Вiн i справдi любив Україну

Партiйний дрес-код — вишиванка

Хрущов i справдi любив Україну, i не лише в одiозному розумiннi слова «любов», — вiн вважав Україну своєю другою Батькiвщиною, знав звичаї українського народу, вона ввiйшла навiть у його побут. Судiть самi: ви можете уявити Путiна, Горбачова, Брежнєва, а тим бiльше Сталiна... в українськiй вишиванцi? Маячня, скажете ви, а от Микита Сергiйович любив вишиванку, мав колекцiю чудового народного вбрання, i саме вiд нього найвищий український партiйний дiяч Петро Шелест успадкував любов до вишиванки i залюбки носив її. А американський фермер Рокуел Гарст запропонував за вишиванку елiтного коня, та Хрущов i без щедрого подарунка дав американцю вишиту сорочку. І обидва вони ходили по безкраїх американських полях, нагадуючи заможних українських селян (погортайте книгу «Лицом к лицу с Америкой», 1959 року видання).

А що таке шапка-«хрущовка», яка «пiшла в народ» — її носила вся Москва, а згодом i Росiя? Нiщо iнше, як осучаснена «смушка» з голови Тараса Шевченка — у нiй поет зображений на тисячах репродукцiй (подивiться хоча б найпершу банкноту номiналом сто гривень). Замовляючи її в урядовому ательє «Комунар», Микита Сергiйович так i сказав шапкаревi: «Пiд Тараса».

У Києвi Хрущов жив до вiйни, пiд час вiйни i пiсля неї, посiдаючи найвищi партiйнi та державнi посади. В Архiвi органiв державної влади України я знайомлююсь із українським перiодом дiяльностi найвищої посадової особи СРСР (коментарi в дужках — мої. — Авт.).

1938 рiк, сiчень — Перший секретар ЦК Компартiї України (мине лише рiк, i в Києвi, бiля унiверситету, постане величний пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку).

1943 рiк, лютий — генерал-лейтенант, керiвник партизанського руху в Українi (за оцiнками вiйськового iсторика академiка Дмитра Волкогонова (Росiя), розмах партизанського руху в Українi не мав рiвних у Європi й значно переважав такi «партизанськi» країни, як Югославiя, Францiя).

1943 рiк, жовтень — член Вiйськової ради I Українського фронту (6 листопада 1943 року одним iз перших увiйшов до визволеного Києва, налагодив випiкання хлiба та вiдбудову водогону, з вiйськового резерву для потреб киян видiляв продовольство, дрова, гас, забезпечив зруйноване мiсто електрикою i зв’язком, налагодив пiшохiдне, а згодом i залiзничне сполучення мiж лiвим i правим берегами Днiпра в районi Києва).

1947 рiк, березень — голова Ради Мiнiстрiв УРСР (нових обертiв набирає повоєнна вiдбудова народного господарства України, до ладу стають такi гiганти iндустрiї, як «Запорiжсталь», «Днiпроспецсталь», Харкiвський тракторний, Днiпрогес, головна магiстраль столицi — Хрещатик — набуває сьогоднiшнiх рис, вiдновлено також Центральний унiвермат, Пасаж, залiзничний вокзал).

1947 рiк, грудень — Перший секретар ЦК Компартiї України,

(розроблено директиви 4-го п’ятирiчного плану для України, яким передбачено пiдйом української науки, причому не лише фундаментальних, а й прикладних наук, у республiцi стали до ладу всi машинно-тракторнi станцiї (МТС), що дає змогу передбачити сталi врожаї зернових культур, у столицi розроблено перший Генеральний план забудови мiста, закладено першi житловi масиви — Нивки, Першотравневий, Святошино, Лiвобережний, Дарницький, став до ладу залiзничний мiст через Днiпро).

У радянськiй правлячiй елiтi не знайдеться посадовця, який би так багато i плiдно працював для України. До того ж Микита Сергiйович не сповiдував кабiнетний стиль роботи, часто виїздив у вiдрядження, його бачили у найвiддаленiших куточках України. Уродженець росiйської глибинки, з дiда-прадiда росiянин, вiн бачив перед собою працелюбний український народ, щодня спiлкувався з ним, вбирав у себе культуру, традицiї, духовне надбання українського народу. Вiн поклав край цькуванню Бориса Гмирi, пiдтримав молодого Дмитра Гнатюка, не мiг втримати слiз, коли слухав українськi народнi пiснi...

