У країні тисяч островів

Нова нація

Історія країни — надзвичайно складна. На її сторінках закарбовані й потужні середньовічні імперії (найвідоміша — Маджапахіт), і майже 330 років колоніальної залежності, і численні повстання проти голландців, і кровопролитна визвольна боротьба 1945—1949 років, яка врешті принесла омріяну незалежність. Непоступливість острів’ян відзначали багато і мандрівників, і політиків. Ще 1814 року англієць Стемфорд Раффлз записав: «Від моменту появи європейців яванці не втрачали жодної нагоди, аби відновити свою незалежність».

До визнання індонезійців у світі доклав руку і видатний мандрівник, козацький нащадок Микола Миклухо-Маклай. 1883 року, перебуваючи в Джакарті (тоді — Батавія), він дав інтерв’ю місцевим газетам, де висловив своє бачення майбутнього місцевих народів. «Населення всього архіпелагу не можна віднести до однієї національності, — говорив він. — Та це не означає, що різні народи не можуть скласти єдиної нації. Скажімо, навряд чи хто ризикнув би сказати, що США не є єдиною нацією, хоча населяють її люди з різних країн. Тож тут, хоч як би різнилися окремі етнічні групи, зовнішні відмінності не можуть завадити їм скласти єдину націю. Про це ще в ХІІІ столітті добре сказав місцевий поет М’пу Тантулар: «Єдність у різноманітті». З огляду на це для утворення держави і нації в населення тутешніх голландських колоній, я гадаю, є всі підстави і достатньо причин».

Наступного дня дві газети — «Ява боде» та «Бінтанг Тімур» — опублікували цю «крамолу», що стало абсолютним шоком для колоніальної влади. Зчинився гучний скандал, найзатятіші колоністи вимагали «повісити» усіх, хто допустив друк такого неподобства, а Миклухо-Маклая вигнати з Яви. Відлуння події докотилося до Європи. І, як стверджують історики, саме слова Миклухо-Маклая примусили німецького етнографа Адольфа Бастіана назвати на географічній карті голландські володіння Індонезією. Це сталося 1884 року. Назва швидко перекочувала в усі карти світу, крім... голландських. Тут і далі вперто називали свої підконтрольні території Голландською Ост-Індією. Однак це не завадило місцевим патріотам прийняти об’єднавчий для всіх острівних народів топонім і етнонім.

1928 року під час з’їзду молодіжних організацій національно-визвольного спрямування вперше було виконано гімн «Велика Індонезія». «Ми, сини і доньки Індонезії, визнаємо одну Батьківщину — індонезійську землю. Ми, сини і доньки Індонезії, визнаємо належність до однієї нації — індонезійської. Ми, сини і доньки Індонезії, приймаємо об’єднуючу мову — індонезійську», — співалося в урочистій пісні.

А 17 серпня 1945 року, скориставшись втечею голландців та капітуляцією Японії, лідер визвольного руху (пізніше перший президент країни) Ахмед Сукарно заявив: «Ми, індонезійський народ, цим документом проголошуємо незалежність Індонезії».

Строкате намисто екватора

Якщо не рахувати кількох хмарочосів у центрі Джакарти, то столиця країни всуціль забудована одно- та двоповерховими будинками, які розтікаються вздовж вулиць в усіх напрямках і є житлом аж для 15 мільйонів мешканців міста. Усі визначні для туристів місця сконцентровані переважно в старих (історичних) кварталах. Більшість iз них — це будівлі колоніального минулого, «перепрофільовані» для потреб нової країни. Скажімо, в колишній міській ратуші нині історичний музей Джакарти, протестантську церкву переобладнали під музей театру ляльок і тіней, у палаці правосуддя розмістився музей мистецтв. А звання «наймонументальнішого монумента», без сумніву, заслуговує 137-метрова стела на честь незалежності — Монас.

Наочним довідником для туристів є парк Таман Міні (Неповторна Індонезія в мініатюрі), на зелених просторах якого просто неба можна ознайомитися з історією країни, архітектурою та традиціями різних етнічних груп. Кожному з 33 регіонів тут присвячено окремий павільйон. Щоб детально оглянути всі з них, потрібно кілька днів. Ми за браком часу лише вибірково ознайомилися з експозицією.

