Євгенія КОНОНЕНКО: Моя Україна

      Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним.

      Мабуть, саме поезія покликана і фіксувати особливі моменти нашого буття, і викликати їх. Тому вірші є невід'ємною частиною «патріотичного виховання» будь-якої «патрії». Велика шанувальниця поезії в юні роки, я ніколи не любила віршів про любов до батьківщини. Особливо українських. «Золота моя мрійнице, крапля у сонці з весла», «Хліб дала з піснями солов'я», «Будеш, мамо, горда і велична» і навіть сакраментальне «Любіть Україну» завжди видавалися засолодкими. Бо, як на мене, поети для своєї щирості не знайшли потрібних слів, додаючи цукру до в недостатній кількості добутого коштовного нектару. Я завжди боялась бути схожою на них. І досі боюся.

      Існують не тільки вірші. Так, мені доводилось потрапляти в так званий «високий стан», коли серед патьоків недолугого українського фольку раптом звучали якісь особливі українські пісні, чи то ліричні, чи то героїчні. Але ті ж почуття викликали не тільки українські пісні, а іноді щось зовсім з іншої опери. Адже щирі почуття не мають батьківщини. Та, наразі, про батьківщину і про почуття до неї. У моєму випадку — про Україну.

      Я народилась у Радянському Союзі і, як слушно оцінив київську ситуацію Семен Глузман, фактично жила у філії Росії. Я не мала ні таємного проукраїнського виховання, ні підпільної української освіти. Тільки те, чому вчили в київській українській школі і на механiко-математичному  факультеті Київського університету. Мені завжди подобались неприродно чемні галицькі хлопці, які зрідка десь траплялись на київських теренах; з жодним не трапилось познайомитись ближче. А наддніпрянські хлопці з села відверто не подобались, з ними не знайомилась ближче свідомо. Про те, що існують такі музейні експонати, як кияни, які природно говорять по-українськи, я в юні роки не знала. З-поміж моїх знайомих траплялись такі родини, де враз починали натхненно спілкуватись українською. Це бувало штучно і смішно. Або ж на п'яну голову. На другій стадії міського застілля завжди затягали «Кришталева чара, срібнеє дно, пити чи не пити — все одно!». До речі, по селах все навпаки: п'яні люди за столами починають з українських пісень, а добре розігрівшись, переходять до російських.

      Але не в мові справа, вірніше, не тільки в мові. Пронизливе відчуття польоту і щемної причетності до безмежної краси, відчуте в тому чи іншому місці твого міста, не можна висловити жодною мовою. Або ж, навпаки, можна будь-якою. Про таке відчуття вміють писати лише великі поети. «І ти — наче птаха — понад безголів'ям летиш...» А втім, це почуття може виникнути й у далеких мандрах. Це як покохати чужинця. Якою мовою сказати про це? Коли я думаю про свої почуття до моєї землі та їхні витоки, думки весь час відводять кудись убік. До всього треба прийти. Головне йти, а не стояти на місці. Несповідимі шляхи Господні й дуже непрямі.

      На цій землі я винятково городянка. Українські краєвиди за вікнами потягів далекого сполучення вражають прісною пересічністю. Природа собі, ну й природа. А станційні діти, які, буває, махають руками, вітаючи поїзди, викликають щемне почуття жалю: що вони бачать, бідолашки, окрім потягів, які летять повз них? А українські села для мене суттєво більшою мірою terra incognita, ніж закордонні міста. Особливо дивують їхні мешканці, українські селяни. Я ніколи не знайду спільної мови з ними, можу тільки чемно підтакувати їм, удаючи ніби визнаю їхню «мудрість», якою вони самі, здається, дуже пишаються. Я кажу не про тих, хто тікає з сіл, а про тих, хто наразі там лишається, відчуваючи себе хранителями якоїсь великої й непорушної світобудови із особливою моральністю. А також із величезним пієтетом української сільської інтелігенції до російської культури і всіх інших українських селян до російської попси. Дивні люди, ця сіль української землі. Я вкоторе дивлюсь, як вони терпляче й самовіддано тягнуть електричками й міськими вулицями величезні торби, які б мені забракло сил посунути бодай на міліметр. Дивує специфіка їхнього зв'язку з цієї землею, якій вони віддали життя, здоров'я, в якомусь сенсі, душу. Деякі з них говорять суржиком, деякі — доброю українською, міри вишуканості якої не усвідомлюють. Та філію Товариства української мови легше зорганізувати в зросійщеному Донецьку, ніж в їхньому селі.

