В Україні ще не ввійшло в традицію відкривати галереї за містом. Якщо зірки на небі так складаються, що куратор і меценат одного прекрасного дня зустрічаються і знаходять спільну мову, то найперше розглядається варіант із приміщенням у центрі міста або ж поближче до серця культурного середовища. Побутує думка, що українці не привчені до мистецтва, їх не так просто заманити на виставку. Поки що єдиному PinchukArtCentre вдається тримати планку популярності.

16 березня, одягнувши маленьке чорне плаття, я вирушила в Київську оперету, де мав відбутися ХІІІ Міжнародний джазовий фестиваль «Єдність». Але, прийшовши під театр, зрозуміла, що щось не так. У фойє і біля кас не було жодного відвідувача. Фестиваль перенесли на 29 березня, пояснили в театрі. «Самі розумієте, що зараз в Україні відбувається. Музиканти побоялися їхати в Київ через нестабільну ситуацію. Приходьте через два тижні, може, над нами нарешті буде мирне небо», — порадила жінка на вході.

У Києві завершився 11–й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, який тривав рівно тиждень. Попри те, що кіно про правду життя зі всіма її болями і проблемами — не для людей зi слабкими нервами, на кожному показі був аншлаг. Молоді люди, а такою здебільшого є фестивальна аудиторія, прагнули на власні очі побачити, в якому світі вони живуть. І хоча, як заведено на Docudays UA, фільми змагались за нагороди у трьох конкурсах — Docu/життя, Docu/право, Docu/коротко, а також за спеціальний Приз від студентського журі, глядачів більше цікавили новинки документального кіно, яких було аж 36, аніж хто з них візьме шматок бруківки. Призом цьогорічного фестивалю став камінець, якими під час боїв на Євромайдані активісти відбивалися від куль «Беркута».