«Аби дати населенню об’єднувальну ідею, — розповів нам екскурсовод на ім’я Ренді, коли ми рушили стежками парку, — ще 1945 року наші лідери сформували п’ять принципів побудови нового індонезійського суспільства. Вони отримали назву Панча Сила: перше — це віра в Бога; друге — гуманізм; третє — територіальна цілісність країни; четверте — демократія; п’яте — соціальна справедливість. Нині, якщо в програмі політичної партії немає цих постулатів, то її не реєструють, і вона не може проводити діяльність».

«А це розмальовка бавовняної тканини, тобто виробництво батику, — пояснив наш провідник біля скульптурної групи в одному з павільйонів. — Традиційно індонезійський національний одяг виготовлявся з батику. Однак нині часи змінилися, і кожен одягається так, як йому зручно. Тож, аби люди не забували своє коріння, уряд просить наших громадян щоп’ятниці вдягати батикове вбрання. Це також допомагає зміцнювати національну єдність та ідентичність, що надзвичайно важливо для Індонезії з огляду на її строкате населення».

Крім будівель і костюмів, у Таман Міні також зібрано і деяких представників фауни островів — птахів, змій, крокодилів, ящірок тощо. «А тут у нас живуть всесвітньо відомі ящери з острова Комодо», — сказав Ренді, вказуючи на павільйон у вигляді динозавра. Коли ми зайшли у вольєр, іноземні туристи там дружно тягали за хвоста доісторичного дракона, намагаючись сфотографуватися з ним. Ми теж доторкнулися до легендарної рептилії. «Дивно, — знизала плечима колега Анна, коли ми вийшли, — я читала, що ящери з Комодо — хижі тварини. А вони такі милі створіння». «Вам просто пощастило, — пояснив Ренді, — вони були не голодні. Їх тут добре годують».

Аби відвідувачі парку не занудьгували, блукаючи нескінченними стежками, і трохи розважилися, до їхніх послуг — канатна дорога. Проїхавши нею, з висоти можна побачити штучне озеро, в якому вимурувані точні обриси островів країни. «За останніми підрахунками, — продовжив «лекцію» Ренді в кабінці канатної дороги, коли під нами, немов намистини, нанизані на екватор, пропливали Суматра, Ява, Балі, Калімантан, Сулавесі, Молукки, — Індонезія складається з 17 тисяч 508 островів, тож назву найбільшого архіпелагу і найбільшої острівної держави вона цілком виправдовує. Також наша земля є найбільшою мусульманською країною світу за кількістю вірян. Однак мушу сказати: хоча іслам у нас сповідують понад 80 відсотків населення — ця релігія не затверджена державною. І в нас головна мечеть стоїть поруч iз католицьким Кафедральним собором. Цим ми показуємо, що можемо жити разом, попри сповідування різних релігій».

До речі, вже готуючи публікацію про Індонезію, я прочитав список національних свят країни. Надзвичайно цікаво. Навряд чи у світі знайдеться ще одна країна з таким строкатим набором торжеств: християнський Новий рік, китайський Новий рік, День народження пророка Мухаммеда, індуський (балійський) Новий рік, Паска (християнська), День народження Будди, Вознесіння Ісуса Христа, Мірадж — вознесіння пророка Мухаммеда, День незалежності, мусульманські свята Ураза-Байрам та Курбан-Байрам, Новий рік (мусульманський), Різдво (християнське).

Урок на площі

Коли всі важливі пам’ятки були сфотографовані і законспектовані, я вирішив пройтися площею Таман Фатагіллах, яка відігравала роль центру міста за часів колоніалізму. Однак не встиг ступити на бруківку площі, як переді мною, привітно посміхаючись, виросла група школярів.

— Звідки ви приїхали? — запитав один з учнів англійською.

— З України.

— О-о, Андрій Шевченко. Скільки пробудете в Індонезії?

— 14 днів.

— Які місця плануєте відвідати?

— Крім Джакарти, ще Джок’якарту, храми Боробудур та Прамбанан, острів Балі.

— Що ви думаєте про індонезійську культуру?

— Ваша культура стародавня, але, на жаль, її мало знають у світі.

— Чи сподобалася вам індонезійська кухня?

— Так, особливо гострий суп сото та сате айям.

— Можна з вами сфотографуватися?

Після кількох кадрів в оточенні дітвори, я, щасливий, що так несподівано вдалося зміцнити українсько-індонезійську дружбу, повернувся, щоб іти далі. Але... переді мною стояло ще кілька рядів школярів і студентів. «Звідки ви приїхали?» — кинулися до мені перші з них. «З України», — сказав я приречено. «О-о, брати Клички...»

