Втекти з «Батьківщини»

Свого часу депутати партії «Батьківщина» покидали цю політсилу, щоб приєднатися до «широкої коаліції» на чолі з Партією регіонів. Було це у 2006—2007 роках і тривало доти, доки Президент Ющенко не поклав край подібним міграційним процесам і не оголосив про дострокові вибори. Ще більш активно БЮТівці перетікали до ворожого табору після програшу Юлії Тимошенко на виборах 2010 року. Були перебіжчики й у 2012–му, коли «тушки» «Батьківщини» примкнули до провладної більшості у перші ж місяці існування нового парламенту.

Всі ці випадки хоча й є доволі прикрими для ЮВТ та «отців–засновників» її партії, проте принаймні мотивацію втікачів можна було зрозуміти, адже йшлося про гроші чи про певні преференції. Нинішній же рік привніс дещо нове у поняття «зрада» (якщо тільки доречно говорити саме про зраду, а не про зміну поглядів через цілком зрозумілi обставини). Річ у тім, що вже декілька ТОПових політиків залишили «Батьківщину» з доволі несподіваними формулюваннями.

Найбільше здивував Микола Томенко — десятий номер у партійному списку «Батьківщини»: він поклав на стіл партійний квиток iз наступним обґрунтуванням. Оскільки партія реалізувала поставлені цілі та досягла основної мети — звільнення Юлії Тимошенко, Томенко вважає за можливе вийти з її складу. Мовляв, він був iз колишніми однопартійцями у часи випробувань, але тепер вважає за краще сконцентруватися на іншому. «Позапартійний статус дасть мені можливість активніше зайнятися парламентською та громадською діяльністю», — йдеться у заяві політика.

Наскільки це звучить переконливо — вирішувати членам «Батьківщини». Але, здається, до сьогодні партійна приналежність ще нікому не заважала реалізувати себе на політичнiй чи громадськiй нивi. Втім, Томенкові — краще знати. А тим часом iще троє колег депутата наслідували його приклад. Йдеться про теперішнього Прем’єра Арсенія Яценюка, голову РНБО Андрія Парубія та депутата Лесю Оробець.

Щоправда, перші двоє не пішли з партії остаточно, а лише призупинили членство — на час перебування у виконавчій владі. При цьому Яценюк написав відповідну заяву ще 27 лютого, а Парубій — 15 березня. «Цей крок пов’язаний iз необхідністю унеможливити звинувачення у зловживаннях під час виборчої кампанії». Аналогічні мотиви керували й Лесею Оробець, iз тією тільки різницею, що Леся не є представником виконавчої влади, вона лише балотується у мери Києва, при цьому її шанси на перемогу не є стовідсотковими. «Виконала обіцянку. Йду в мери у позапартійному статусі», — прокоментувала своє рішення Оробець на сторінці у «Фейсбуці».

Що ж, виконувати обіцянки — справа добра. От тільки чомусь сама Юлія Володимирівна, балотуючись у 2010–му в президенти й будучи на той час Прем’єром, не відмовилась ані від посади, ані від членства в партії. Але нікому й в голову не прийшло трактувати цей факт як намір скористатися адміністративними важелями. То, можливо, справа зовсім не в тих мотивах, які представляють як першопричину особи, котрі вже відмовилися від членства в «Батьківщині».

Власне, «сезон» виходу з цієї партії цьогоріч відкрив Анатолій Гриценко (третій номер у партійному списку), який відмовився від партійного членства через «неможливість впливати на рішення, які приймає фракція «Батьківщина». Зауважимо, що про намір піти Гриценко оголосив ще у середині січня, тобто до перемоги революції. Після ж її перемоги говорити про незгоду з методами керівництва, вочевидь, зовсім не комільфо. А тим часом число невдоволених — як кадровими рішеннями, так і висуненням Тимошенко кандидатом у президенти — є чималим. Просто не всі говорять про це вголос, віддаючи перевагу тому, аби зберігати добру мiну при поганій грі.

Головна інтрига наразі — як складатимуться долі тих, хто на сьогодні порвав (тимчасово чи назавжди) з «Батьківщиною». Чи «попроситься назад» Леся Оробець, чи «розморозить» своє членство Андрій Парубій, де врешті–решт опиняться Томенко та Гриценко, і чи не забажає Арсеній Яценюк очолювати — як і раніше — свою власну політичну силу, відмовившись від того, аби бути на других ролях у «Батьківщині»? Час покаже.