Михаїл Саакашвілі у буремні дні Майдану в Києві.
— Мета мого приїзду цілком очевидна, — пояснює. — Те, що сьогодні відбувається у Дніпропетровську, має ключове значення для Української державності, майбутнього вашої країни. Адже тут зуміли запобігти екстремізму, будь-яким проявам, спрямованим на розкол держави, нейтралізували будь-яку підривну роботу.
Дніпропетровськ сьогодні реально став центром не лише для південно-східної частини України, а й для всієї країни. І це дуже важливо. Новий прототип української армії створюється саме тут. Загони добровольців, які до Дніпропетровська з’їхалися з усієї України, її започатковують. І це не лише майбутнє ядро збройних сил, а й правоохоронної системи. І все відбувається під державним прапором, якого тут більше, аніж у будь-якому іншому місті, — на автомобілях, на будівлях... Це є рецепт миру. Бо війна відбувається там, де є вакуум сили, погано організовані силові структури, нікому наводити громадський порядок. Дніпропетровськ у цьому сотворив диво. І те, що робить Коломойський, є справді унікальним. А те, що тут відбувається, має вирішальне значення не лише для України, а й для Європи. Це історичний поворот для всіх нас.
— Наскільки нинішня ситуація на українському півдні і сході співвідносна з тим, що пережила Грузія?
— Коли свого часу я зі своєю командою прийшов до влади в Грузії, Південна Осетія й Абхазія, на жаль, уже перебували під контролем Росії. Фактично військова ситуація склалася в Аджарії. Коли я вперше приїхав туди як президент, мене зустріли на кордоні 4 тисячі озброєних до зубів місцевих під орудою російського генерала. Солдатів було більше, аніж зараз у Луганській і Донецькій областях. Сепаратисти були налаштовані рішуче. Але ми, по-перше, дали зрозуміти, що їх не боїмося. До речі, у цьому нам дуже допомогла зброя, яку отримали з України. А по-друге, ми відразу розпочали діалог iз місцевим населенням. І працювати з людьми ніколи не пізно.
Зрештою, Аджарію ми відстояли. Люди прийняли рішення у бік центральної грузинської влади. Багато сепаратистів було арештовано.
Після цього ми спрямували в Аджарію чималі інвестиції. Там нині будується одна з найбільших залізниць у Європі, вже прокладено нову автомобільну дорогу, яка скоротила шлях до столиці у чотири рази. Ми дали людям альтернативу.
У Південній Осетії у 2008 році ситуація була іншою. Ця територія Російській Федерації ніскільки не потрібна, як, до речі, і Придністров’я у Молдові чи ваш Донбас. Російські війська реально йшли на Тбілісі. Тільки військовим шляхом ми врятували нашу столицю та інші регіони Грузії. Південну Осетію Росія дотепер тримає під своїм контролем з єдиною метою — нам насолити, геть нічого не вкладаючи у її розвиток. Тому й вам необхідно продемонструвати свої рішучість і волю діяти, як це робить Коломойський у Дніпропетровську.
— Але в тих же Луганській та Донецькій областях нинішні проблеми мають глибоке коріння. Цей регіон є депресивним...
— Люди ідентифікуватимуть себе з бандитами й екстремістами тільки тому, що у них немає іншої перспективи. Не секрет же, що Луганська та Донецька області протягом тривалого часу були віддані на відкуп криміналітету, корупції. Іншого життя люди просто не бачили. Якусь альтернативу їм просто ніхто не запропонував.
Головний союзник Путіна і у вас, і у нас — організована злочинність, корумповані елементи. Тобто, міліціонер, солдат і т. д., які продаються. А з іншого боку мають постати люди, яких купити неможливо. Це й стане тією альтернативою, паростки якої нині зароджуються у Дніпропетровську.
Конфлікт відбувається не по лінії етнічній, а по лінії способу життя. Бо в Луганську чи Донецьку люди, окрім совка, більше нічого не бачили. Альтернативи за ці роки у них, на жаль, так і не з’явилося.
Тому сьогодні мир треба відстоювати. Хто найефективніше діє проти бандитів? Ті нові структури, які у вас створюються. Нам у Грузії теж дісталися стара радянська міліція, армія... Цей ресурс виявився абсолютно нульовим. Тому що вони боротися, захищати вітчизну не вміють, а привчені тільки брати хабарі. У нас теж стара грузинська міліція моментально переходила на бік ворога. Але вже у 2008 році, коли потужна російська армія посунула на Тбілісі, жоден поліцейський не втік, жоден солдат не здався. Тому що це були вже нові структури.
