Руслан Дмитренко: Чемпіони ніколи не падають духом

«Підбігти у спортивній ходьбі — важко»

— Руслане, свою перемогу на Кубку світу, що відбувся в китайському місті Тайцин, ви назвали дивом. Невже зовсім не розраховували на успішний для себе фініш?

— Звісно ж, було бажання завоювати медаль, тим більше що минулого року на аналогічних змаганнях, котрі проходили в Саранську, я зупинився за крок від п’єдесталу. А до старту в Китаї я активно готувався: взимку встановив національний рекорд на 5 тисяч метрів, а 20 км пройшов з особистим рекордом. Тобто було розуміння, що з таким часом можна розраховувати на п’яте-шосте місце. Утім вийшло так, що я переміг.

— Одного з ваших головних конкурентів — росіянина Олександра Іванова — судді дискваліфікували за порушення техніки ходьби. Скажіть, спортсмени часто наважуються переходити на біг?

— Насправді, щоб підбігти — потрібно вміти це робити. Я колись намагався експериментувати — в підсумку, лише збивається ритм ходьби. Власне, якщо намагаєшся перейти на біг, порушується техніка. Загалом же, елементи бігу — фаза польоту чи зігнуте коліно — проявляються в момент, коли суперники не справляються з темпом лідера.

— Ваш вид спорту вважається суб’єктивним, адже через три попередження за порушення техніки ходьби судді часто-густо знімають з перегонів когось із фаворитів. Скажіть, які «запобіжники» існують від суддівського, так би мовити, свавілля?

— Загалом, суддівська бригада — інтернаціональна, відтак «зацікавленості» в конкретному спортсмені у них не може бути. Кожен із арбітрів працює сам по собі: побачив порушення — виніс попередження. Важливо, що від одного судді спортсмен не може отримати більше одного попередження.

— А взагалі, порушення якось документуються?

— Усе фіксується на спеціальних бланках, де вказуються час, характер порушення та прізвище судді, котрий його зафіксував. Зрештою, ведеться спеціальна статистика по кожному ходоку, де можна побачити, хто конкретно з суддів фіксував порушення.

— Скільки попереджень отримали ви в своєму переможному заході?

— Відверто, то до цього Кубка світу я взагалі не отримував попереджень, а цього разу їх було аж два. Напевно, все тому, що була доволі висока швидкість.

«Дощ зіграв нам на руку»

— Цікаво, у повсякденному житті ви теж швидко ходите?

— Ні, повсякчас я рухаюся спокійно, розміреним кроком. Ходжу та відпочиваю.

— Не секрет, що у великих китайських містах досить сильно забруднене повітря. Як цей фактор вплинув на ваші перегони?

— Нам відверто пощастило, що в день змагань була дощова погода. Тоді як напередодні старту в місті було спекотно й стояв смог. Такі погодні умови зіграли нам на руку, дозволивши продемонструвати високий результат. Цікаво, що особливостей азіатського клімату ми взагалі не відчули.

— Загалом, чи мають вплив кліматичні фактори на ваші результати?

— Приміром на чемпіонаті світу в Москві, де, здавалося, схожий з Україною клімат, йти було дуже складно, адже змагальний день вийшов дуже спекотним. Тоді я отримав сонячний удар і на фініші втратив свідомість. А тут, в Азії, кажуть, що важкий клімат, але завдяки дощовій погоді йшлося набагато легше, ніж у Москві.

— На випадок спекотної погоди маєте якісь рекомендації щодо вживання рідини?

— Конкретних цифр немає. Особисто я дотримуюся наступного правила: на кожному колі, довжина якого традиційно складає 2 км, на пункті живлення п’ю воду. Щодо кількості випитої рідини, то все залежить від бажання організму. Водночас доводиться багато обливатися, аби остудити жар.

— Знана українська атлетка, котра спеціалізується на марафоні, Тетяна Гамера-Шмирко розповідала, що перед стартом дотримується спеціальної дієти, коли за три дні до забігу їсть одні макарони. А ви маєте якийсь особливий раціон?

— Про спеціальні дієти марафонців мені відомо. Спочатку, впродовж трьох днів, вони вживають лише білки, потім, стільки ж днів, вони їдять одні вуглеводи. Але для 20-кiлометрової дистанції така дієта не підходить. Вона працює на значно довших дистанціях. Її ефект проявляється після 30-го кілометра.

Власне кажучи, я ніколи не морочився з дієтами. Дотримуюся лише того, що не їм смаженого, солоного, перченого.

«Не знаю, хто в Донецьку хоче до Росії»

— До речі, а ви 50 км не ходите?

— Цю дистанцію я ще жодного разу не долав. У мене непогано виходить на 20 км, тому переходити на 50 км я наразі не хочу. До того ж там дещо інші особливості роботи.

— Які?

— Скажімо, я люблю швидку ходьбу — на 5, 10 км. Інші, хто не справляється зі швидкістю, вибирають довшу дистанцію. Завдяки своїй витривалості вони можуть компенсувати повільніший характер ходьби.

— Як швидко ви зрозуміли, що спортивна ходьба — це ваше покликання?

— Займатися спортом я хотів iз дитинства, коли починав грати у футбол. Утім, поступивши до Броварського спортивного училища, я зосередився на бігу, спеціалізуючись на одному та трьох кілометрах.

Але хороших результатів не було. І один із тренерів, помітивши мою пластику та витривалість, запропонував мені переключитися на ходьбу. Відтоді я й зосередився на цьому виді спорту, в якому з’явився результат.

— Відомо, що ви тісно спілкуєтеся з вітчизняними легкоатлетками, олімпійськими призерками Наталею Тобіас та Ольгою Саладухою. Скажіть, спілкування з такими успішними спортсменками якось відбивається на вашій психіці?

— Звичайно. Ці люди мають психологію чемпіонів, відтак і ти прагнеш бути схожим на них. Під час зустрічей дівчата розповідають про свої успіхи, медалі. Усе це відкладається у підсвідомості й змінює світосприйняття. Хочеться як мінімум досягти їхнього рівня, бути з ними на одній хвилі.

— Як на побутовому рівні проявляється «характер чемпіонів»?

— Такі люди в будь-якій ситуації знаходять позитив. Якщо є проблема — вони шукають її вирішення. Ніколи не доводилося бачити їх похмурими, з опущеними від якихось невдач руками.

— Руслане, зараз ви представляєте Донецький регіон. Напевно, можете розповісти, чим живе столиця Донбасу. Чи й справді там усі хочуть до Росії?

— Політикою я особливо не цікавлюся та й останнім часом я буваю в Донецьку нечасто. Але з того, що бачу, коли сюди приїжджаю, можу сказати: реальність суттєво відрізняється від того, що показують і розповідають на телебаченні. Тут тихо і спокійно. Справді, біля адміністрації є барикади, але там ніхто не воював. Там парк, де гуляють діти з батьками. Звісно, трапляються в місті невеликі «заварушки», але їх раз-два і немає. Насправді ніхто з тих людей, з якими я тут спілкувався, не хоче до Росії.

— Цікаво, чи за «Шахтар» ви як уродженець Київщини уболіваєте?

— Часом друзі запрошують піти на «Донбас-Арену». І хоча я особливо футболом не захоплююся, приємно, коли «Шахтар» виграє єврокубкові матчі. Він же представляє Україну — і це для мене важливо.