«Хочу теж дві мами і два тата, як у Діанки з Артемчиком!»

Діти змалечку розрізняють своїх однаковісіньких батьків

Омріяних раніше близнюків чи двійняток Бог поки що ні одній, ні другій парі не послав. Зате донечка Люби і Володі Діана та синок Наді й Ярослава Артем настільки схожі між собою, що незнайомі люди часто сприймають їх за рідних брата і сестричку, і навіть за двійню. Тим паче що вікова різниця у дітей невелика — Артемчик усього на півроку молодший за Діану.

Цікаво, що діти змалечку якимось чином уміють розрізняти своїх однаковісіньких батьків. Водночас для обох існують «мама Надя» і «мама Люба». Коли, приміром, рідна мама поряд, Діанка звертається до Наді «тьотя Надя», коли ж Люба відсутня, то мала і її сестру може назвати мамою. Ось така складна дитяча «ієрархія». Для маленьких же приятелів Діани і Артема їхні батьки-близнята — своєрідне диво. Одна маленька дівчинка, наприклад, мало не плакала — хочу, мовляв, теж мати дві мами і два тата!

Продовжують супроводжувати різні курйози і дорослих Сімчуків. Так, наприклад, на Діанчиних хрестинах священик спочатку переплутав батьків новонародженої, а відеооператор узагалі весь час «не ту» пару знімав. А сусіди по тернопільській квартирі воліють не запитувати про Володю та Ярослава у їхніх дружин окремо, а лише так: «Хлопці вдома?...». Коли ж зустрічають котрогось iз братів на подвір’ї чи у під’їзді, то запитують: «Ми вже сьогодні бачилися? Якщо ні, то привіт!». А до підвищеної уваги оточуючих, коли йдуть кудись усі разом, Сімчуки вже звикли повністю. До речі, незвичайна тернопільська четвірка брала участь у телевізійному шоу «Унікальні сім’ї» в Києві. Яких тільки подружніх пар, кажуть, там не побачили, але найбільше вразила... «шведська сім’я» у складі 16 (!) чоловіків та жінок iз Київської області.

«У нас один — за всіх, і всі — за одного»

Будні Люби, Наді, Володі та Ярослава нині такі ж складні, як в усіх пересічних українців. На Майдан до столиці хлопці поїхати не змогли, бо служба (обидва працюють зараз в УБОЗі) вимагала залишатися в Тернополі, однак і в рідному місті, зважаючи на надзвичайно складну суспільно-політичну ситуацію, довелося пройти через непрості випробування. В теплу пору року в усіх чотирьох, окрім основної роботи, ще й батьківські та власні городи. А ще помаленьку, своїми силами, зводять неподалік Тернополя скромний будиночок для Наді й Ярослава. Спільно вирішили, що спочатку збудують один для них, а вже колись потім, при можливості, будуватимуть поряд і дім для Люби та Володі. Втім, як розповідають, їм і у двокімнатній малометражці не було разом затісно. Навпаки, коли одна пара вимушена більшість часу проводити в селі, то всі один за одним дуже сумують і постійно передзвонюються. Через специфіку роботи чоловіків (найчастіше виходить так, що коли один вихідний, то другий у цей час на чергуванні) та проживання «між містом і селом» їм узагалі дуже рідко вдається бути всім разом. От і автору цих рядків після тривалого очікування довелося таки задовольнятися спілкуванням лише з половиною незвичайної подвійної родини.

— Відомо, що настрій близнят навіть на відстані передається одне одному, а у вас же все, так би мовити, в квадраті. Це що ж тоді виходить, коли одна пара починає сваритися? — запитую.

— Ой, у нас навіть якщо тільки у когось одного поганий настрій, то вже всі почуваються не в своїй тарілці, — відповідає Люба, — тож відразу починаємо спільно шукати вирішення проблеми».

— У нас один — за всіх, і всі — за одного, — з посмішкою додає Володя.