Там, де є совок, і мови не може бути про український патріотизм. Це речі несумісні. Тому Дніпропетровськ — це лабораторія того, що відбувається в Україні. Різні етнічні групи — під українським прапором! Відрадно, що це відбувається саме у Дніпропетровську, а не у Львові, Івано-Франківську чи навіть Києві, які я глибоко поважаю.
— Багато хто порівнює Путіна з пріснопам’ятним колишнім сербським лідером Слободаном Мілошевичем...
— Путін в Україні нині діє точно за сценарієм Мілошевича, який, до речі, зламав шию об Боснію і взагалі погано закінчив. Але що відбулося далі? Мілошевича вже давно немає, а маленька Боснія дотепер залишається роздробленою. Я не хочу, щоб Україна повторила долю цієї держави. Тому я відстоюю інтереси вашої держави. Бо у Грузії чи інших держав немає ресурсу з Росією боротися. Тому я — патріот України.
А куди Путін вліз, назад уже не повертаються. Він повинен підгодовувати свою пропаганду, весь час підливати олiї у вогонь. Бо одержимий своїм 80-відсотковим рейтингом. Про президентські рейтинги я багато разів говорив. Бо коли є рейтинг, це найгірше, це мов наркотик, до якого звикаєш. У нормальних країнах не буває 80-відсоткового рейтингу. Цього можна досягти лише якимись авральними діями. Тому Путін сьогодні увійшов туди, звідки не повертаються. Але головне, аби він не натворив такого, що Україні доведеться розсьорбувати 100 років. Щоб Україна не перетворилася в другу Боснію. Бо Путін — уже Мілошевич!
При цьому нинішню ситуацію я настільки не драматизував би. Бо, по-перше, Україна значно більша за Боснію. А по-друге, у вас великі традиції державності і національної свідомості.
— Вас називають ворогом № 1 для Путіна...
— До певного часу так і було. Після смерті Бориса Березовського я справді мав репутацію ворога №1 для Путіна. Моя черга немовби підійшла... Бо у мене більше не було, так би мовити, конкурентів. І тут, на щастя, на голову звалився дніпропетровський «губернатор». Він сказав перед телекамерами про Путіна таке, про що я міг тільки думати, але ніколи вголос не промовив би. І Коломойський у списку ворогів Путіна знову відтіснив мене на другий план. Він — не політик. Сказав те, про що багато хто думає. І за це Ігореві Валерійовичу слід віддати належне.
— Як би ви сформулювали свою головну пораду українцям у нинішній непростій ситуації?
— Беріть владу. Адже у вас є чудова ідеалістична молодь. Є нормальні люди в усіх поколіннях. Я багато спілкуюся з різними українськими неурядовими організаціями. Вони мене просто вражають своєю активністю, розумом, самовідданістю.
Це, звісно, не наша податкова система, у два чи три рази менша, але збирає грошей утричі більше. І не наші прозорі будівлі правоохоронних органів... Головне зараз — повірити у свою країну.
У мене немає в Грузії жодного ресторану, готелю, будь-якого бізнесу взагалі. Маю тільки виноградник площею 2,5 гектара, яким дуже пишаюся, та будинок на 145 квадратних метрів. Оце і вся моя власність. Бо для мене головне, що я зі своєю командою збудував тисячі ресторанів, десятки аеропортів, вокзалів і багато чого іншого. Звісно, мені було б дуже просто відкрити казино і заробляти на хліб насущний декілька мільйонів за рік. І я б не їздив у метро в Нью-Йорку, як це роблю зараз. Зате мій онук зможе сказати: при моєму дідові будувалися нові міста. Треба полюбити свою державу настільки, щоб збудувати на багато поколінь наперед і відчувати гордість за зроблене тобою.
Раніше у мого попередника була найбільша в Грузії компанія мобільного зв’язку. Він вважався найбагатшою людиною на теренах нашої держави. Але не зміг збудувати країну. І я не думаю, що він почувається щасливішим за мене. Незважаючи на те, що живе на державній дачі. А я читаю лекції по всьому світу.
Це настільки цікавий проект — Україна! Адже ви можете збудувати найбільшу державу в Європі. У вас є все для того, щоб стати найкращими у світі, — прекрасний трудолюбивий, талановитий народ, такі ресурси... Це набагато цікавіше, ніж будинок у Межигір’ї, Кончі-Заспі чи будь-де. Бо таких будинків по всьому світу багато... Тільки їхнім власникам весь час сумно і вони чого тільки не придумують, щоб якось розважитися.
Такий шанс втрачати не можна. Тому я хочу допомогти українцям врятувати свою державу. Це важливо для всіх нас.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
