— Розкажи, будь ласка, про свою діяльність як журналіста на батьківщині в Киргизстані.
— Писати я почав досить рано, в 9-му класі трохи знудився навчанням і прийшов до правозахисного бюлетеня «Право для всех», писав там статті, згодом був його спеціальним кореспондентом по півдню Киргизстану, і в результаті в 25 років його очолив. Трохи ще попрацював і зрозумів, що якщо там залишуся, на цьому зростання моєї кар’єри завершиться. Організація стала досить відомою, отримала консультативний статус при ООН після подій в узбецькому Андижані 2005 року.
Проводив кілька розслідувань, пов’язаних із правами людини. За одне з них отримав у 2009 році премію Айшера Саїпова, знаного в Киргизстані журналіста. Людину звільнили прямо із зали суду. За це розслідування й отримав премію.
Коли переїхав iз Джалалабада до столиці — в Бішкек — у 2010 році, почав там роботу у виданні, котре займалося правами національних меншин, жертв катувань, несправедливих судових рішень. У жовтні 2010 року організував перший у Центральній Азії антипутінський мітинг під гаслом «Путін, руки геть від Киргизстану!». Це було біля посольства Росії, на акцію менш ніж 10 мітингувальників прийшло 30 міліціонерів і 50 журналістів.
— Я чув, що в Киргизстані значна домінація російської мови над корінною. Як це позначається на ЗМІ?
— Із киргизькою мовою та проблема, що журналісти-професіонали, які мають досвід і при цьому пишуть по-киргизьки, їх досить мало. Киргизомовні ЗМІ практично всі є інструментом політичної боротьби. Рівень того, як вони виконують роботу свого замовника, є втричі гірший від аналогічних випадків в Україні. Заголовки, зміст, контент — журналістика із цього жодна, а пропаганда так. Усе почалося з 2004 року, коли тодішній президент Аскар Акаєв не дозволяв роботу опозиційних ЗМІ, то через чотири місяці втратив владу. До цього дня практично всі киргизомовні газети, за винятком двох, для яких це бізнес, обслуговують певних політичних ворогів. Жодною журналістикою там не пахне. Російськомовні газети дещо кращі, є кілька більш-менш нейтральних, але також іноді й вони починають видавати якусь середньовічну гомофобну проросійську чи пропутінську риторику. Тобто загалом киргизомовні ЗМІ малоцікаві, професіоналів мало, а з російськомовними, тими, що більш популярні, ситуація така, що вони відпрацьовують замовлення з-за кордону.
— Хто є власниками киргизомовних ЗМІ?
— Місцеві політики, — влада і опозиція, подібно до української ситуації (вчора був у владі, нині перейшов до опозиції чи, навпаки, до влади, із якою затято боровся). Російськомовними ЗМІ володіють також місцеві бізнесмени, і навіть не знаю, чому вони, от приміром газета «Дело №», несуть таку середньовічну маячню. Жодного разу вони не намагалися взяти під увагу і вивчити хоч би одну справу, за якою я провадив розслідування. Приходять у міліцію, запитують, що сталося, їм розповідають, а вони слово в слово передруковують.
Перед другою революцією 2010 року, яка фактично тривала один день, була нова хвиля проросійських видань: бо цю революцію багато в чому ініціювала і підтримала Росія. Тоді вигнали президента, розпустили парламент. 7 квітня 2010 року в.о. президента стала Роза Отунбаєва. За новою Конституцією, Киргизстан став парламентською республікою. Розпочали гучну реформу судової системи, котра поки що не зовсім себе проявила, але перші результати таки є: судді, які ще вчора трусилися від страху перед депутатами, тепер виносять рішення, що забороняють депутатам створювати позафракційні коаліції, для прикладу.
— Чи можна говорити, що реформи були вдалими?
— Решта реформ не пішла: люстрацію провалили. Хоч і так Киргизстан на тлі інших країн Центральної Азії є найбільш демократичним. За рік після революції відбулося близько 600 мітингів — у день було по два-три мітинги під парламентом, кожен зі своїми вимогами. І це вже нормально сприймається суспільством, ніхто не нервує. Бо при Курманбеку Бакієву це все заборонили, півроку взагалі не було жодних зібрань. Але все змінилося після закону про мирні зібрання. Медіа однозначно стали вільнішими, інша справа, що перебудована сама структура ЗМІ, особливо ті, які працювали проти другої революції чи за Росію. Багатьом колишнім пропрезидентським ЗМІ довелося підібгати хвости, але, щоб когось закривали чи забороняли, то до цього не дійшло.
Єдине, що під час президентських виборів стало ясно, що ми не можемо закривати очі на інформаційну присутність Росії. Тоді НТВ і «Первый канал» почали обливати брудом Омурбека Текебаєва, одного з головних наших опозиційних лідерів, котрий підтримав другу революцію, почали говорити про його американські зв’язки, про сексуальні скандали. В результаті його рейтинг, який на початку був близько 25%, на виході ледве «нашкріб» 5%. Його партія подолала виборчий поріг на виборах до парламенту з позначкою 5,03%. І після цього у нас було прийнято закон, за яким під час виборів трансляція новин iз російських телеканалів припиняється. Ще, щоправда, не було нагоди його перевірити в дії, але деякі медіа-організації навіть обурювалися.
— Чи можлива у такій патріархальній країні з клановими зв’язками побудова демократії?
