Ерік Буве: Я страшенно боюся, але від фоторепортажів із зон конфлікту не відмовлюся

На ці вихідні Ерік Буве втретє завітав до Києва і в Національному художньому музеї зустрівся з відвідувачами, щоб розказати про себе та свої проекти.. Йому 53 роки, з них 33 роки він займається фотографією. Відвідав 128 країн. 27 років одружений. Має двох дітей — 23 і 18 років — навчаються в університеті у Парижі. Сам Ерік походить із робітничого середовища. Свого часу йому не вдалося отримати диплом бакалавра. Після школи відразу взявся за фотоапарат.

— 80—90-ті роки були успішними для фотографа. Тоді я знімав для міжнародних видавництв. Я перескакував з одного літака на інший. Коли прилітав у Москву знімати річницю Жовтневої революції, там було мінус 10, але мій агент відразу з аеропорту відправляв мене фотографувати заколот на Гойї, де плюс 35. Я ніколи не знав, що зі мною буде до кінця дня. Коли був молодим, я думав, що життя — це коли сідаєш в один літак, потім в інший. Пізніше я трішки заспокоївся. Сьогодні преса хвора, у неї немає грошей. Тож тепер я витрачаю власні кошти на поїздки і вибираю теми, які мені подобаються. Я не можу витрачати багато грошей iз бюджету, оскiльки маю дітей-студентів.

— Здебільшого ви працюєте як військовий репортер, але й маєте досить мирні проекти, про гармонію людини і красу природи. Як їх чергуєте?

— У 2011-му я був у Лівії і знімав взяття казарми Каддафі у Тріполі. Я втратив двох друзів. Був дуже втомлений. Тоді я собі сказав, що 2012-й для мене має бути роком миру. Я їздив з широкоформатною камерою, міг спокійно робити знімки. Тоді побував на арт-фестивалі  Burning Man у пустелі США, також фотографував поселення людей, які відмовилися від грошей і живуть у гармонії з природою. Коли я почув про революцію в Києві, приїхав сюди, бо це Європа. Українці — такі ж, як французи. Це теж мене стосується.

— Ви побували майже у всіх гарячих точках планети. Не боїтеся?

— Я завжди дуже боюся. Коли в Києві я опинився біля готелю «Україна» і переді мною впало мертвими 20 людей, безумовно, мав страх. Ці люди не кричали. Вмирали з гідністю. Такого я ніде більше не бачив. Це мене дуже вразило.

— Як боретеся зі страхом?

— Я чотири рази був поранений. Понад 10 разів мене відкидало вибуховою хвилею. Моїх друзів, які отримали поранення, уже немає серед живих. Я маю таку рису, що можу керувати своїм страхом. Він залишається десь на дні мого шлунка і не піднімається до голови. Як тільки страх у голові, починається паніка. Але я знаю, чому в мене весь час болить шлунок.

— Ваш об’єктив багато чого бачив. Чи все показуєте на публіку?

— Я сам себе цензурую. 50 відсотків iз того, що бачив, можу публікувати. Якщо б я показав, що бачив насправді, це важко було б перенести. Я вважаю, що треба показувати зображення, які ставлять запитання, спонукають задуматися. У моїх проектах немає фото, які шокують.

Конфлікти відрізняються один від одного. Люди відрізняються. Події ні на що не схожі. Коли мене запитують, що було в Києві, з чим це можна порівняти, я кажу: «Те, що відбувалося в Києві, було тільки тут. І воно ні на що не схоже».

— Ви — досить відомий фотограф, маєте численні нагороди. А зараз берете участь у конкурсах, наприклад у World Press Photo?

— Нагороди — це не кінцева мета. Коли я був молодим, брав участь у конкурсах і перемагав. Тепер я намагаюся відсторонитися від цього. Ці всі нагороди зберігаються у картонній коробці від взуття. Я їх поклав десь у комірку.

Найважливіше у професії фотографа — це стосунки з людьми по всій планеті. Я ніколи не відмовлюся від цього багатства. Мені доводилося бути присутнім під час історичних процесів. Мої знімки — про людей, яких я зустрічаю. Я хочу бути серед них. Лише так я зможу їх зрозуміти, лише так я стану для них своїм, попри те, що роль журналіста — залишатись неупередженим. Тому фотографія для мене — це перш за все дефіс між мною та іншою людиною, між нашими взаємовідносинами.

— Сьогодні на сході і півдні України ми чуємо, що журналістам б’ють камери, кладуть обличчям в асфальт. Ви з таким стикалися?

— Навіть гірше. Я не хочу говорити про небезпеку, не хочу цьому приділяти увагу. Люди, які не переживали конфлікти, не знають, що це таке. Журналісти, які їдуть у зону конфлікту, це, як шахтарі, які спускаються у копальні, чи пілоти з «Формули 1». Тільки вони знають, що це таке. Багато людей думають, що вони можуть робити репортажні фотографії. Вони не уявляють, яка робота проводиться до початку зйомки, яку мужність і стійкість треба мати на місці. Доводиться кілька діб не їсти, лежати на землі й бути об’єктом насилля. Є багато аматорів, які кажуть, що в мене гарне хобі. Це не моє захоплення. Фотографія — моє життя. Я ні за що на світі не зміню свою професію.

— Еріку, ви — свідок безумства на планеті. Чи любите ще після всього побаченого людей?

— Людина готова все, що створила, в одну мить зруйнувати. Тому треба переживати теперішній момент, не дивитися в минуле, тільки в майбутнє. Бо інакше можна «застрягнути». Маю сказати, що я вірю в людину і залишаюся оптимістом. Вірю, що одного дня настане мир на землі.