Заплати іншому

Собаку запустили в кімнату, де підлогу поділили на квадрати. Коли тварина адаптувалася до простору, експериментатори подали струм. Собака заметушилася і почала шукати вільні від небезпеки місця. Але достатньо було подати струм на всі квадрати, як після значної кількості безуспішних помилок пес лягав на одному з них і скавчав. Бідна тварина була у відчаї. Після цього собака більше не намагався знайти квадрат без струму, а просто лежав і скавчав. Для пса щастя пропало без вороття. При тому в той момент усі квадрати були знеструмленими. Окрім одного, на якому лежала тварина. Цей феномен у людей проявляється швидше, ніж у собак.

Російсько-ізраїльський психофізіолог Вадим Ротенберг зробив із цього експерименту висновок. На його думку, тільки творчість виводить нас на новий рівень. Якби собака знав, що «творчість — це велике звільнення від страждань і засіб полегшити життя», як казав Заратустра, він би не скиглив, а продовжував пошук.

Зрозуміло, що не всі люди мають талант до музики, малювання, написання текстів чи дизайну. Та для того, щоб жити творчо, інколи достатньо вийти на вулицю і заплатити іншому. Я зараз веду мову не про милостиню. Йдеться про повсякденне життя, коли в одну мить стається диво — ти звільняєшся від сірості, зашкарублих стереотипів і стаєш творцем.

Наведу приклад, як одного прекрасного дня прості люди стали творчими особистостями і зробили світ кращим.

Історія №1. Хлопчаки, на перший погляд, першокласники, у супермаркеті хвилин 15 крутяться біля морозива. Їм хотілося з шоколадом, горішками, джемом. А грошей вистачало на найдешевший пломбір. Крутилися бідолахи, ледве себе стримували, облизуючи губи. Аж тут чоловік, який спостерігав за дітлахами, розрахувавшись за свій товар, повернувся до хлопців і віддав їм жменю дрібних купюр. «Бери. На морозиво вистачить», — незнайомець тицьнув гривні у долоню одного зі школярів, швидко розвернувся і вийшов з магазину.

Історія №2. Новий рік. Одеса. Їде чорний джип, вікна затемнені. На зупинці мерзне жінка з синочком. Бідні, дешево вбрані. Джип зупинився на зупинці, опустилося скло. З вікна визирнув чоловік у костюмі Діда Мороза і всунув малому в руки пакунок із цукерками. Закрив вікно і поїхав. Малий не встиг не те що подякувати, а й оговтатися.

Історія №3. Перехід на станції метро «Театральна». Обід. Біжу з прес-конференції. Голодна, а від того страшенно зла. Аж тут бабуся продає яблука. Такі жовті, налиті сонцем, пахучі. Не можу відірвати від них погляду. 15 гривень за кілограм. А в мене дуля в кишені. Понюхала я яблука і вже хотіла йти. Та чоловік, який переді мною купував яблука, запитав, чи я теж хочу. «Ще й як», — якось підсвідомо промугикала. Він, нічого не розпитуючи, розрахувався з бабусею за два кіло: «Інший пакетик для вас». І побіг. Я радію, як слон. Бабуся в шоці.

Після цих історій я включилася в гру і почала платити іншому. Просто так. Щоб не бути собакою під час експерименту.