«Плем’я» в Каннi

Уперше за 52 роки українську повнометражну картину відібрали в конкурсну програму «Тиждень критики» міжнародного 67-го Каннського кінофестивалю, що проходитиме на Лазурному узбережжі у Франції з 14 по 25 травня. Щасливчиком став за світовими мірками вже немолодий, та, зважаючи на українські реалії і безгрошів’я у кінематографії, початківець у повному метрі — 39-річний режисер Михайло Слабошпицький і його повнометражний дебют — кримінальна драма «Плем’я». Слід відмітити, що «Тиждень критики» — одна з найстаріших секцій Каннського кінофестивалю. Її створено в 1962 році Спілкою французьких кінокритиків. Мета — пошук молодих режисерів і підтримка їхнiх дебютних картин. Свого часу завдяки «Тижню критики» було відкрито імена Бернардо Бертолуччі, Отара Іоселіані, Кена Лоуча, Вонга Кар-Вая, Жака Одійяра, Алехандро Гонсалеса Іньярріту, Джеффа Ніколса.

Мирослав Слабошпицький злий і дуже обурений, що в Україні у режисерів крадуть їхні роки, адже вони знаходять гроші на перший повний метр лише коли їм стукне 40. «Тому й немає феномену українського кіно, як це було у 2000-х у Румунії», — критикує політику України Мирослав і додає, що ідею зняти фільм «Плем’я» виношував 20 років, аж поки не знайшов грошей.

Цього року Слабошпицькому пощастило двічі. Він отримає 20 тис. євро, якщо французькі кінокритики найкращою серед семи артхаузних картин визначать «Плем’я» в програмі «Тиждень критики» і «Золоту камеру» (один із головних призів фестивалю, який вручається за найкращий дебют). А ще показ картини у програмі «Золота камера» означає, що «Плем’я» покажуть мінімум на 100 фестивалях по всьому світі. До речі, в Україні прокат 130-хвилинної стрічки запланований на вересень 2014-го.

Ті, хто переглядав картину, наголосили, що «Плем’я» — кіно не для слабодухих. У цьому нічого нового немає, адже Слабошпицький від самого початку своєї кінематографічної кар’єри вибрав шлях знімати сумну і невеселу правду про життя, яку часто намагаються не помічати або ж цілеспрямовано замовчують. Бо, як відомо, правда очі коле. А кому хочеться і в так нелегкий час мусолити чужі проблеми, до яких ми — білі і пухнасті — не причетні. Всі картини Мирослава, а до цього часу він зняв чотири «короткометражки» («Жах» (2006), «Діагноз» (2009), «Глухота» (2010), «Ядерні відходи» (2012), кидають виклик проблемам суспільства. Цього разу режисер продовжив тему про глухонімих українців, над якою працював у «Глухоті». У «Плем’ї» не вимовлено жодного слова. Картину знято мовою жестів, якими розмовляють глухі люди. Всі ролі у фільмі виконували непрофесійні актори з вадами слуху. Таким чином режисер задумав зняти картину, яка буде зрозумілою не тільки без слів, а й без субтитрів, закадрового голосу і перекладу.

За словами Слабошпицького, «Плем’я» — це експеримент в галузі кіномовлення. «Я не знімав кіно спеціально для глухих і про проблеми глухих. Це загальнолюдська історія. У мене вийшла картина про любов, точніше про першу любов, кострубату і непевну, — пояснює режисер. — Тему глухонімих досліджую з 2009 року. Так, глухі є інвалідами. Та ми їх не сприймаємо інвалідами, як людей у візках, бо глухі виглядають, як ми. Але слово глухого важливіше за слово того, хто говорить. Жестова мова дуже кінематографічна, вона заворожує. Я не бачу якихось особливих відмінностей між глухими і тими, що чують. Ну, вони розмовляють іншою мовою, як німці чи, скажімо, голландці. Це все міф, що коли людина має вади, скажімо, не чує, у неї відкриваються інші можливості. Так, у них руки гнучкі. Ось, власне, і все. Мені було цікавим зробити фільм без вимовлених слів, який буде зрозумілий у будь-якому куточку світу без перекладу, якого не буде принципово. Шлях стилізації під німе кіно лежав на поверхні, і мені здавалося — якщо розповісти історію мовою жестів, то буде такий самий німий фільм, але новаторський».

Як відзначив режисер, це класична драма дорослішання. Синопсис фільму полягає в тому, що головний герой фільму Сергій потрапляє до спеціалізованого інтернату для людей з вадами слуху на околиці Києва, де існує кримінальна організація «Плем’я». Сергій намагається зайняти своє місце в ієрархії школи і бере участь у кількох пограбуваннях. Коли герой закохується в Ганну, одну з наложниць Смотрящего, йому доводиться порушити неписані закони «Племені».

Усі події відбуваються у стінах школи-інтернату. Мирослав каже, що йому складно вигадувати. Тож практично всі епізоди відбувалися так чи інакше в його житті чи з його знайомими. І згадує, що коли навчався у школі, навпроти був інтернат для глухих, і довгі 10 років він бачив, як вони живуть. Бувало й билися з ними школа на школу. «У нас теж існувала ієрархія. Мафія — це державний лад, система взаємин у суспільстві. На жаль, у мене не вийшов фільм про мафію. Більше про любов», — зазначив режисер.

Милослав Слабошпицький також наголосив, що робив фільм для неглухих. Тим, хто чує, всі 130 хвилин без розуміння діалогів подивитися дуже важко, але сюжет прочитується і не відпускає до останнього кадру. «Що цією картиною хотів сказати режисер, кожен зрозуміє по-різному», — доповнив слова Слабошпицького Денис Іванов, засновник компанії «Артхаус трафік», яка виступила офіційним дистриб’ютором стрічки в Україні. Мирослав вважає, що людина, яка знає жестову мову, буде в певному сенсі в привілейованому становищі, оскільки зрозуміє фільм більш точно. Та все одно не жест у жест. Адже українські й білоруські глухонімі, які зіграли у фільмі, спілкуються суржиком, а ще у них є короткі жести, не виразні, які тотожні не вимовлянню літер «р» чи «л». Проте це не завадить українським глухонімим порозумітися із французькими чи американськими.

Слабошпицькому часто закидають, що він спеціально знімає про дно суспільства. Мовляв, знає, яке кіно (без моралі, позитиву і світлого майбутнього) подобається європейцям. На що Мирослав Слабошпицький відповідає: «Помилково вважати, що якщо ти зняв «чорнуху», її обов’язково візьмуть на фестиваль класу А. В Україні знято 30—50 оптимістичних фільмів. Круто, коли на 50 таких картин є одна песимістична».

Зазначимо, що бюджет стрічки «Плем’я» — 16 млн. грн. Наполовину фільм фінансувало Держкіно. Решту коштів було надано Фондом Хуберта Балса Роттердамського кінофестивалю (Нідерланди). Оператором-постановником і продюсером фільму виступив відомий режисер ігрового й документального кіно Валентин Васянович.