      Чи змінили мене ці тринадцять років (загалом їх було більше), коли помінялась епоха, хоча й матеріальний пейзаж навколо довго лишався тим самим? Раптово впало все те, що в роки юності видавалось настільки непорушним, що й не вірилось, ніби діти дітей доживуть до якихось змін. Було проголошено незалежність України. Це сталось десь нагорі, я до цього не мала ніякого дотикання. Але сприйняла цю подію, й добре пам'ятаю свої конфронтації з тими, хто не сприйняв. Найбільше дратувало, що у дискусіях з ними не знаходились потрібні слова.

      Сьогодні, напередодні 13-ї річниці проголошення незалежності України, я усвідомлюю, що глибинними причинами цієї події в серпні 1991 року була не лише самовіддана боротьба тих, хто органічно не сприймав України радянської. Ні хвилини не оплакуючи СРСР із його відносною економічною стабільністю, процвітанням природничих наук і задовільними пенсіями по старості, я свідома того, що розвал радянської імперії пробудив до життя раніше приспані темні сили, став причиною чи не такої ж кількості загублених людських доль, як світові війни на цих землях або сталінський терор. Але саме ця, так звана «перехідна», епоха із усім її кричущим злом і мало кому помітним добром є моєю епохою. А попередня епоха, яка тривала перші три десятки років мого життя, моєю не була. Я не була в опозиції до неї, мене в ній просто не було. І тільки коли вона почала валитися, я почала шукати й потроху знаходити свою власну сутність. Я не застала ні радянських літературних гонорарів, ні радянської цензури, і якщо й маю соромитись своїх перших літературних проб, то лише їхньої недосконалої форми, а не змісту на вимогу доби. Я не можу пояснити, чому небачений і нечуваний для цієї землі сплеск свободи слова кінця вісімдесятих спровокував, зокрема, й особисто мої творчі блукання. Але сталося саме так, і це міцніше прив'язало мене до цієї землі.

      Я знов і знов багато думаю про тих, хто їде звідси назавжди. Не мені їх судити. Але з них мені миліші ті, хто їде звідси зі сльозами, а не з прокльонами цій землі, хоча тут є що проклинати. Чи є патріотичне почуття інстинктивним? Певне, ні. Я зустрічала людей, які благословляли той день, коли залишили «эту дурную Украину» й успішно пустили коріння в чужу землю, рано чи пізно знайшовши там відносний спокій і достаток. Далеко не всі українські емігранти всіх чотирьох хвиль тримаються за діяспорні інституції, плекаючи якусь, до речі, несамовито штучну Україну, про яку я зараз не буду. Більшість емігрантів успішно влилися в ті суспільства, куди закинула доля, і презирливо забути цю недолугу землю стало для них так само природно, як здати недоумкувату дитину до притулку для інвалідів. У кожного своя життєва дорога. Я — не користалась шансами поїхати з України, коли вони мені траплялись. Можливо, доля пропонувала мені щось не дуже спокусливе. Але люди у своїй більшості чіпляються за ще менш привабливі шанси.

      Так, Україну любити важко. Країна войовничо недолугих людей, з яких маніпуляційні технології зробили навіть більше, ніж було задумано. Країна принизливих злиднів і гіркої зневаги до тих небагатьох, хто, силою якихось ірраціональних обставин, найбільше відданий їй. Все це мало сприяє патріотичним почуттям серед пересічних громадян. Чому ж мимоволі виникає агресивне відчуття протесту, коли говорять, ніби справжнє, неімітоване патріотичне почуття може бути забезпечене тільки надійно захищеною нерухомістю, солідними заощадженнями і всіма атрибутами непохитного соціального захисту? Виходить, від щирого серця можна любити тільки Західну Європу, Сполучені Штати, Канаду і Австралію. Ну, може, ще Японію. Скільки ж мешканців решти планети кладуть життя на те, щоб бодай на схилі літ здобути пристойний статус у цих державах! «Хай синам, як не собі...» Сьогодні в цих словах зовсім інший сенс.

