Порятунок від рятівників

Політикам не звикати до езопопової мови, але в риториці Кремля є слово–маркер, котре не просто має видозмінений смисл, але виступає червоним сигналом небезпеки. Це слово «захист». Або (в залежності від контексту) «порятунок». Готовність російського МЗС «взяти під захист» Донецьк iз Луганськом означає, як мінімум, бажання анексувати східну Україну.

Чи дійде до конкретних спроб — покаже час. Але мозок кремлівців, скроєний за лекалом, котрому не одна сотня років, уже сфокусувався на чужій власності. Вкотре і, вочевидь, не востаннє. Вербально готовність грабувати виражається словом «захист». Руки тягнуться до зброї, а голова рефлекторно видає звук–попередження. Вони нас рятуватимуть — отож, у підсумку лишиться випалена земля та сотні трупів. Якщо тільки ми це дозволимо.

Чудовим прикладом «захисту мирного населення від бойовиків» є Друга чеченська війна. Або, як називали її в РФ, «контртерористична операція на Північному Кавказі» (майже «антитерористична операція» «Беркута» на Майдані, чи не так?). Додамо до переліку й «миротворчу місію» Росії у Південній Осетії у 2008–му. А також «порятунок заручників» у Беслані чи на московській Дубровці, під час «Норд–Осту»...

Дещо з іншої опери — приклад підводного човна «Курськ». Там не було «бойовиків», проте РФ проводила «рятівні» заходи. Цього виявилось достатньо: весь екіпаж субмарини загинув. Або, як казав з олігофренічною посмішкою Путін (відповідаючи на запитання Ларрі Кінга «що сталося з «Курськом?»): «Він потонув». Усе, до чого торкається рука російського визволителя, неодмінно тоне. Тобто гине у той чи інший спосіб. Але завжди криваво і масово.

Росія ж лишається при власних тлумаченнях. Як писав Роберт Шеклі, «програє той, хто каже правду. Він обмежений правдою, брехун же може верзти все, що завгодно». Відповідно до цієї настанови, Кремль ретранслює найбільш збочені витвори своєї пропаганди. Це можна списати на старечу деменцію Путіна або ж на «родову травму» всіх московських зверхників. На їхнє самоусвідомлення неповноцінності, яке змушує кремлівців компенсувати її, застосовуючи насильство.

Навіть Горбачов, найбільш «людиноподібний» з усіх правителів СРСР, у січні 1991–го ввів війська у Вільнюс, й собі пориваючись «захистити» Литву від «антиконституційних дій». Все це, безумовно, диктувалося турботою про ближнього — у тій інтерпретації, яку надає такій турботі Росія.

Про персоналії, розміщені на часовій шкалі більш віддалено, годі й говорити. Брежнєв і Афганістан, Сталін і Друга світова війна (і творення СРСР, і післявоєнний розподіл Європи, і насадження комуністичної ідеології у країнах «соціалістичного табору»), Ленін iз більшовиками та революція 1917 року — все це безкінечний ряд покручів, готових убивати в ім’я миру й ґвалтувати на честь кохання.

Але річ не тільки в комуністах. Паскудний металевий присмак (крові і розігрітого в бою металу) тягнеться й вглиб віків. Усі ці «юрії долгорукіє» та «івани грозниє» з їхнiми захватами, спаленнями, «збиранням земель» та з комплексами більшими, аніж територія «Третього Риму», є, мабуть, класичним прикладом недолюбленості. Остання сублімується у бажання взяти силою те, що здобувається дипломатією або взагалі є недосяжним... Але це вже — до вузьких спеціалістів.

...Сусідів не вибирають, навіть якщо вони — клінічні маніяки. Убезпечитися від них можна у різні способи. Україна нині постала перед вибором такого modus operandi. Але було б дуже непогано, якби Росія взялася рятувати саму себе. Фінал такої операції можна передбачити зі 100–відсотковою ймовірністю: держава РФ просто перестала б існувати. Але це, на жаль, неможливо. Тому й Росію (від фатального діагнозу), й Україну (від загарбання) рятуватиме сама Україна. Причому цього разу — без лапок.