна з них не стала його батьківщиною. Він так і залишився людиною позанаціональних культур. Центр Довженка вирішив повернути Україні геніїв кінематографа. Тож із відреставрованої картини «Отелло» Буховецького, продемонстрованої з українськими субтитрами, розпочався проект «Репатріація», націлений на повернення в Україну відомих на Заході українських кіномитців.

Довженко-Центр ще з 2010-го працює над цим проектом. Саме тоді, чотири роки тому, в Одесі у третій вікенд червня розпочав свою діяльність щорічний кінофестиваль «Німі ночі», метою якого є популяризація та переосмислення німої кінокласики засобами сучасної музики. Також останні два роки Центр Довженка кожні два місяці проводить музичні кіноперформанси «Коло Дзиги». Це покази німого українського кіно Олександра Довженка, Дзиги Вертова, Миколи Шпиковського, Івана Кавалерідзе, які представляють у живому музичному супроводі гуртів «ДахаБраха», Port Mone, Юрія Кузнецова, Мар’яни Садовської.

Німецькомовну німу стрічку «Отелло», першу повнометражну екранізацію однойменної трагедії Шекспіра «озвучували» провідний концертмейстер кафедри скрипки Національної музичної академії України ім. Чайковського, реконструктор та виконавець клавесинної та старовинної музики Наталія Сікорська та діджей, композитор, творець музичних супроводів до кількох українських німих фільмів Юрій Михальчук. Сікорська у платті доби Шекспіра грала на клавесині автентичну музику XVII століття. Під час найбільш драматичних сцен фільму за пульт брався Михальчук. І тоді глядачі починали пританцьовувати на стільцях під діджеївське мікшування, читаючи інтертитри та водночас розглядаючи майстерність екранних акторів міжвоєнної Німеччини, вишукані декорації і багаті костюми «розумного, ніжного, благородного, войовничого, героїчного, пристрасного» венеціанського мавра Оттело, його нареченої Дездемони, лейтенанта і вірного друга головного героя Кассіо та солдата Яго, «чия зміїна душа жадає місця під сонцем з його генералом».

Слід відзначити гру німецького актора Еміля Яннінгса. У кіно він прийшов із театру. Зірки театру, яких запрошували зніматися, часто переносили на екран свої театральні стереотипи. Та Яннінгс зумів збагнути унікальну природу кіноакторства. В «Оттело» актор передає внутрішні переживання героя, які стали згодом його візиткою. Наприклад, коли він бере хустку, яка засвідчує «невірність» Дездемони, то розриває її зубами.

Режисери німого кіно, які бралися за екранізацію творів Шекспіра, наштовхувалися на низку перешкод. Як можна зберегти драматургію оригіналу, не перетворивши фільм на нескінченний потік інтертитрів? З іншого боку, шекспірівські фільми без діалогів виявилися б абсурдними. Тож небагато німих екранізацій витримали перевірку часом. Та «Отелло» Дмитра Буховецького з Білої Церкви не тільки пройшов випробування, а й дочекався зіркового часу в Україні. Ось так і відновлюється справедливість!