Чеське пиво під коліно

З усіх кінців світу

За величчю середмістя відкрилися скромніші квартали спальних районів Праги з будинками, подекуди густо обписаними звичними й для України «автографами» вандалів від графіті. Та більш як за годину захоплюючої мандрівки запідозрюємо неадекватність — тепер уже зі знаком «мінус» — поведінки нашого навігатора. Особливо неспокійно почали чухати потилиці, коли з оточення багатоповерхівок виїхали на вузеньку асфальтівку, яка зигзагами спускалася в оброслий чагарниками яр. А далі дорожній знак Praha, перекреслений по діагоналі червоною лінією, та підготовлені до весняного засіву поля засвідчували: ми несподівано перетнули столицю з кінця в кінець. Проте не надто переймалися, адже встигли побачити й полюбити Прагу в усій її багатогранності, зокрема й без туристичного шарму. Зрештою, на зворотному шляху неподалік станції метро Hloubеtіn уже без проблем відшукали потрібний нам готель і поринули у захоплюючий вир туристичного життя.

Наші празькі знайомі запропонували спершу оглянути вечірню столицю з набережної Влтави та ступити на знаменитий, збудований у ХІV столітті королем Карлом ІV, кам'яний міст, названий його іменем. Одна з уподобаних туристами особливостей цього архітектурного шедевра, котрий не перебудовувався впродовж понад семи віків, галерея з трьох десятків фігур, декотрим з яких приписують магічну силу щодо виконання бажань, зокрема й продовження роду. Ці мідні скульптури, витерті до блиску долонями охочих вірити в чудеса, помітні здалеку.

Попри вже досить пізню годину, вулиці й майдани старого міста буквально кишіли різномовними туристами з усіх кінців світу, серед яких зустрічалося чимало допитливих і негаласливих китайців та японців. На тлі дуже охочих до чеського пива та місцевих красунь німців — вони виглядають справжніми янголами. На вихідні, як розповіли нам місцеві жителі, прибульці із сусідньої ФРН (приміром, із Дрездена автобаном сюди можна доїхати за дві години) навідуються в Прагу цілими компаніями. Від надмірного вживання пива німці деколи впадають у такий транс, що посеред ночі голяка вибігають із готелів на вулицю. За подібні витівки їх і не надто карають, позаяк залишені ними в Празі гроші значно перевищують поріг моральних чеснот.

До пари німцям хіба що росіяни, котрі на піку гулянь у ресторанах смітять рублями з особливим азартом. До них, пам'ятаючи про роль Кремля в придушенні «празької весни» 1968 року, й сучасні чехи здебільшого ставляться зневажливо, проте відкрито не демонструють цього у сфері бізнесу, пов'язаного з обслуговуванням туристів. Тому в ресторанах середмістя обов'язково знайдеться меню, написане й російською мовою.

«Празька культура» від українця Борковського

Гордість чеської столиці — Празький град, котрий вважається одним із найбільших за площею (понад 7 гектарів) старовинних замків світу. Вдало підсвічений потужними прожекторами, він уночі схожий на окреме казкове місто, що вивищується на лівобережжі Влтави. Будівництво града розпочав iще наприкінці ІХ століття князь Боржиой І. Відтоді комплекс потужних і водночас вишуканих споруд вважався резиденцією королів Чехії та імператорів Священної Римської імперії, а нині — президента республіки.

Прикметно, що до возвеличення Празького града суттєво доклався уродженець прикарпатського села Чортовець академік Іван Борковський, котрий у складі Української Галицької армії брав участь у національно–визвольній боротьбі і змушений був емігрувати, уникаючи переслідувань. У 1925 році він почав досліджувати осідок чеських правителів і здійснив успішні розкопки західних валів града та підземної частини кафедрального собору святого Віта — перлини сакрального зодчества. Завдяки відкриттям Івана Борковського у світовій археологічній науці закріпився термін «празька культура».