      Я вважаю природним і гідним поваги бажання позбавити злиднів якщо не свою країну, то хоча б свою родину. Боронь Боже, я не сприймаю маоїстського гасла «Бідність — це добре!». Я не думаю, ніби злидні є запорукою високої духовності, а достаток, навпаки, губить людський дух. Але відчуття незбагненного зв'язку зі злиденною й недолугою батьківщиною є чимось таким, що дає надію. По-перше, ці чуття є добрими хоча б тому, що незрозумілі для циніків. По-друге, вони варті уваги, бо означають існування невеличкої ділянки, недосяжної для масштабних маніпуляцій людськими думками й почуттями. По-третє, вони є вкрай недоречними для нашої конкретної влади. Влада не хоче патріотів. Вона хоче таких, хто однаково клене і її саму, і тих, хто бореться з нею. Влада хоче таких, яких вона, зрештою, й має. Тих, хто тупо заздрить німцям, які не борються за свій шмат хліба з маслом, а тільки тупо працюють за нього. В мене дуже великі межі терпомості до багатьох явищ. У мене невичерпний запас іронії й самоіронії. Але я щиро ненавиджу циніків і нігілістів, і саме в цій ненависті народжується пафос мого єства. Якщо ми вже прийшли в цей світ, то значить, щось у ньому від нас хоч трошки, а залежить. Я назавжди розриваю стосунки з агресивними циніками, і в цьому також моє ставлення до моєї землі.

      Моя розповідь дуже фрагментарна, як фрагментарним є й саме патріотичне почуття в неперервному плині буднів. Ми живемо в жорстокому вирі дрібних і невблаганних буденних проблем. Ми витрачаємо священний життєвий вогонь на розв'язання принизливих житейських задач. У нашому бутті переважають рутинні події, нікчемні ситуації. Нечастими є хвилини, коли несподівано й гостро відчуваєш: це моя земля і це моя доля.

      Я не маю на цій землі шляхетного роду. Всі жіночі й чоловічі лінії моїх бабусь і дідів губляться у вирі непримітних доль незаможних міщан і кріпаків. Я не маю на цій землі вагомої нерухомості чи іншого коштовного матеріального спадку. Я не маю на цій землі шляхетного товариства співвітчизників, об'єднаних високою ідеєю. І я не маю на цій землі єдиного, буйночубого, до безтями любого, поряд з яким, кажуть, можна витерпіти все. Весь мій «скарб» — це загострене відчуття своєї долі, це химерний зв'язок із цією землею, це нестримне бажання і, сподіваюсь, уміння перетворювати власний досвід в іншу якість. І це мої діти, які також уперто не хочуть їхати звідси.

      Традиційно вважалось абсолютно природним любити батьків, подружжя, дітей, рідну землю, Бога. Модерна доба повернула цю «природу» з ніг на голову. Вона почалась з того, що дозволила не любити батьків, мовляв, хтось із них може виявитись прихованим тираном і першопричиною тяжких комплексів своїх нащадків. Щодо дітей, то чоловікам цілком дозволено їх не визнавати. А жінкам дозволено їх не заводити. Також модерна доба дозволила складні, а то й ніякі стосунки і з Богом, і з батьківщиною. Та, не зважаючи на зняття нібито всіх традиційних заборон, жодна доба, ні модерна, ні постмодерна, зрештою, не дозволяє суцільного цинізму в усіх тих переживаннях. А то й нігілістичної відсутності переживань як таких. І те, що Україна існує як незбагненна цінність бодай для певної кількості українців, є однією з тендітних запорук, що в глобальному просторі симулякрів та імітацій зберігаються непідробні людські почуття.