Мати честь

Відеокадри з урочистої церемонії переходу академії Військово–морських сил України у Севастополі під російський прапор облетіли інтернет. Курсант зі сльозами спускає Державний Прапор, лунає «Слава Україні!». А коли на флагштоці вже піднято російський прапор, ті курсанти, що не підтримали нового підданства, затягують «Ще не вмерла…». Дарма окупанти намагалися заглушити їх увімкненим на повну гучність маршем. Це співали не хлопчики — майбутні українські офіцери. Для яких патріотизм – не пусті слова.

Не зрадь!

У першому ряду тих курсантів стояв і сумчанин, третьокурсник Олексій Харченко. «...Ми не вірили, до останнього думали, що піднімуть російські прапори, але залишать і наші. О п’ятій вечора вишикували тільки тих, хто сказав, що має бажання продовжувати навчання. Ми також вийшли, бо хотіли попрощатися зі своїм прапором. Коли під звуки Гімну він спускався, сльози наверталися. А коли стали піднімати прапор Росії, ми вирішили: востаннє вийдемо і заспіваємо наш Гімн», — розповів 20–річний Олексій по телефону сумським журналістам.

Скільки разів за останні дні при згадці про цей епізод довелося почути від різних людей: якби наші політики були так віддані Україні! Втім, не лише політики. Лише близько 20% офіцерів, які служили в академії, не згодилися перейти під чужий прапор. Курсанти ж, які не спокусилися обіцяною високою стипендією та хорошим працевлаштуванням, більше не виходили на загальне ранкове підняття прапора. Вони вишиковувалися на окремому плацу, де піднімали свій стяг.

Такі епізоди викликають і гордість, і почуття патріотизму, і сором за те, що зробили з нашою армією. Її просто зрадили. І політики, які втілювали план ослаблення держави, і всі ми, хто просто не замислювався над цією проблемою.

Запис у Нацгвардію: «телефонуйте завтра...»

Знайомий вирішив записатися до Національної гвардії. Подзвонив на мобільний, розміщений у списку інших «мобілізаційних» телефонів в інтернеті. Його переадресували на інший номер, а за тим — не змогли нічого пояснити й попросили передзвонити пізніше. Він більше не зателефонував: «Якщо там така організація...»

Дзвоню за вказаним телефоном сама. На першому, мобільному, втомлений чоловічий голос пояснює, що в інтернет його номер потрапив випадково, і диктує цифри стаціонарного телефону. П’ята вечора, приємний жіночий голос радить передзвонити зранку. А чий це взагалі телефон? — запитую. «Частина внутрішніх військ».

Тим часом на офіційному сайті Міністерства внутрішніх справ щодо набору до Національної гвардії зазначено: вербувальні служби працюють з 7:00 до 22:00 щоденно. Щоправда, безпосередньо сумських телефонів там немає — лише Управління Східного територіального командування, що підпорядковує Донецьку, Луганську, Харківську та Сумську області. Але вгадайте, куди дзвонитимуть сумчани — за оприлюдненими місцевими номерами чи в іншу область? І значна частина з них, як і мій знайомий, навряд чи виявить потрібну наполегливість.

Виникають запитання і до військкоматів. Якщо оголошено часткову мобілізацію, то якими нормативними документами вона регулюється? Чи треба зберігати за працівником робоче місце та платню і на який термін? Принаймні у відділах кадрів цим стурбовані.

«У нас на підприємстві люди працюють у три зміни, бо маємо безперервний хімічний процес, — розповідає заступник генерального директора із загальних питань Шосткинського ТОВ «Фармхім» Лариса Якубенко. — Перші повістки прийшли операторам хімічного синтезу. На який термін виклик — не зазначено. А цих фахівців не заміниш першим–ліпшим — виробництво шкідливе і потребує підготовки. Я, як відповідальна за персонал, звичайно, звернулася до військкомату. Проте чітких відповідей не отримала».

Проблема нібито в тому, що наразі користуються старою нормативною базою. Нової поки немає — законодавці не встигають.

Цікавляться люди і принципом відбору тих, кому приходять виклики. Наприклад, чому не бездітним, а чоловікам із дітьми? Є й багато інших запитань, які «УМ» спробувала поставити військовому комісару Сумського об’єднаного міського військового комісаріату Юрію Полоусу. На зустріч він не згодився: «Ніколи й чаю попити». А телефоном одразу відповів: «Я не юрист. Читайте закон», — і поклав слухавку.

Звісно, йому в нинішній ситуації не позаздриш. Але найбільшою проблемою зараз є брак інформації.

Новий голова облдержадміністрації Володимир Шульга в ефірі обласного телебачення пояснив: «Часткова мобілізація стосується не всіх, хто може тримати зброю в руках. До армії призивають лише професіоналів». Але його почули не всі.

«Це ж наші діти!»

Пан Віталій, начальник тилу військової частини, що дислокується у Роменському районі, свого прізвища просить не називати: «Не до піару». Але про ситуацію в частині говорить упевнено: «У нас усе нормально. Проблем ні з розквартируванням, ні з харчуванням немає».

Анатолій Каша, голова сільради, де квартирують військові, усміхається: «Вони кажуть, що тут їх краще зустрічають, ніж удома. Такого піднесення, такої допомоги не чекали. А люди кажуть: «Це ж наші діти!». Молоко несуть, булочки. Шкода, що держава виділяє армії так мало коштів. А головне, аби стріляти їм усе ж не довелося...»

Заступник голови Роменської райдержадміністрації Володимир Татаринов, який відповідає за забезпечення війська, звітує: є лазня, дрова і миючі засоби, закупили спальні мішки. «Народ ставиться дуже патріотично. Це, мабуть, єдина кампанія в Україні, де таке одностайне позитивне ставлення. Здають гроші, несуть речі, продукти... Мабуть, і за три місяці солдатам не з’їсти всього, що вже запасли. От і сьогодні тушу поросяти, теля привезли».

У переважно російськомовному Путивлі блокпост розмістили перед мостом через Сейм. Підполковник Олександр Тимощук розповідає, що служать хлопці з Полтави, Львова, Чернігівщини, Харківщини... «Люди ставляться до військових позитивно, — підсумовує загальні настрої редактор місцевої газети Анатолій Луговський. — І негативно — до російської окупації. Але дуже важливо вести розумну політику. Люди емоційно сприйняли Майдан, бояться чуток про той же Правий сектор... На них не треба тиснути — і ситуація буде цілком нормальною».

А от із Великописарівського району повідомлення інакші. У «Фейсбуці» обговорюють, як військові ходять дворами, пропонують купити пальне. Селяни купують — дешевше ж, ніж на заправках. Але між собою перемовляються: чи захистять нас такі захисники?..