Першість «Останнього лімузина»

У Києві завершився 11–й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, який тривав рівно тиждень. Попри те, що кіно про правду життя зі всіма її болями і проблемами — не для людей зi слабкими нервами, на кожному показі був аншлаг. Молоді люди, а такою здебільшого є фестивальна аудиторія, прагнули на власні очі побачити, в якому світі вони живуть. І хоча, як заведено на Docudays UA, фільми змагались за нагороди у трьох конкурсах — Docu/життя, Docu/право, Docu/коротко, а також за спеціальний Приз від студентського журі, глядачів більше цікавили новинки документального кіно, яких було аж 36, аніж хто з них візьме шматок бруківки. Призом цьогорічного фестивалю став камінець, якими під час боїв на Євромайдані активісти відбивалися від куль «Беркута».

Подарунок для росіян

Неочікувано для всіх у конкурсі Docu/життя головний приз взяла картина «Останній лімузин» (режисер Дарья Хльосткіна, Росія, 2014). Члени журі, до складу якого входили сербський документаліст, журналіст Боріс Мітіч, президент Канадського міжнародного кінофестивалю документального кіно Hot Docs Кріс Макдоналд і німецький продюсер, голова відділу документалістики компанії Saxonia Entertainment GmbH Сімона Бауманн пояснили, чому саме росіяни перемогли на фестивалі в Україні: «За благородне, співчутливе змалювання життя працівників державної фабрики, що загубились у реформах, але не в людяності. Талановито виконаний фільм з ідеальним вибором героїв — зворушливий у соціальній, економічній і політичній абсурдності». Глядачі не обурювалися такому вибору журі. Мовляв, хай в Росії знають, що Україна не налаштована до них вороже і розуміє, що життя в Росії — не малина.

Особливу відзнаку отримала картина «Присмерк» українця Валентна Васяновича «за непересічне візуальне й емоційне змалювання людської стійкості, чуттєвості та незалежності». Режисер розповів про своїх родичів на Житомирщині — матір і сина, які будучи старими і хворими, гідно і рок–н–рольно доживали свій вік і молилися, щоб Бог першим забрав до себе Сашка, який на старості літ від цукрового діабету повністю втратив зір.

Уламок бруківки з Майдану отримали також американець Девід Редмон і канадка Ешлі Сабін за фільм «Нічна робота» про відновлення роботи покинутого заводу з переробки морепродуктів у містечку США та особисту свободу мовчазного робітника Шермана Френка Мерчанта у пошарпаному чорному береті і завжди iз сигаретою в зубах.

Право за жінками і право на розслідування

Головний приз у конкурсі Docu/право взяла картина «Материнська мрія» Валері Ґуденус, Швейцарія, 2013. Режисерка переповіла історію кількох індійських жінок, про ті надії на краще майбутнє для них самих та їхніх родин, які надає сурогатне материнство. Упродовж фільму камера спостерігає за шістьма жінками на різних стадіях вагітності. Фільм розкриває жіночі сподівання, повсякденні конфлікти та життя після народження немовлят.

Особливими відзнаками нагородили ще дві стрічки «Зона без вогню: Убивчі поля Шрі–Ланки» (режисер Каллем Макрей, Великобританія, 2013) і «Капітан і його пірат» (режисер Енді Вольфф, Бельгія, Німеччина, 2012).

Фільм «Зона без вогню: Убивчі поля Шрі–Ланки» присвячений останнім місяцям громадянської війни в Шрі–Ланці, що тривала 26 років. Оповідь ведуть люди, котрі вижили у боротьбі. Режисер показує страшні відеокадри в історії, які є прямим свідченням воєнних злочинів, масових страт, катувань, сексуального насильства. Відео були зібрані як безпосередніми жертвами, так і самими виконавцями. Уряд був певен, що вийде сухим iз води, але лишилися свідки, і саме їхні сміливі розповіді, а також неймовірні відеозаписи є кістяком цієї історії.