А тепер представляю вам Зiнаїду Терентiївну Головко — киянку, якiй щойно виповнилося 80 рокiв. І не було в її життi бiльш яскравої подiї, нiж зустрiч iз Микитою Сергiйовичем Хрущовим. Із керiвником партiї та уряду вона сидiла за одним столом, слухала його, запросила до себе в гостi. А коли знадобилося, захистила його добре iм’я — i в далекi шiстдесятi роки, i нинi.

Шпрехен зi дойч?

«І як тобi не соромно, Зiно! Тут, у Ялтi, живе твоя сестра, а ти — «замов менi мiсце в готелi».

Так от моє слово: нiяких готелiв, житимеш у мене...»

Зiна вiдклала вбiк листа i подумала: вона завжди була людиною, її двоюрiдна сестра. Мимоволi згадалися важкi воєннi роки, коли їхнi матерi, рiднi сестри, майже не виходили з оборонного заводу, а вони, юнi дiвчиська, працювали санiтарками у вiйськовому госпiталi. Додому приходили пiзно ввечерi, падали в лiжка. А вранцi, коли снiдали, Нiна розрiже свою пайку хлiба, шматок пiдсуне їй: «На, Зiно, поїж».

А сама ж така худа, така блiда...

Із Сiмферополя Зiна без проблем доїхала до Ялти, а от у Ялтi довелося поблукати: всi приїжджi, нiхто не знає вулицi Руданського. Лише надвечiр iз невеликою валiзою в руках вона розшукала i вулицю, i будинок №24, де на неї вже чекали.

— Ви Зiна? З Києва? — звернулася до неї сусiдка. — Нiна просила передати вам ключ. Тож заходьте, влаштовуйтеся, незабаром пiдiйде й вона.

Зiна вiдчинила квартиру №9, увiйшла до кiмнати. Порядок — iдеальний. Вона почала роздивлятися фотографiї, яких чимало висiло по стiнах, та раптом здригнулася вiд рiзкого телефонного дзвiнка. Оскiльки, крiм неї, в кiмнатi нiкого не було, пiдняла слухавку.

— Здрастуйте, Нiно Андрiївно, — почувся приємний чоловiчий голос.

— Даруйте, але це її сестра з Києва. А Нiні Андрiївнi раджу зателефонувати на роботу.

— Я дзвонив, але там її теж нема. У мене до вас прохання: коли з’явиться Нiна Андрiївна, передайте їй, що дзвонили з мiськкому партiї, нехай нiкуди не вiдлучається.

Не минуло й пiвгодини, як на порозi з’явилася Нiна — збуджена, радiсна, з великим букетом квiтiв. Розцiлувавшись iз сестрою, почала розпитувати про неї, про її матiр Софiю Павлiвну, про iнших київських родичiв, але Зiна, розумiючи, що справи — понад усе, мовила їй: «Тобi дзвонили з мiського комiтету партiї». І побачила, як змiнилося обличчя сестри. «Що трапилося, навiщо я їм», — з тривогою думала Нiна, i Зiна розумiла, що з мiськкому партiї сестрi нiколи не дзвонили.

Аж раптом телефон знову заявив про себе.

— Я слухаю вас, — якомога спокiйнiше вимовила Нiна.

— Це ви, Нiно Андрiївно?

— Так.

— Прошу вас нiкуди невiдлучатися, ми виїжджаємо до вас.

Нiна причепурилася, попросила сестру провести її. Вони вийшли i побачили новiсiньку мiськкомiвську «Волгу».

На задньому сидiннi Нiна їхала мовчки — товариш iз мiськкому партiї виявився не таким уже й балакучим. У Нiни урвався терпець, вона хотiла запитати «То куди ж ми все-таки їдемо?», та несподiвано побачила обриси Лiвадiйського палацу.

Машина зупинилася. І тут сталося те, що найбiльше здивувало Нiну: люди, якi пiдбiгли до машини, ввiчливо звернулися саме до неї, не звертаючи нiякої уваги на мiськкомiвця.

