Ігор Павлюк: «Культура — це обожествлений хаос»

Чи ще довго можливий український політ над Чорним морем? Метафора, винесена в назву поетичної збірки І.Павлюка, сьогодні викликає різні конотації. Навіть у розмові про поезію політична ситуація в Україні не полишала британських читачів, які реально співпереживають українцям і готові допомогти в боротьбі за їхнє право бути вільними. Україна стала глобальною країною, від України залежить доля планети, і це твердження у Великій Британії не сприймається як перебільшення. Крім того, англійські презентації збіглися в часі з відзначенням 200–річчя від дня народження Тараса Шевченка. Всі ці теми спонукали запитати в поета і науковця (І.Павлюк — науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка) про візію України — як у міжнародних геополітичних, так і культурних координатах:

— Яка сьогодні роль поета, яким є його місце в суспільній ієрархії? Поет — разом зі своїм народом чи без нього, чи й над ним? Іще десять років тому українські поети передусім позиціонували себе як «вільні» від будь–яких суспільних зобов’язань? Але чи не змінилася ситуація?

— Поезія нині посідає місце в духовній сфері суспільства між релігією та ідеологією, вона завжди на духовно–душевних барикадах, на тоненькій вібруючій межі між смертю і життям. Кажуть, що достатньо краплини, щоби море вийшло з берегів. Так–от, достатньо дитячої сльозини, щоби людська душа втратила рівновагу — і почався колективний безум. Поет перетворює цю сльозу на метафору, не даючи підірвати планету ядру атома в руках якогось божевільного диктатора. Інколи народ веде поета (як було на Майдані), інколи — поет мусить стримувати чи вести за собою людей. А загалом–то поет завжди й зі своїм народом, і з усім людством у часі та просторі. Зовсім вільний від людського суспільства поет — хіба що божевільний. Травам і звірам вербалізована людська поезія «до лампочки», Всевишньому потрібна молитва, а людям — поезія... Не обов’язково власне у словесній формі, адже захід Сонця, перший поцілунок, усмішка дитини — це також поезія...

— Чи у вашій поезії немає передбачень ситуації, яку ми маємо нині в Україні — коли ми опинилися на межі війни з Росією? Чи були у вас колись поетичні прозріння?

— Є. Постійні. Хоча передбачувати влітку осінь, а взимку весну неважко. Наші предки передбачали, яка буде погода, скажімо, 28 березня із молекулярною точністю, знаючи, наприклад, погоду 28 вересня. Якщо чутлива, як лоза без кори, душа поета камертонно налаштована на запахи, звуки, кольори, доторки світу, Всесвіту, засвіту — то вона чує суспільні землетруси. Але хто зараз дослухаються до поета? Хіба поети. А війна з Росією — це якась жахлива ахінея, адже справді дуже ми по–сусідському, по–родинному переплетені. Гірше хіба що війна релігійна.

— Чому ви вирішили йти до читача «по всій планеті»? Що дає це спілкування? Тільки за останні місяці ви побували в Пакистані, Росії, Великій Британії; у жовтні презентована книжка польськомовних перекладів, а щойно вийшла і англомовна збірка. Як в одну мить поліський, суто український поет заволодів світом?

— Світ ловить мене, як я свого свободолюбивого і одночасно одомашненого папужку. Я також свободолюбива істота, і тому світові навряд чи вдасться мене приручити. Свобода ж любить сильних. Очевидно, мій внутрішній біль, боротьба із самим собою та зі світом настільки загартували мене, що перетворилися у якесь світло, що його помітили здалека. Це закон існування духовних сфер. Та й мені цікаво і потрібно обмінюватися енергією з усім світом, засвітом–Всесвітом. Але, щоби не задихнутися, мушу бути зв’язаний з Україною, із моєю малою батьківщиною Волинню — як риба з водою.

— Які найцікавіші випадки траплялися з вами під час міжнародних зустрічей? Не кожний поет долетить, перефразовуючи класика, до Індостану… А ви мали можливість зустрітися з читачами Лахора, культурної столиці Пакистану.

— Про це я напишу колись окрему мемуарну книгу. Про здивування від зіткнення з незнайомцями. Не з тими, що ніж до горла приставляли не раз чи ствол до пуза, обкрадали — це не дивує, жисть така... А от коли цілком незнайомі люди різного кольору шкіри чи віросповідання шляхетно запропонують нагодувати, провести/провезти безплатно, усміхнуться душевно, обігріють — оце дивує–обнадіює, що людство ще не втратило ірраціональне, божественне у собі... Не все купується і продається. Це і тримає наш світ у Всесвіті.

—  Чим для вас є «поліська ідентичність», про яку часто згадуєте в інтерв’ю? Чи може поліська ідентичність бути цікавою у світі?

— Екологічно чистою рамкою для ікони духу, душі, красивої тугої плоті. Полісся — один із райських природних куточків планети, який ще не загиджений наразі пекельною пластмасою цивілізації. Там ще не увірвався вертикальний зв’язок часів. Там, між рікою Бугом і Богом, іще діють закони природи, а первісна природа завжди культурна.

—  Ви мали можливість спілкуватися з нобелівським лауреатом Мо Янем. Яким постає той, хто належить до найуспішніших письменників нашого часу? У чому секрет успішності письменника? Якими рисами володіє митець, здатний зацікавити мільйонів?