Інформаційна атака тривала майже годину. «Виявляється, не так-то й легко нести тягар дружби», — подумав я, коли остання група дітей задовольнила свою цікавість, а я полегшено витер піт із чола. «Що це було?» — запитав я нашого провідника по Індонезії Пака Агуса. «Це в них — домашнє завдання, — пояснив він, — вчителі радять дітям іти на площу, знайомитися з іноземцями, аби молоді індонезійці краще знали географію, інші країни світу. Дізнавалися інформацію, так би мовити, з перших уст».

На жаль, величезна відстань, що розділяє наші країни, не сприяє інформаційній обізнаності населення обох країн один про одного. Тож не дивно, що при слові «Україна» індонезійці згадують лише Андрія Шевченка, братів Кличків та команду «Динамо» (Київ).

Українські туристи теж не відзначаються особливою допитливість і рідко коли «залітають» далі курортного острова Балі. Тож упродовж двох тижнів мандрів не вдалося зустріти жодного українця. Пощастило лише натрапити на слід земляків, які проходили дорогами Індонезії раніше. У Джок’якарті на стіні сторожової вежі султанського палацу, на якій самозакохані туристи залишали свої автографи на кшталт «Тут був Джон (Жак, Ганс, Педро, Чанг)», хтось гордо вивів червоною фарбою «Слава Україні!».

Дорогами Джакарти

Зустріч із Джакартою в кожного мандрівника залишається в пам’яті на все життя. А перші години перебування тут, без сумніву, запам’ятовуються (особливо європейцям)... дорогами. На шляху з аеропорту в наше захоплення від зустрічі зі столицею Індонезії вкрадалися і тривожні нотки. Через хаос, який, на наш погляд, панував на дорогах, поставало цілком закономірне запитання: чи доїдемо ми до готелю неушкодженими? Не полишало відчуття: ось-ось станеться якась ДТП. Обійшлося.

Наступного дня Пак Агус, роздобувши десь скутер, сказав мені: «Треба поміняти гроші, а обмінник далеченько, в торговельному центрі. Поїхали». Вибору не було, і через хвилину ми пірнули в стоголосе ревисько джакартської вулиці, пробиваючи собі дорогу між транспортних засобів усіх можливих видів, що мчали із шаленою швидкістю. Коли до мене повернулася здатність мислити, я оглянувся навколо і зрозумів: такого українським водіям краще не бачити. Усіх лайливих слів не вистачить, аби обуритися. «Хелоу, містер! Як справи?» — крикнув мені поліцейський англійською, побачивши моє європейське обличчя, коли ми пригальмували на перехресті. «Чудово», — встиг гукнути я, і вітер знову засвистів у вухах.

«Ми заблукали, треба розвертатися», — сказав Агус після того, як ми хвилин 20 блукали вузькими і широкими вулицями. Зважаючи на безперервний потік транспорту, нам така перспектива не посміхалася. Але для індонезійця на дорозі немає нічого неможливого. Блискавично оцінивши ситуацію, Агус не менш блискавично перетнув, безбожно підрізаючи автомашини, усі заборонені й дозволені лінії, і через 10 секунд ми влилися в потрібне нам «русло» і продовжили наш «політ». Картинки з життя Джакарти й далі змінювалися з калейдоскопічною швидкістю.

Зупинило нас лише таке поширене у світі явище, як затор. «Усе, приїхали», — подумав я, коли ми мертво, як мені здавалося, застрягли між машинами і мотоциклами. Однак Агус не розмірковував довго, що робити. «Тримайся», — гукнув він, і наш скутер виїхав на зустрічну смугу. На моє превелике здивування, зустрічні водії абсолютно нормально сприймали наш вибрик — їхні обличчя були по-ангельськи спокійні. А поліцейські, які «розрулювали» скупчення транспорту, не звернули на нас ніякої уваги, коли ми прошмигнули повз них не по тій смузі.

«Це тобі не по міні-парках ходити, — сказав Агус, коли ми, помінявши гроші, благополучно повернулися. — Ось це справжня Індонезія».

Наступного дня, чекаючи на виставу театру масок (вайянг топенг) і маючи трохи вільного часу, я вийшов на перехрестя дороги, аби хоч трохи зрозуміти місцеві правила дорожнього руху. За півгодини уважного спостереження не вдалося виявити жодної закономірності. Правила просто відсутні, всі учасники руху, маневруючи потроху, прокладають собі дорогу серед собі подібних, врешті проїжджаючи роздоріжжя. Найпопулярніший транспортний засіб — невеликий мотоцикл або скутер. На ньому школярі поспішають у школу, торговець везе товар (іноді за коробками і водія не видно), сім’я з чотирьох чоловік їде у справах (при цьому діти висять на дорослих, як кокоси на пальмі), закохані мандрують подалі від людських очей...