Нiчого не розумiючи, Нiна йшла вглиб розкiшної садиби. Люди в цивiльному посмiхалися їй, наче давнiй знайомiй. Вони ж, цi люди, розчинили перед нею важкi дубовi дверi, впустивши у досить просторе примiщення. Тут на старовинних диванах сидiло двоє чоловiкiв. Одного, з борiдкою й вусами, Нiна бачила вперше, а от другого... Стривай, так це ж Хрущов! Микита Сергiйович Хрущов...

— Дозвольте представити вам керiвника Німеччини, товариша Вальтера Ульбрiхта, — без усiлякого вступу звернувся до неї Хрущов.

— Дуже приємно, — мовила Нiна нiмецькою i помiтила, як пожвавiшав нiмецький лiдер.

— А вас як звати?

— Полякова Нiна Андрiївна.

— Так от, Нiно Андрiївно, зарадьте нашому лиховi: перекладача товариша Вальтера Ульбрiхта щойно прооперовано на апендицит. І от сидимо ми, два дiди, i тiльки посмiхаємося один одному. Ну навiщо, скажiть, люди вигадали стiльки мов!

Тiльки тепер Нiна зрозумiла, що потрiбна тут як перекладач. І це заспокоїло її. Працюючи перекладачем у мiсцевому «Інтуристi», вона супроводжувала вздовж Пiвденного узбережжя Криму великi та малi групи iноземних туристiв. Але працювати на такому рiвнi їй не доводилося нiколи.

Першим почав говорити Хрущов.

— Менi розповiдав про вас маршал Єрьоменко, — мовив вiн, звертаючись до гостя. — Я був членом Вiйськової ради Сталiнградського фронту, Андрiй Іванович Єрьоменко, тодi генерал, командував ним. А ви через гучномовцi радiостанцiї «Нова Нiмеччина» зверталися до нiмецьких солдатiв, закликаючи їх скласти зброю, аби запобiгти непотрiбному пролиттю кровi. І виявили неабияку мужнiсть, адже могли загинути вiд кулi нiмецького або нашого снайпера.

Вiд такої оцiнки Вальтер Ульбрiхт зашарiвся i зi свого боку додав:

— Чи можна було припустити тодi, в заснiженому та морозному Сталiнградi, що через якихось десять рокiв ми з вами очолимо свої країни... Можливо, це випадок, можливо, й закономiрнiсть, але це — факт.

Потiм Микита Сергiйович повiв Вальтера Ульбрiхта безлiччю коридорiв i привiв до великої зали з бiлого мармуру, у центрi якої стояв круглий стiл, вкритий бiлоснiжною скатертиною.

— З 4 по 11 лютого 1945 року тут проходила Кримська (Ялтинська) конференцiя, яка, серед iншого, визначила й майбутнє Нiмеччини, — мовив Хрущов. — Ось тут, — поклав руки на спинку стiльця — сидiв Сталiн, тут — Рузвельт, а там, ближче до вас, — Черчiлль. Ми нiколи не ототожнювали нiмецький народ iз гiтлерiвською клiкою, i саме з нашої iнiцiативи на конференцiї було прийнято рiшення, в якому, зокрема, проголошувалося:

«Метою держав-союзникiв не є знищення нiмецького народу».

Вальтер Ульбрiхт вiдзначив чудову обiзнанiсть товарища Хрущова з матерiалами Кримської конференцiї. У нього особисто, пiдкреслив вiн, немає й не було жодних сумнiвiв щодо ставлення радянських людей до народу Нiмеччини. І на пiдтвердження послався на такий факт, свiдком якого був.

У тому ж Сталiнградi в боротьбi за життя нiмецьких вiйськовополонених померли вiд iнфекцiйних захворювань два радянськi лiкарi та чотирнадцять медичних сестер. Чи iснують бiльш красномовнi приклади?..

Нiна вiльно перекладала на нiмецьку i з нiмецької, i не помiтила, як спало нервове напруження. І коли ввечерi обох лiдерiв запросили на вечерю, Нiна також увiйшла до невеликої бенкетної зали, сiла поруч iз Вальтером Ульбрiхтом.