— Я абсолютно впевнений, що так. Я навіть переконаний, що вона відбулася. У 2010 році питання стояло, власне, таким чином: ми не хотіли змін облич у кріслах, а хотіли зміни системи. У новій конституції досить непогано і гарно прописані окремі норми, особливо в частині прав людини і громадянина. Президента обираємо лише на одну каденцію, на 5 років. Депутати, котрі йдуть до уряду, не мають права повертатися до парламенту. Коаліція ось розвалилася, і будь ласка — на вихід. Але ти реально оцінюєш, що ти насправді хочеш зробити для країни, з ризиком того, що можеш опинитися поза парламентом.
Проблемою є натомість відсутність фінансової незалежності країни та сталих сильних інститутів, особливо якщо говорити про потужні ЗМІ, то це все наразі дуже залежне від підтримки з-за кордону. Незадоволеність цією ситуацією була теж причиною моїх антипутінських акцій. Деяких політиків ледве не напряму з ФСБ фінансували. Російські політики і авто російського посла «чергували», немов у себе вдома, біля офісу однієї з політичних партій цілий робочий день і навіть по ночах. Вони нічого не приховували — нахабним чином втручалися в наше політичне життя. Тому відсутність фінансової незалежності є загрозою для реалізації далекосяжних цілей країни. Втім я можу сміливо сказати, що це компенсується волелюбністю киргизів. Гасло «Воля або смерть» підходить майже ідеально до їхньої ментальності, розуміння киргизами життя.
— Тепер конкретніше про те, що стало причиною твого виїзду.
— З початком Євромайдану я вже був якоюсь мірою публічною особою, і коли відверто заявив, що підтримую київський протест, то реакція була досить полярна, причому з перевагою негативу. Після побиття «Беркутом» студентів ми провели мітинг біля посольства України в Киргизстані, збиралися через соцмережі. Згодом у рамках діяльності міжнародної кампанії правозахисників зробили фотосесію з прапорами України та слоганами підтримки. Коли сталися перші жертви і коли Янукович оголосив перший день жалоби, то якраз збiглася дата концерту української діаспори в Бішкеку під назвою «Музика — душа народу. Українці», організованого Асамблеєю народів Киргизстану. Українську громаду «Берегиня» в рамках Асамблеї очолює гарна людина Володимир Нарозя. Концерт, ясна річ, був запланований задовго до цих подій, німці і корейці вже свої концерти в консерваторії відіграли. Переносити ніхто не хотів, бо організаторами виступили три сторони — Асамблея, Фонд Рози Отунбаєвої і власне консерваторія, яка надала приміщення. Я запропонував, щоби ті, хто хоче висловити солідарність із першими загиблими на Майдані, прийшли на концерт у чорному. Ще до початку почалися провокативні публікації, і проти мене також, приміром, такі: «Зачем Розе Отунбаевой украинская душа?», «Илья Лукаш собирается превратить концерт в митинг», але я якраз настоював на тому, що приходимо без прапорів і без плакатів. Коли ми прийшли, то з’ясувалося, що на такий камерний і, на перший погляд, нецікавий захід прийшло глядачів «під зав’язку»: стояли в переходах, і я помітив, що досить багато людей було в темному, причому бачив я їх уперше.
А вже на наступний день почалися проблеми. Через журналістів представники служби безпеки знайшли мій телефон, почали дзвонити з апарату президента. Запросили на співбесіду в міліцію, і заступник начальника управління внутрішніх справ м. Бішкек мені сказав: «Якщо не хочете, щоб у вас були проблеми, приїздіть раніше, ми вам будемо забезпечувати охорону». Потім почалося якесь медіа-пекло, коли про мене з’являлися все нові статті. Цілим хобі стало замість кіно на сон грядущий шукати в пошуку про себе щось «нове»: «Илья Лукаш — американский шпион и бандеровец в Кыргызстане», створили у «Фейсбуцi» мій фальшивий акаунт, де публікували мої статті і кілька тисяч людей було на нього підписано... Закінчилося все тим, що до цього часу невідоме політичне об’єднання «Калис» спалило біля американського посольства моє фото, вимагали у співробітників посольства, щоб я звідти вийшов! Це при тому, що я в приміщенні посольства був раз у житті — коли отримував візу... Після перших антипутінських акцій я став «агентом Держдепу» — ярлик не працює. Потім став бандерівцем. І цей ярлик не спрацював, то вони тепер через фейкову сторінку у «Фейсбуцi» оголошують від мого імені: «Готуємо в Киргизстані свій Євромайдан на весну, працюємо з міжнародниками». І це пішло! Дрібні й не зовсім дрібні російські сайти, як «РІА Новости», це передруковали під виглядом правди — от, проговорився місцевий у Киргизстані американський агент, що готує революцію. Представили мене як «майданутого» бандерівця і гей-активіста.
Після цього вже впізнавали на вулицях, в кафе, виявляли агресію, нерідко треба було просто звідти швидко забиратися. І вже після того, як протягом двох днів працівники служби безпеки «обробили» моїх працедавців, порадили мене звільнити, аби вони не мали проблем, то я ще й без роботи опинився. Бути в Киргизстані стало зовсім небезпечно, тому я виїхав. У Київ прибув 9 березня.
— Наміри, плани?
— Головне — я на батьківщині своїх предків, решта — наживна справа.