Тарас ПРОХАСЬКО: Безмежнiсть обмеженого свiту

 1.

      Мушу відразу сказати те, що хочу (зробити декларацію, яка є, властиво, суттю того, що буде сказано. Якби щось таке дозволяли правила писання, то, зрештою, те, що я сказати хочу, вмістилося би у цих кілька написаних рядків).

      Отож. України нема. Нема так само, як i не існує чогось такого, що можна було б назвати усім. Або нічим. Бо так само нема нічого без, поза, помимо України. Нема тебе, нема мене...

 2.

      Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави.

      Сідаю на сходи. Сідаю на сходи своєї гірської хати, щоби попити ранкову каву. I часом не можу того спокійно зробити. Чи то вікове, чи то особливість натури, але те, що я бачу, не є чистим тим, що я бачу. Сиджу на сходах i бачу більше, ніж належиться. Я бачу маленький кусник світу, який є усім світом. Бачу сад, зарослий молодими яблунями, які розростаються i заслоняють собою щораз більше світу. Ці дерева посадив тато. Зовсім недавно. В середині вісімдесятих. Це недавно, незважаючи на те, що минуло вже двадцять років. Цей сад страшенно змінив усі можливості бачення. Від хати ледь видно колію. З колії, з поїзда тепер видно лише дах хати. А я бачу силуети. Бачу те, що можна би було назвати привидами.

      Насправді, дивлячись на те, що видно з порога, i знаючи, що тут відбувалося, іноді уявляєш собі, як ті люди рухалися на цьому куснику ландшафту.

      Цю колію, яка за садом, колись будували італійці. Чомусь було вирішено, що саме вони найкраще надаються до будівництва колій у гірській місцевості. Їхні інженери вишукували кожного зручного повороту між горбами i ярами, щоби прокласти залізницю від Станіславова до Рахова. Робітники, напевно, приходили до хат, до криниць. Робітники мали би просити напитися по-італійськи. Ще вони мусили якось проводити вільний від роботи час. Кажуть, що саме італійці принесли у наші гори всілякі любовні хвороби. Італійці уміли прокладати тунелі. Прокладена ними колія назавжди змінила звучання нашої гори. Коли їде поїзд, хата аж трясеться. Особливо це чути уночі. Колись із одного паровоза вилетіла іскра, котра упала на гонту давньої родинної хати. Місце, де вона стояла, я теж бачу. Та хата згоріла без жодної війни.

      Війни, принаймні дві світові, відбувалися майже на подвір'ї. У лісі, який справа, була шанцева оборонна система, на яку скеровувалося те, що пізніше назвалося брусиловським проривом.

      А ще я бачу міст, побудований на місці того мосту, який свого часу підірвали ковпаківці перед тим, як провести свій справжній бій з українською самообороною, в якому їх було знищено. Можу собі уявити, що відбувалося на наших городах під час цих усіх світових воєн. З городу щороку — аж до початку вісімдесятих — вилізали весняні гільзи, вистріляні з принципово інших типів зброї.

      А ще перед тим, як від поїзда згоріла стара хата, на цих городах відбувалися величезні віча радикальної української партії. Одне з них описане у відповідному числі газети «Діло» як найбільше i найсвідоміше у краї, на ньому виступали посол Лагодинський, Шекерик-Доників, Марко Черемшина i тодішній господар цих городів.

      Через те, що міст потім підірвали, ще кілька років імпровізовані станції працювали на двох берегах величезного яру, який я теж бачу. Один поїзд доїжджав до прірви, пасажири переходили стежками через річку i пакувалися в інший, котрий їхав аж до Рахова. Потім, звичайно, побудували новий міст, а уламки старого віадуку поутворювали прегарні плеса на гірській ріці. Зліва я можу бачити гірсько-лісову країну, звідки та річечка витікає, а справа — аж правий високий берег Прута, куди вона впадає. Крім прутського каньйону, у тім боці видно ще й початок покутсько-косівських Карпат, видно той хребет, за яким Коломия, Березови, Яблунів, Шешори та інші цікаві місця.

      Попереду я бачу ту смугу гір, якими починається офіційна Гуцульщина. За цією смугою за доброї погоди видно мальовничі горби, якими закінчується передгір'я, i високу гору, на якій колись, дуже давно, було велетенське поганське капище i закінчувалася давня дорога, якою приїжджали купці з дальшої Європи по кремінь. Бо зліва, там де міст i рештки шанців, — лише вхід у Горгани. Початок того кам'янистого нерівного безлюдного лісу, який виходить іншим боком аж на Мукачеве i — з невеликими перервами — до Шварцвальда. Десь із самого краю того лісу ще двадцять років тому вилітали з-під землі винищувачі, котрі прикривали одну з тих таємних баз, на якій містилися ті стратегічні ракети, про які знали лише їх власники й аналітики потенційного супротивника. (Заради побудови такої бази було виселено ціле гірське сільце i зруйнована тамтешня церковця з різьбами найкращого у світі майстра плоскої різьби.) То якраз до цієї бази по колії за городом їздили дивні поїзди, замасковані під пасажирські, зi щільними фіранками на вікнах.

      Ще я бачу баню стародавньої церкви, яка входила до найповажніших реєстрів пам'яток архітектури, фрагмент цвинтаря, дахи кількох дерев'яних вілл у закопанському стилі. Все це — рештки того містечка, яке перестало існувати під час другої зі світових воєн. Найбільше уцілiли після тої війни стежки, які я теж бачу. Цими стежками приходили ті, що перебували у лісі, i ті, які робили облави на тих, що перебували у лісі. Дивлячись на ці стежки, можна точно знати, як ними ходили ці різні люди. Крім того, були ще й інші, які, попри всілякі історії, йшли до соляних криниць, які так близько в одному з ярів, що аж неможливо побачити.

      Звичайно, що передовсім я бачу дерева. Дуже багато різних неужиткових дерев, які непомітно змінюють бачення. Саме через них так сильно відрізняється тло на фотографіях різних десятиліть. Звичайно, що передовсім я бачу траву, яка незмінно виростає на всіх фрагментах вільної землі, на котрій відбувалося все те, чого я не можу не бачити, коли сідаю на сходи попити кави. Часом я навіть не можу її спокійно допити, бо трава нічого не ховає.

 3.

      Аби ще якось пояснити, що є Україна i я, мушу розкрити таку формулу. Вона i я — це завжди щось без чогось як щось єдине i одне в одному.

      Розкриваю схему. Сніг без морозу, мороз без снігу, морозяний сніг, сніговий мороз....Минуле без майбутнього, майбутнє без минулого, майбутнє минулого, минуле майбутнього... Віра без знання, знання без віри, віра знання, знання віри... Чоловік без жінки, жінка без чоловіка, чоловік жінки, жінка чоловіка... (Це той пункт, де бездоганна безконечна формула має перший виняток з аксіоми, бо в результаті досягається недосяжне. Ми, i я, i вона стаємо андрогенами.) Щоправда, ніяк не можна твердити — мова без буття, буття без мови, бо виходить, що лише мова буття i буття мови (а ще буття кодів, пейзажів i складу усіх світових вод, що проникають у цю сукупність людей на цім фрагменті тверді).

      Усе i нічого, бо нічого i все. Завжди i ніколи, бо ніколи i завжди. Кожен, хто по-справжньому тут, переконаний, що хоча би він буде останнім, хто тутешній. У кожному разі Україна — це все , що у мене є. I все, що є у світі, не може вийти за рамки України. Така от обмеженість... Вона передбачає, що існує так багато тих, які можуть бути, уявляюючи себе у разі чого останніми українцями.

Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].