Вечеря була вишуканою: iкра, краби, iншi делiкатеси, багато з яких Нiна бачила вперше. Проте Вальтер Ульбрiхт, нахилившись до неї, почав говорити про те, що особисто вiн полюбляє домашнi, сiмейнi страви, зробленi вправними жiночими руками. І тодi Нiна, порушуючи всi протоколи i всупереч статусу перекладача, мовила щиросердно:

— Товаришу Ульбрiхт, завiтайте до мене, я тут неподалiк живу. Я вас таким борщем нагодую, такий пирiг спечу — вiк пам’ятатимете.

— Данке шен, данке шен, — мовив Ульбрiхт, поцiлувавши їй руку.

— Про що це ви там шепочетеся? — почувся голос Хрущова. — Бач, уже й на поцiлунки перейшли.

— Розумiєте, Микито Сергiйовичу, я запросила товариша Ульбрiхта в гостi.

— А мене? — образився Хрущов. — А мене, виходить, нi...

— Ну що ви, Микито Сергiйовичу. Я буду дуже рада, я буду щаслива, якщо й ви знайдете час...

Такi люди — i без охорони

Додому Нiну привезли пiзно ввечерi. Чоловiк її, Дмитро Бахтiн, сидячи на ґанку, нервово палив цигарку, дуже стурбованою була й Зiна.

— Спасибi, хоч жива, — пробурмотiв Дмитро, який не мав жодної уяви про те, куди подiлася дружина.

— Хiба важко було подзвонити? — докоряла Зiна.

— Слухайте, слухайте, ви ж нiчого не знаєте, я вам зараз таке розповiм! — збуджено вимовила Нiна. — Отак, як вас, я бачила щойно Микиту Сергiйовича Хрущова. Я розмовляла з ним, вiн тиснув менi руку, дякував за мою працю.

Про те, що вона запросила Микиту Сергiйовича у гостi, Нiна не обмовилася й словом, оскiльки й сама не вiрила у реальнiсть такого вiзиту. Так, вона запросила, але це було правилом хорошого тону, не бiльше. А крiм того, хто ж вiдпустить до якоїсь перекладачки керiвника партiї, уряду, держави?..

А що ж Зiна, її сестра з Києва? Вона стала типовою вiдпочивальницею: лежала пiд сонцем, купалася в морi, навчилася плавати. Одного разу вона повернулася з пляжу ранiше звичайного i почала разом iз Нiною поратися по дому. Несподiвано у скляних дверях забринiли шибки — хтось неголосно постукав. Зрозумiло, що то була чужа людина: праворуч, пiд диким виноградом, була кнопка електричного дзвiнка, про яку знали всi.

Зiна вiдчинила дверi, i... заклякла. На порозi стояв... Хрущов.

Не впiзнавши в нiй господиню, вiн голосно запитав:

— Полякова Нiна Андрiївна тут живе?

— Так, тут, проходьте, будь ласка.

— Заходьте, Микито Сергiйовичу! — вигукнула з кiмнати Нiна й побiгла переодягатися.

Хрущов ступив на веранду, повiсив на гачок солом’яного бриля, увiйшов до кiмнати.

— Микито Сергiйовичу, невже це ви? — запитав Дмитро, який прокинувся вiд галасу жiнок.

— Так, саме я.

— І самi, без охорони?

— А ви, очевидно, вирiшили, що ваш дiм оточений автоматниками? — засмiявся Хрущов.

Дмитро подивився крiзь склянi дверi, потiм вiдчинив їх. Нiкого.

Нiна вийшла, наче з давнiм знайомим обiйнялася з Микитою Сергiйовичем.

— Ви мене запрошували, я й прийшов, — мовив вiн.

— А взагалi охорона у вас є? — вiв своє Дмитро.

— Звичайно. Мене охороняє цiла рота — п’ятдесят чоловiк, iз них постiйно зi мною п’ятеро тiлоохоронцiв. Але цього разу я наказав їм не йти за мною, щоб не заважали.

Бачачи, що ця тема дуже цiкавить Дмитра, Хрущов почав розвивати її:

— Я вважаю, що справжнiй народний лiдер не повинен боятися свого народу. Дивiться, Сталiн: вiн ховався вiд людей, вiдсиджувався в кабiнетах. Це, проте, не заважало йому вигадувати так званих «ворогiв народу», до яких часто-густо заносили й найбiльш наближених людей — соратникiв. Ви знаєте, ми сказали про це на ХХ з’їздi партiї.