Під час нагородження режисер Каллем Макрей по скайпу сказав, що Україна — єдина держава, де показали фільм без перешкод. На інших міжнародних фестивалях уряд Шрі–Ланки втручався у програму і забороняв показ картини. Макрей уперше за час роботи над фільмом усміхнувся, адже саме після київського показу спеціальна комісія ООН проголосувала, що буде розслідувати злочини у Шрі–Ланці.

Режисер Енді Вольфф проявив виняткову хоробрість, знімаючи фільм «Капітан і його пірат» про захоплення німецького корабля сомалійськими піратами. Хлопець поїхав у Сомалі, розшукав пірата і записав iз ним інтерв’ю. Німецький капітан польського походження Кшиштоф Котюк приїжджав на прем’єру фільму в Київ. Працюючи над фільмом, Енді Вольфф із камерою в руках супроводжував капітана під час курсу психотерапії, спрямованого на примирення з пережитим, відчуттям поразки й закидами звільнених членів команди про те, що він співпрацював із піратами. Агадо, капітан піратського судна, не потребує психотерапії. Він отримав майже тримільйонний викуп від німців і не втратив поваги своїх поплічників, його багаторічний досвід життя на війні позбавляє будь–яких моральних дилем, що постають перед ним, а його розум холодний через жування листя ката. Парадокс, але цих двох чоловіків об’єднує взаємоповага, народжена під час викрадення.

Коротко про головне

Фільмом–переможцем у конкурсі Docu/коротко стала стрічка «Лізо, йди додому» литовської режисерки Оксани Бурої, яку відзначили за поетичну чутливість і повагу до людських таємниць. Спеціальні нагороди отримали режисер Анетта Копач за фільм «Йоанна» та Лідія Шейніна за короткометражку «Мама».

Стрічка «Далекобійник і лис» Араша Лахуті отримала нагороду студентського журі за оптимістичну історію про хобі завдовжки в життя.

Фаворитом глядацьких симпатій стала короткометражка «Йоанна» Анетти Копач, яку визначили шляхом глядацьких голосувань. Упродовж фестивалю на першому поверсі Будинку кіно волонтери продавали сувенірну продукцію і збирали гроші на призовий фонд номінації глядацьких симпатій. За майже сім днів у скриньці назбиралося 15 660 гривень.

Організатори Docudays вручили Премію ім. Андрія Матросова стрічці «Щоденник подорожі» Пьотра Стасика про літнього фотографа–викладача, який їздив зі своїм 12–річним учнем по містечках і селах Польщі та вчив його фотографувати на плівку.

НА ЗАМІТКУ РЕВОЛЮЦІОНЕРУ

У рамках позаконкурсної програми Docu/спротив відбувся показ фільму «Щоденне повстання» і обговорення за участі режисера Араша Ріахі, який поділився особистим досвідом після тривалих зйомок і спілкування з активістами. «Протестувальники мають дивовижну енергію для того, аби щось змінити. Коли зустрічаються такі люди, навіть якщо доводиться бути поруч лише декілька хвилин, хочеться, щоб вони стали твоїми друзями назавжди», — підкреслив режисер.

Режисер захоплюється і пишається українцями. Одразу після обговорення збирався на Майдан дещо познімати для проекту, який документує факти незбройного протесту.

На запитання, звідки у людей береться терпіння для тривалих акцій протесту, які, здається, не приносять результату, Араш Ріахі пояснив: «Відповідь проста: кожен має себе запитувати, хотів би він жити на повну або бути пригніченим і постійно боятися. Вибір тут очевидний».

КІНО НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ

Польський режисер Пьотр Стасик приїхав у Київ на власному бусику. Він не перший рік мандрує по різних країнах і пропагує польську культуру. Цього разу з проектом «Кіно на колесах» за підтримки Docudays UA він показав українцям короткометражні фільми з польської документальної класики, зокрема картини Казімєжа Карабаша, Мачєя Шлєсіцького та Кшиштофа Кєшльовського. Покази фільмів відбулися просто неба на Пейзажній алеї у Києві. Хоч під вечір було й холодно, та кияни, вкрившись коциками і теплими куртками, відкрили сезон кінопоказів на свіжому повітрі.