Зі столицею Чехії пов'язані імена інших визначних борців за волю України різних часів, а також — відомих літераторів Олександра Олеся та Олега Ольжича, засновниці української дошкільної педагогіки Софії Русової, видатного фізика Івана Пулюя.

Нині, за різними оцінками, в Празі мешкають понад 50 тисяч українців, котрі здебільшого перебралися сюди в пошуках кращої долі впродовж останніх двох десятиліть. Ставлення до наших співвітчизників–заробітчан у корінних мешканців донедавна було не надто прихильне, проте воно різко змінилося на позитивне завдяки героїзму захисників київського Євромайдану. Майже всі випуски новин центральних чеських телеканалів під час нашої березневої поїздки починалися з подій в Україні, а біля п'єдесталу культового пам'ятника святому Вацлаву, поблизу будівлі Національного музею, були виставлені фотографії загиблих героїв Небесної сотні й горіли десятки поминальних свічок.

Якого вам ще пива треба?

У розпал туристичного сезону, що зазвичай припадає на травень–вересень, навала мандрівників тут сягає кількості офіційно зареєстрованих мешканців Праги (1 мільйон 300 тисяч осіб). І всі вони хочуть їсти. Підкріпитися на ходу допомагають пересувні фургончики з хот–догами, люля–кебабами, різноманітною випічкою та кавою. Ціни в середмісті трохи кусаються, та центр є центр, і громадське харчування в Празі щодо прейскурантів особливо нічим не відрізняється від популярних європейських столиць.

Щодо колоритного вечірнього застілля, то з його адресою варто визначитися заздалегідь, аби не потрапити в халепу. Традиційні страви чеської кухні за кількасот метрів від середмістя можуть коштувати значно дешевше, зовсім не поступаючись смаковими якостями. Проте аура давньої Праги настільки притягує, що навіть турист із не надто товстим гаманцем може дозволити собі трапезу в самісінькому «серці» чеської столиці.

Після оглядин кількох ресторанів (одна з їхніх проблем — стійкий запах тютюнового диму, бо чехи курять безбожно) близько десятої вечора зупиняємо вибір на «Губернії». Розташована вона неподалік площі Республіка та знаменитої Порохової вежі. Ресторан має два рівні — на першому поверсі і в підвалі. Спускаємося вниз, здається, на глибину метрів з десять. На диво, у двох невеличких залах — не надто людно. Веселий офіціант вводить у курс справи: «У нас не питають, чи будете ви пити пиво, а запитують, яке пиво ви будете пити?». На додаток замовляємо ще знамените «вепрове коліно» — свинячу рульку, запечену в шкірі, що подається із зеленню й маринованими овочами. Порція — понад кілограм — ледь двом зголоднілим їдцям під силу. Ціни — демократичні: з особи за все вийшло по 300 крон (близько 150 гривень).

Другого дня черга дійшла до ще одного оригінального празького ресторану «Пивоварний дім», що по вулиці Єчна. Він не надто розкішно виглядає з фасаду, та пропонує унікальний набір зварених тут же пінистих напоїв. Крім класичних світлих, темних і нефільтрованих, можна відчути особливості так званого різаного пива (суміші світлого і темного), «зеленого» (з натуральним смаком кропиви), бананового, вишневого, ванільного, кавового. Фірмовий набір — десяток стограмових келишків із різними видами хмільного питва. Вартість півлітрового кухля класичного пива — 44 крони (22 гривні). Закуски — на вибір за середньостатистичними празькими цінами...

Наступний ранок, повертаючись додому, ми вже зустрічали на території Польщі. За вікном легковика миготіли трохи інші, ніж у Чехії, краєвиди. І вже тут пригадалися щемні слова поетеси Марини Цвєтаєвої, написані в передвоєнні роки: «Як я хочу в Прагу! В житті не хотіла повертатися в жодне місто, а в Прагу хочу».