Я часто запитую себе: чи треба менi боятися свого народу, коли я зробив для нього так багато хорошого?.. Справдi, ми пiдняли сiльське господарство, будуємо житло, звiльнили й реабiлiтували нi в чому не винних людей, пiдняли «залiзну завiсу», скоротили армiю, додали грошей шахтарям i металургам, заборонили жiнкам працювати пiд землею i на важких роботах, повернули закон обличчям до матерi й дитини — хiба перелiчиш усе?..

Вони сидiли за великим родинним столом, уважно слухали Хрущова. У виглядi його не було нiчого вiд вождя. Навпаки, був звичайний «земний» чоловiк, схожий на заможного селянина. І бриль на гаку, i те, як смачно вiн сьорбає борщ, лише пiдкреслювали його земне походження.

— І ви живете в Ялтi? — Хрущов звернувся до Зiни.

— Нi, я з Києва.

— О, так це, вважайте, моє рiдне мiсто. Я там тривалий час працював — i до вiйни, i пiсля неї. І визволяв його вiд фашистiв. Як Хрещатик — вiдбудували?

— Вiдбудували. І став вiн такий красивий, такий зелений...

— Знаєте що? — збуджено мовив Хрущов, — коли буду в Києвi, неодмiнно зайду i до вас...

Вийшовши з дому, Хрущов побачив саморобнi дерев’янi сходи, що круто спускалися вниз.

— Куди ведуть цi сходи? — поцiкавився.

— До пансiонату «Шахтарськi зорi».

Тримаючись за поручень, Хрущов почав повiльно спускатися.

У дворi вiдпочивальники грали в домiно. Хрущов пiдiйшов ближче, почав спостерiгати за грою.

— А ти, батя, дуже на Микиту схожий, — раптом мовив один iз гравцiв.

Такi слова Хрущова образили:

— Я нi на кого не схожий, бо я i є Хрущов, — мовив вiн рiшучим тоном. — Це по-перше. А по-друге, я вам не парубок якийсь, тож i звертайтесь до мене, як годиться — Микита Сергiйович.

І враз усi зацiпенiли й завмерли, бо зрозумiли все: знайомий голос керiвника країни так часто лунав iз репродукторiв i на роботi, i вдома... Усi пiдвелися, оточили главу партiї й уряду. І раптом один iз вiдпочивальникiв каже: «Микито Сергiйовичу, я родом iз Донеччини. Якщо розповiм шахтарям або родинi, що стояв поруч iз самим Хрущовим, нiхто не повiрить...»

— То що ж, менi розписку вам дати?

— Навiщо розписку? Он бiля вас товариш iз фотоапаратом, нехай би й вiдзняв нас.

Дмитро Бахтiн лише тепер збагнув, що в нього на шиї трофейний «Фолклендер»... Так-сяк розставивши присутнiх, вiн зробив аматорське фото — те фото, яке нiколи й нiде не друкували, i ви, читачу, вперше бачите його на шпальтах «України молодої»...

У супроводi вiдпочивальникiв Микита Сергiйович вийшов на набережну, i тут до нього пiдбiг сполотнiлий начальник охорони: «Ну як же так, Микито Сергiйовичу, як же так?», — докоряв вiн, хитаючи головою. Хрущов не звертав на його слова нiякої уваги, продовжуючи йти у велелюдному оточеннi. Охоронцi, перевдягнутi у цивiльне, взяли його в кiльце, вправно вiдгородили вiд натовпу й мовчки привели на пiрс, де гойдався на хвилях бiлоснiжний катер. Хрущов навiть не встиг помахати рукою — катер рвонув, почав набирати швидкiсть...

Як українка Хрущова захищала

Фраза Хрущова «неодмiнно завiтаю i до вас» змусила Зiну повернутися до Києва ранiше. Вона була очевидцем i свiдком того, як Микита Сергiйович прийшов до Нiни, й дуже виразно уявляла, як вiн вiдкриє дверi й її квартири... Тим паче що в Києвi Хрущов працював i вже давно його не вiдвiдував.

