День і ніч у музеї

— Ви активно підготувалися до Міжнародного дня музеїв. 17 травня о 21.30 у квартирі Тичини запланований екскурс із каганцями «А було ж колись і таке...». Як виникла ідея прогулянок по музею зі свічками?

— Передсвяткового надвечір’я, коли вулиці Києва візьме у свої обійми вечірня темрява, Музей-квартира Павла Тичини прийме відвідувачів у рамках проекту «А було ж колись і таке...» Це наші нові екскурсії, які музей започаткував минулої осені. Вони проходили до середини березня. Часовий формат роботи нашого музею до 19.00, двічі на тиждень — до 20.00. Коли на вулиці сутінки, а музей ще працює, ми хотіли, щоб цей час був максимально ефективний для нас і громади. Так виникла ідея екскурсій із каганцями. У напівтемряві можна розповісти про ті сторінки життя Тичини, які в інших екскурсіях не висвітлюються, бо на те немає часу. Мабуть, ця екскурсія більше для дорослих відвідувачів. Деякі речі не можуть сприйматися навіть старшокласниками. Начебто граючи у відсутність світла, ми запропонували такий незвичний формат. У напівтемряві ми говоримо про виклики, сумніви у житті Тичини, моменти його внутрішніх терзань.

На жаль, у музеїв є такий нехороший імідж, що вони мають той самий робочий день, що й люди. Упродовж дня людина інтенсивно працює, її вихідні йдуть на побутові потреби і на фізичний відпочинок. Тому коли музей працює до 17.00 — це робота для самого себе. Ми хочемо, щоб увечері, коли люди повертаються з роботи, вони не думали, що все зачинене, крім супермаркету біля будинку, а заходили до нас на екскурсії з каганцем. До того ж Павло Тичина і сам мав у помешканні три каганці.

— Ви можете похвалитися, що в музеї Тичини працює сам міністр культури. Євген Нищук обіцяє провести нетрадиційний перформанс «Сріблясті голуби у небесах». Який сюрприз чекає на відвідувачів музею цієї неділі?

— Відкрию вам таємницю. 18 травня о 16.00 розпочнеться моноспектакль заслуженого артиста України Євгена Нищука «Сріблясті голуби у небесах», який традиційно та ексклюзивно відбувається лише в меморіальному помешканні Павла Тичини. Свого часу ми запропонували Євгену грати моновиставу. Коли отримали від нього згоду, тоді під Євгена писали текст. Під час перформансу можна більше довідатися про життя, емоційний стан, спогади Павла Тичини, про його стосунки з дружиною, з найближчими друзями, про останні тижні й дні його життя. Така екскурсія проводиться Євгеном Нищуком лише 1-2 рази на місяць. Тут можна відчути себе гостем у славній родині Павла Григоровича та Лідії Петрівни. Моновистава розрахована лише на 8—10 глядачів.

У День музеїв глядачі прийдуть на другий поверх і побачать, як «Павло Григорович» одягає макінтош і готується кудись іти з квітами. Євген запросить піти разом із ним у його улюблене місце — в парк Шевченка. Він піде так само, як і Тичина, — вийде, привітається з усіма на вулиці і піде до парку, покладе квіти до пам’ятника, погодує пташок і повернеться до музею, де відіграє спектакль.

— У моноспектаклі Євген і справді подібний до Тичини. Довго шукали актора на цю роль?

— Це не перша наша спільна праця. Коли в рідному поетовому селі Піски на Чернігівщині відзначали 45-річчя від дня пам’яті Павла Тичини, ми для себе вирішили, що це буде останній великий проект, який там проведемо. До того ми проводили у Пісках багато акцій. У якийсь момент побачили більше споживацьке ставлення. У селі не пішли шляхом внутрішнього розвитку. Ми возили кошики з рибою замість того, щоб дати їм вудку і навчити ловити рибу. Тоді прийняли рішення реалізувати останній проект у селі — грандіозний концерт — і зробили у нього вкраплення — звернення Павла Григоровича до земляків «Моє слово до вас».

Текст того слова писала я, знаючи багато щоденників Тичини, біографію, історію, як розвивалися моменти увічнення пам’яті з деякими негативними елементами. Сенс звернення полягав у тому, що душа Тичини приходить у Піски, у своє рідне помешкання і не знаходить там собі місця. Вона йде на цвинтар, стоїть на могилі батьків, а потім по шляху з курявою іде з села, тому що затишку і спокою не знаходить.

Роком раніше, коли ми висаджували перед школою трояндову алею, з нами був Євген. Люди, які з ним спілкувалися, казали, що його голос подібний до тембру голосу Тичини. Я їм показувала фотографію молодого Тичини. Євген і зовні до нього подібний. Тож коли ми звернулися до Євгена щодо проекту «Моє слово до вас», він відразу дав згоду. Сталося так, що в Євгена були непередбачувані гастролі. Ми записали «Слово» на радіо. В клубі пускали його в записі. Люди, які його слухали, думали, що ми десь знайшли запис із голосом Тичини і що це до них говорить Павло Григорович. Він пригадував своє дитинство, маму, як він приїхав на похорон мами і сестри. А потім, коли «Моє слово до вас» перейшло у той час, коли Тичини не було, а він каже: «І я приїжджав у село далі», тоді народ зрозумів, що це гра.

Євгену це дуже добре вдалося. Серед усіх інших акторів подібного тембру голосу ми не знайшли.

— Знаю, що не тільки екскурсіями, а гостинцями заманюєте відвідувачів у музей.

— Людина має піти з музею з відчуттям казки, таємничості й приємності. Всі, хто приходить у музей, отримують подарунок від Тичини — імбирне печиво або варення з райських яблучок iз села Піски. Напекти печива чи наварити варення до пізньої ночі — великого розуму не треба. І ось перед тобою два кошики печива. Його ж не будеш просто так давати в руки. Людина йде з музею, тому все має бути елегантно і вишукано. У супермаркеті ми знайшли красиві баночки для варення. А печиво вирішили замотувати у прозорий папір. Коли жив Павло Григорович, усе зав’язували шпагатом. Але ж має бути зрозуміло, що це гостинець від Тичини. Тоді стала в нагоді печатка з логотипом музею. На коричневому папері, як було за часів Тичини, ставимо штампик. Коли я приїжджаю до музею і кажу, що зараз будемо займатися інтелектуальною працею, всі розуміють, що працюватимемо руками. Не знаю, чи співробітникам музею приємно готувати гостинці, правда, дівчата не жаліються, але відвідувачам точно приємно.