— Емоційно чесний, відкритий, мудрий, сильний, шляхетний, простий. Геній живе і творить, життєтворить за законом своїх генів, тобто слухає лише їх, або ж іде строго проти них. Скажімо, коли людина від природи сором’язлива, а космічною силою волі змусить себе стати суперовим текстовим оратором — мовлення загнуздує себе до мовчання. Геній, як відомо, — друг парадоксу, відтак комунікабельний Мо Янь змушував себе мовчати, бо ж Мо Янь (його псевдо) і означає по–китайському «мовчи». Ця боротьба й народила дивну енергію, трансформовану у слово, яку помітили у Китаї та світі. Мо Янь, до речі, підтримав мою книжку віршів «A flight over the black sea», яка щойно надрукована в Англії.

—  Якою є ваша поетична іпостась: гуру? воїн? блазень? Як ви створювали себе, віднаходили свій образ, своє слово? Коли поезія відкрилась вам?

— Мені найприродніше, коли відчуваю себе наївною дитиною, яка безмірно любить життя. Тоді й війна, і любов, і все навколо для мене — божественна гра... Енергію–матеріал для трансформації у поезію я й беру зі своїх вражень первісного дитинства, яке минало в мене на вільній природі, серед мудрих діда–прадіда, бабусі–прабабусі. А почався у мене той одержимий стан катарсису, обміну енергією зі Всесвітом через слово у 18 років у Петербурзі, у по–монастирському замкнутій системі військового училища, куди я вступив, шукаючи романтики. Та професійним вояком не став. Бо поет — як міцне дерево без кори. З корою — воїн.

—  Чи сьогодні поезія може об’єднати людей в одній країні? На планеті?

— Зараз місце поета посів естрадний співак. Скажімо, Майкл Джексон — жива легенда, як колись, наприклад, був лорд Байрон. Чому? Тому, що світ стає динамічнішим, ритм частішає. Люди хочуть густого синтезу мистецтв, полі–, а не монозвучання. Швидше йде час, швидше рухаємось у просторі... Тому, якщо ми сприйматимемо поезію ширше, ніж вірші, то, очевидно, так — об’єднує. Правда, коли деякі російські письменники складають і підписують заяву на підтримку путінської експансії в Україну, а інші їхні російські колеги — проти цієї агресії, то це, погодьтеся, два різні об’єднання.

— С.Гантінгтон вважав у «Зіткненні цивілізацій», що в майбутньому війни матимуть «культурний» характер. Чому культура стає одним із найважливіших ресурсів?

— У широкому розумінні культура — це обожествлений хаос. Війна за одуховлення космосу, прірви, порожнечі. Вона триває з допомогою нас, людей, вільних від природи у своєму праві вибору: стати на бік світла — і світлом стати, чи на бік темряви — і стати тінню.

—  Але ж ваша поезія — проти війни? Ви під час виступу на Бі–Бі–Сі в Лондоні ствердно сказали, що місія поета сьогодні — бути миротворцем? Що ви мали на увазі?

— Парадокс у тому, що поет закликає до миру під час війни, але до боротьби — під час рабського застою, задухи поневолення. Тобто я всіма фібрами душі і зябрами тіла проти громадянської війни, але за боротьбу визвольну. Інколи поет несе мир, а інколи — меч, допомагаючи відновлювати в Універсумі динамічно пульсуючу рівновагу, коли вона втрачається з різних причин.

— Не секрет, що в літературних колах досить давно і гостро обговорюють питання про Нобелівську премію для української літератури? На вашу думку, чому й досі — маю на увазі роки незалежності — Нобелівська премія не прийшла в Україну? Що дасть її здобуття українським письменником? Це важливе для митця, чи для його країни, культури?

— Як усі нагороди від людей, Нобелівська премія, очевидно, — важке випробування перед судом Всевишнього. Адже недаремно сказано: «Похвала від людей позбавляє нас похвали від Господа». У системі ж державницьких координат Нобелівська премія громадянина тієї чи іншої країни — величезні інвестиції у цю країну всесвітньої людської спільноти. Український письменник, який одержить Нобелівську премію з літератури, може претендувати на лаври Тараса Шевченка. Не знаю, правда, чи на любов таку ж до нього...

—  Як ви оцінюєте ситуацію в Україні? Чи маєте якийсь вихід, візію порятунку?

— Стрес. Та нема лиха без добра. Наші попередні стримані Майдани мусили за всіма природними законами розвитку суспільства прорватися у космічний крик... Зовнішня агресія об’єднала націю, як мало коли в історії. Нас почули, ідентифікували, полюбили у світі. А далі будемо боротися до кінця. І — дійся воля Божа. Як там у «старого Гема»: «Людину можна знищити, але не можна перемогти», якщо вона сама себе не вважає переможеною. Так само і з націю. Згадаймо УПА, в якій, до речі, воювали мої діди.

—  Насамкінець: ваші побажання українським і зарубіжним читачам?

— Терпіння. Щоби витерпіти те, що неможливо змінити. Натхненної сили і здоров’я — щоби змінити те, що можемо змінити на краще. Розуму — щоби відрізнити перше від іншого. Слава усім світлим, шляхетним, сильним і добрим людям! Вічна слава Україні і нашим героям.