Тож повернувшись додому, вона з чоловiком i сином почали ремонт будинку, який i нинi стоїть у Святошині: пофарбували, побiлили, поклеїли шпалери, навiть переклали пiдлогу. Аж раптом радiо почало передавати матерiали Жовтневого (1964 рiк) пленуму ЦК КПРС, який звiльнив Хрущова з найвищих державних посад. І дивна рiч: те, за що ще рiк тому його хвалила вся партiя, тепер поставили йому в провину, назвавши помилки й похибки одним словом — волюнтаризм.

І тодi Зiнаїда Терентiївна — людина чесна й принципова — пише листа до ЦК КПРС, в якому висловлює рiшучу незгоду з рiшеннями Жовтневого пленуму. Вона доводить, що в Хрущовi немає нiчого вiд диктатора-деспота, вiн близький до людей i встиг чимало для них зробити. Як нiхто з попереднiх керiвникiв СРСР, Микита Сергiйович переймався проблемами України, вiн поважав святинi українського народу, i це викликало захоплення в українському середовищi...

Вона розумiла: на вiдповiдь годi й чекати, бо нiхто й нiколи не оприлюднить її листа. Та яким же був подив Зiнаїди Терентiївни i як страшенно закалатало її серце, коли на стартi перебудови їй пiд розписку вручили листа з Москви. Тремтячими руками розiрвала конверт i з хвилюванням прочитала: «У часи, коли в СРСР було здiйснено полiтичний реванш i гору взяли просталiнськi сили, якi викреслили батька зi списку живих, створивши довкола нього змову мовчання, ви, шановна Зiнаїдо Терентiївно, були серед небагатьох, хто пiдняв свiй голос на захист доброго iменi М. С. Хрущова, його справ. Низький уклiн i синiвське спасибi вам, щиро ваш — Сергiй Хрущов».

А зовсiм недавно, уже в наш час, Зiнаїда Терентiївна вiдправила й другого листа до Москви. Приводом для нього стала критика оточенням Путiна i самим Путiним, як було сказано «надмiрної любовi Хрущова до України, яка коштувала нам втрати Криму».

«Я прожила довге життя, — зазначила киянка, — але не пригадаю випадку, коли хоча б один росiйський робiтник працював для блага України. Натомiсть українцi мiльйонами (!) виїздили у такi необжитi росiйськi регiони, як Сибiр, Крайня Пiвнiч, Далекий Схiд, першi кiлометри Байкало-Амурської магiстралi (БАМ) також проклали українцi.

І дуже скоро в Москву, на адресу того ж таки Хрущова, почали надходити рапорти: там ударив фонтан нафти, там вiдкрито родовище газу, тисячi ешелонiв iз народно-господарськими вантажами пройшли трасою, якою ранiше й оленi не ступали. У свiдомостi Микити Сергiйовича почав формуватися образ українця як надiйного, авторитетного трудiвника, якому можна довiрити будь-яку справу. Тож, передаючи Крим Українi, не мав нiякого сумнiву в тому, що цю депресивну територiю доведуть до пуття вправнi українськi руки.

Що зробила Україна для Криму?

По-перше, колишня область отримала статус автономної республiки, що дало їй право обирати свою Верховну Раду, мати свiй Кабiнет мiнiстрiв.

По-друге, Україна прихистила й повернула на батькiвщину корiнних кримчан — кримських татар, знявши з них безглуздi звинувачення, пiднявши їх людську гiднiсть.

І не вина України в тому, що всi роки автономiї владу в Криму отримували проросiйськи налаштованi полiтики, якi, врештi-решт, здали його росiйському президентовi.

На завершення хочу навести такий промовистий приклад: коли вiдзначали 10-ту рiчницю Незалежностi України, мер Києва Олександр Омельченко урочисто вiдкрив у Херсонесi Собор Святого Володимира, побудований на кошти київської громади — як дарунок кримчанам.

Мер Москви Юрiй Лужков також «вiдзначив» 10-ту рiчницю Незалежностi України — коштом росiйської столицi профiнансував переозброєння росiйського Чорноморського флоту.

Коментарi, як кажуть, зайвi».

P.S. Цей лист українка Зiнаїда Головко адресувала українцi Валентинi Матвiєнко — головi Ради Федерації Федеральних Зборiв Росiйської Федерацiї, якi своїм рiшенням «освятили» Путiну шлях на Крим.

Вiдповiдi з Москви поки що немає.