Ще через день у Джакарті нам треба було перейти широку дорогу, і ми дуже зраділи, коли знайшли «зебру» зі світлофором для пішоходів. Але коли загорілося «зелене», то виявилося, що ніхто і не збирається зупинятися, аби пропустити нас на інший бік дороги. Потупцювавши в нерішучості, ми маневруючи, рушили, до честі водіїв вони нас нарешті завважили і, пригальмовуючи, об’їжджали. «Мабуть, тут головне правило на дорогах — це реакція на перепону, а враховуючи природну гнучкість індонезійців, вони завжди встигають або пригальмувати, або щасливо об’їхати», — підсумував наш дорожній досвід Тарас — учасник нашої групи.

Ще одна «родзинка» Джакарти — тротуари. На перший погляд — вони відсутні. Однак насправді вони є, але ступити на них — неможливо. Бо на них привільно розташувалися різного штибу кафе, «ресторани-возики», рундуки, стихійні стоянки машин і мотоциклів. Тож прогулянка вулицею перетворюється на маневрування, коли щомиті треба міркувати, «а як краще обійти і не потрапити під колеса».

Таємниці індонезійської душі

«Я мусульманин, але вірю в карму», — сказав нам гід, який знайомив нас із храмовими комплексами Боробудур та Прамбанан. У цій фразі, мабуть, відображено всю складність релігійної психології індонезійців. Ще кілька століть тому на цих островах панували буддизм та індуїзм, які врешті замінив іслам. Однак усі попередні вірування (аж до первісних) залишили свій слід у характері місцевих жителів та їхньому способі життя. Тож іслам тут має дуже м’яку форму і вельми різниться від свого арабського оригіналу.

Скажімо, нова релігія так і не змогла «побороти» такі культурні явища з тисячолітніми традиціям, як театр, танцювальне мистецтво чи зображення (малювання) навколишнього світу в усьому його розмаїтті. Хоча, за ісламськими канонами, все це мало зникнути, нікому й на думку не спало воювати з віковими традиціями, які складають суть місцевої людини. А, скажімо, в тому ж Таман Міні в головному павільйоні ви побачите стилізовану карту індонезійських островів, серед яких плаває змій, а над ними звеличується легендарний птах Гаруда. «Що це все означає?» — запитали ми. «Індонезійці вірять, що усе живе знизу, тобто з води і землі, захищає дракон, а птах Гаруда береже від злого з повітря», — пояснив нам Ренді. Тож бачимо цілком стародавні вірування, які пережили тисячоліття і які не змінилися під впливом новітніх релігій.

Схоже на те, що й характер острів’ян, викуваний упродовж століть, мало зачепили релігійні хвилі. Індонезійці, як і більшість народів Сходу, великого значення надають гармонії. На їхню думку, якщо людина шанує звичаї, то дисгармонії вдається уникнути. Характер індонезійця найкраще передається через слово «сенанг», що в перекладі означає «зручність, спокій». Його використовують в усіх випадках коли людина щаслива: ходити в п’ятницю на молитву — сенанг, смачно обідати — сенанг, гратися з дітьми — сенанг, мати вправну дружину — сенанг, сидіти під дахом під час дощу — сенанг і так до безкінечності. Поки в індонезійця мир у душі, поки його нічого не турбує і не дратує, поки він не напружується, він — сенанг.

З цим поняттям тісно переплітається інша життєва категорія — чочог (відповідність). Індонезійці вважають: все на світі повинно бути в гармонії, відповідати одне одному як, скажімо, ключ у замку. Якщо чоловік і жінка чочог — шлюб щасливий, якщо погода і земля чочог — буде щедрий урожай, якщо робота і людина чочог — результати праці відмінні. І врешті якщо все чочог, то індонезієць — сенанг.

Тож тут ви не побачите «сцен iз сімейного життя», а до будь-якої людини ставляться принаймні з повагою. Крикливість вважається вульгарною, агресивність — жахливою рисою. А найвищі цінності — сімейні.

Автор щиро дякує Посольству Індонезії в Україні за організацію поїздки і можливість народної дипломатії.